Ієн Макьюен - Спокута

позначеним зірочками. Ніхто в її присутності ніколи не згадував, що таке слово існує, більш того, ніхто, навіть мама, ніколи не говорив про існування тієї частини її тіла, якої — Брайоні була впевнена — стосувалося це слово. Вона не сумнівалася, що йдеться саме про це. Допомагав контекст, але ще більшою мірою те, що саме слово повністю збігалося зі своїм змістом, майже ономатопея. Гладенько заокруглені, частково замкнені обриси літер були чіткими, як малюнки в підручнику анатомії. Дев’ять букв біля знаку оклику, мов дев’ять постатей, що зібралися біля підніжжя хреста. І те, що слово було написане чоловіком, який подумки сповідався цьому образу, ввіряючи йому єдину свою пристрасть, викликало в неї глибоку огиду.

Вона прочитала записку, безсоромно стоячи посеред вестибюлю, і одразу ж відчула небезпеку, що крилася в цьому грубіянстві. Щось нездоланно людське, навіть чоловіче, загрожувало нормальності їхнього домашнього укладу, і Брайоні знала, що якщо вона не допоможе сестрі, вони всі страждатимуть. Було також ясно, що допомагати треба буде дуже делікатно, дуже тактовно. Інакше, як Брайоні знала з власного досвіду, Сесилія неодмінно напуститься на неї.

Вона була повністю поглинута цими думками, поки мила руки, лице, поки вибирала чисту сукню. Вона не знайшла шкарпеток, які хотіла одягти, але не стала витрачати час на пошуки. Одягла якісь інші, затягла ремінці на туфельках і сіла за стіл. Вони там унизу пили коктейлі, і вона матиме для себе принаймні двадцять хвилин. Причешеться вона, коли буде виходити. За відчиненим вікном співав цвіркун. Перед нею лежав стосик малоформатного паперу з батькової роботи, настільна лампа кидала заспокійливу жовту пляму світла, в руці вона тримала авторучку. Тварини, гарненько вишикувані на підвіконні, і суворі, високоморальні ляльки, розсаджені в кімнатах свого розкритого з одного боку дому, чекали на клейнод її першого речення. У цей момент саме бажання писати було значно сильнішим за будь-яке уявлення, про що ж вона хоче написати. Вона хотіла повністю зануритися в розгортання неспростовної думки, хотіла бачити, як чорна нитка розмотується з кінчика її рипучого срібного пера і скручується в слова. Але як віддати належне тим змінам, котрі перетворили її нарешті в справжню письменницю, і хаотичній мішанині вражень, і тій огиді, й тим чарам, які вона відчувала? Має бути якийсь порядок. Їй слід почати, як вона вже вирішила раніше, з простої розповіді про те, що вона бачила біля фонтана. Але цей епізод, освітлений сонцем, був зовсім не такий цікавий, як сутінки, як ті порожні хвилини на мості, віддані марним мріям, а потім із напівтемряви з’явився Робі, покликав її, тримаючи в руці маленький білий прямокутник, у якому був той лист, у якому було те слово. А що було в слові?

Вона написала: «Одна стара пані проковтнула муху».

Безумовно, не було ніякої дитячості в тому, аби сказати: має бути оповідання; і це буде оповідання про чоловіка, який усім подобався, але щодо якого в героїні завжди були певні сумніви, і врешті-решт вона зуміла виявити, що він є живим втіленням зла. Але чи не повинна вона — тобто Брайоні-письменниця, — озброєна тепер житейською мудрістю, піднятися над такими поняттями з дитячих казочок, як добро і зло? Адже має існувати якесь піднесене, божественне місце, звідки всіх людей можна судити однаково, коли вони не нацьковані одні на одних, як у якомусь довічному хокейному матчі, а просто юрмляться і галасують усі разом в усій своїй хваленій недосконалості. Якщо таке місце існує, то воно не для неї. Вона ніколи не пробачить Робі його гидких думок.

Розриваючись між бажанням подати простий, як у щоденнику, опис того, що сталося з нею протягом дня, і прагненням зробити з нього щось більше, щось відшліфоване, важливе саме по собі й загадкове, вона довго сиділа нахмурена над своїм аркушиком паперу з його інфантильною фразою і так і не написала жодного слова. Вона вважала, що достатньо добре вміє описувати дії, і в неї гарно виходять діалоги. Могла описати зимовий ліс і похмурі стіни замку. Але як описати почуття? Дуже просто сказати: «Їй було сумно» чи описати, що може робити засмучена людина, але що стосовно самого суму, як порадити собі з ним, щоб відчути всю його гнітючу природу? А ще важче із загрозами чи із заплутаними від суперечливих думок почуттями. З пером у руці, вона дивилася через усю кімнату на своїх суворих ляльок, чужих вже приятелів дитинства, яке, як вона вважала, закінчилося. Яке це холодне відчуття — дорослішати. Ніколи більше не сидітиме вона на колінах у Емілі чи Сесилії, хіба що жартома. Два роки тому, влітку, на одинадцяті уродини, її батьки, брат і сестра і ще хтось п’ятий, кого вона не пам’ятає, вивели її на лужок і підкидали на ковдрі одинадцять разів, а потім ще один раз на щастя. Як у це повірити сьогодні, в радісну свободу польоту, в сліпу довіру до лагідної надійності дорослих рук, якщо тим п’ятим цілком міг бути Робі?

Від звуку тактовного жіночого покашлювання вона здригнулася й підвела очі. То була Лола. Вона нерішуче заглядала в кімнату, а коли їхні очі зустрілися, тихенько постукала у двері.

— Можна увійти?

І одразу ж увійшла, а її рухи були дещо скутими, бо одягнена вона була у вузьку синю єдвабну сукню. З розпущеним волоссям, босоніж. Поки вона підходила, Брайоні відклала ручку й прикрила оте речення книжкою. Лола обережно сіла на краєчку ліжка й, роздувши щоки, драматично видихнула повітря. Виглядало це так, ніби вони завжди під кінець дня ділилися, мов сестри, враженнями.

— У мене був абсолютно жахливий вечір.

Коли Брайоні, спонукувана вимогливим поглядом кузини, вимушена була здивовано підняти брови, та продовжила:

— Близнюки катували мене.

Брайоні думала, що це образний вислів, поки Лола не повернулася до неї плечем і не показала високо на руці довгу подряпину.

— Який жах!

Лола простягла вперед руки. Навколо кожного зап’ястя були червоні розтерті пруги.

— Китайські тортури!

— Ага.

— Я принесу якийсь антисептик, щоб промити.

— Я вже сама все це зробила.

І справді, жіночий аромат Лолиних парфумів не міг приглушити дитячого запаху «гермолену». Найменше, що Брайоні могла зробити, це підійти й сісти поруч із кузиною.

— Ах ти ж бідолаха!

Коли Брайоні пожаліла Лолу, очі в тієї наповнилися сльозами, а голос став хрипким.

— Усі думають, що вони ангели, лиш тому, що вони однакові, а це справжні маленькі тварюки.

Вона придушила в собі ридання, немовби затиснувши його зубами, підборіддя в неї тремтіло, потім кілька разів глибоко втягла повітря розширеними ніздрями. Брайоні взяла її