Ієн Макьюен - Спокута

якась внутрішня порожнеча, чи щось випущене, чи неназване, і це примушувало її говорити швидше й перебільшувати чимраз непереконливіше. Погідна вбогість Леонового життя була блискучою вигадкою, його невимушеність — оманливою, його обмеженість досягалася невидимою нікому важкою працею і тими непередбачуваними якостями характеру, яким вона нічого не могла протиставити. Вона взяла його під руку й притиснула. Ось ще одна особливість Леона: такий привітний і чарівний в компанії, але рука його під піджаком твердістю нагадувала тропічне дерево. Вона ж була м’якою в усіх відношеннях — і якоюсь прозорою. Він дивився на неї з любов’ю.

— Щось сталося, Сі?

— Нічого, абсолютно нічого.

— Ти й справді повинна приїхати й пожити у мене і трошки порозглядатися.

На терасі рухалася якась постать, а у вітальні загорілося світло. Брайоні покликала брата й сестру.

— Ми тут, — гукнув у відповідь Леон.

— Треба вертатися, — сказала Сесилія, і все ще тримаючись за руки, вони рушили до будинку. Коли вони проходили повз троянди, вона задумалася, чи й справді було щось таке, про що вона хотіла розповісти йому. Признаватися в тому, що вона утнула сьогодні вранці, було, ясна річ, неможливо.

— Мені б дуже хотілося приїхати до міста. — Ще тільки вимовляючи ці слова, вона уявила, як щось тягне її назад, як вона не може спакувати валізу, як запізнюється на поїзд. Може, вона взагалі не хоче їхати, проте повторила ще рішучіше:

— Дуже б хотілося приїхати.

Брайоні нетерпляче вичікувала на терасі, прагнучи привітатися з братом. Хтось щось сказав їй з вітальні, і вона відповіла через плече. Наблизившись, Сесилія і Леон знову почули той голос — це була мама, яка намагалася бути суворою.

— Кажу тобі останній раз. Ти негайно підеш нагору, помиєшся і переодягнешся.

Не відриваючи від них погляду, Брайоні рушила до засклених дверей. У руці вона щось тримала.

— Ми б миттю влаштували тебе, — сказав Леон.

Коли вони увійшли в кімнату, залиту світлом декількох ламп, Брайоні все ще була там, все ще боса і в брудній білій сукні, а мама стояла біля дверей у протилежному кінці кімнати й поблажливо усміхалася, Леон простяг вперед руки й промовив смішною лондонською говіркою кокні, яку приберігав тільки для неї:

— Ано, чи ж то не є моя мацьопа сестричечка?

Пробігаючи мимо Сесилії, Брайоні тицьнула їй в руку складений удвоє аркушик паперу, потім заверещала «Леон!» і кинулася йому в обійми.

Свідома того, що мати дивиться на неї, Сесилія із зацікавлено здивованим виразом на обличчі розгорнула аркуш. І дуже доречно, бо лиш такий вираз і міг з’явитися, коли вона проглянула невеличкий друкований текст і сприйняла його весь з першого ж погляду — вся його забарвленість і вся суть зумовлювались одним-єдиним двічі повтореним словом. Поряд із нею Брайоні розповідала Леонові про п’єсу, яку написала для нього, і жалілася, що не зуміла її поставити. «Випробування Арабелли», весь час повторювала вона. «Випробування Арабелли». Ніколи вона не була такою жвавою, такою дивно збудженою. Вона все ще обнімала брата за шию і стояла навшпиньках, притулившись щокою до його щоки.

Спершу в думках Сесилії бриніла, повторюючись, лиш одна простенька фраза: «Звичайно ж, звичайно ж». Як вона цього не бачила? Все з’ясувалося. Весь цей день, минулі тижні, дитинство. Все життя. Усе тепер стало ясно. А чому ж іще вона так довго вибирала сукню, воювала за вазу, чому все їй здавалося таким інакшим, чому вона не може наважитися виїхати? Чому вона була такою сліпою, такою тупою? Секунди нестримно збігали, непристойно було її далі стояти, втупившись в аркуш паперу. Складаючи його, вона раптом ясно усвідомила: такий лист не можна було послати без конверта. Обернулася, щоб глянути на сестру.

— А що, як зробимо так? — саме говорив Леон. — Я добре наслідую голоси, ти навіть ще краще. Ми разом прочитаємо її вголос.

Сесилія обійшла його, щоб опинитися перед Брайоні.

— Брайоні? Брайоні, ти читала це?

Але Брайоні, яка радісно верещала у відповідь на братову пропозицію, крутнулася в його руках, відвернулася від сестри й зарилася обличчям у піджак Леона.

— Втихомиртеся вже, — лагідно промовила Емілі з другого кінця кімнати.

Сесилія знову обійшла брата, опинившись по інший його бік.

— Де конверт?

Брайоні знову відвернулася й несамовито зареготала у відповідь на якісь слова Леона.

А тоді Сесилія усвідомила, що з ними в кімнаті є ще хтось, краєм ока помітила якийсь рух за собою і, обернувшись, побачила Пола Маршала. В одній руці він тримав срібний піднос, на ньому стояли п’ять склянок для коктейлів, наполовину наповнені якоюсь в’язкою коричневою рідиною. Він зняв одну склянку і вручив її Сесилії.

— Я наполягаю, щоб ви це покуштували.

X

Вже сама складність переживань підтверджувала переконаність Брайоні, що вона виходить на арену дорослих емоцій і лицедійства, від яких її твори тільки виграють. У якій казці може міститися стільки суперечностей? Нестримна й бездумна цікавість підштовхнула її розірвати конверт і витягти лист — вона прочитала його в холі, після того як Поллі впустила її в дім, — і хоча весь жах послання повністю її виправдовував, вона все одно почувалася винною. Негарно відкривати чужі листи, але їй можна, бо їй просто необхідно знати про все. Вона рада була знову зустрітися з братом, але все одно, перебільшувала свої почуття, щоб уникнути звинувачувальних запитань сестри. А пізніше вона лиш прикидалася, що спішить виконати мамин наказ, коли прожогом бігла до своєї кімнати; вона не тільки хотіла втекти від Сесилії, їй треба було залишитись на самоті, щоб заново продумати все про Робі й скласти перший абзац оповідання, яке буде пронизане справжнім життям. Ніяких більше принцес! Сцена біля фонтана, ця атмосфера гидких погроз, а в кінці, коли вони обоє пішли кожен у свій бік, той блиск порожнечі над вогкою плямою на гравії, який усе пояснював — це все треба продумати ще раз. Лист додав до всього цього щось дуже суттєве, щось брутальне, можливо, навіть злочинне, якусь темну першооснову, і навіть украй збуджена схованими тут можливостями, Брайоні не сумнівалася, що сестрі щось загрожує і потрібна буде її допомога.

Це слово: вона намагалася заглушити його, а воно все одно непристойно витанцьовувало в її думках, типографське чортеня, підсуваючи невиразні, скрадливі анаграми — «палка», «зад», «лизати», якесь латинське «pistorius»[9]. Малюнки з дитячих книжечок — киця, яка себе вилизує, собака, якого б’ють дрючком. Ясна річ, вона ніколи не чула, щоб вимовляли це слово, ніколи не бачила його надрукованим чи навіть