Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

а що скаже вона, коли його побачить? А он, он уже й хати підсусідків, що потопають у молодих вишневих садках; далі розкидане село холопів, а ще далі завиднівся і колодязний журавель на поміщицькому майдані.

Намісник здибив коня і погнав його чвалом, а за ним кинувся супровід — так і летіли вони селом із брязкотом і криками. Тут і там селянин визирне із хати, подивиться, перехреститься: чорти не чорти, татари не татари. Грязюка з-під копит летить так, що не пізнаєш, хто скаче. А вони тим часом доскакали до майдану і зупинилися перед зачиненими ворітьми.

— Гей ви там! Хто живий, відчиняй!

На гомін, стукіт і собачий гавкіт поприбігали із двору люди. Від страху поприпадали вони до воріт, думаючи, що це наїзд.

— Хто такі?

— Відчиняй!

— Князів дома немає.

— Відчиняй же, поганський сину! Ми від князя із Лубен!

Нарешті челядь упізнала Скшетуського.

— А, це ваша милость! Зараз, зараз!

Ворота відчинилися, аж тут і сама княгиня вийшла на ґанок і, затуляючи очі долонею, дивилася на прибулих.

Скшетуський зіскочив із коня і, наблизившись до неї, мовив:

— Не впізнаєш мене, добродійко?

— Ох! Це ваша милость, пане наміснику? А я вже подумала, що татарський наїзд. Уклоняюся і прошу до господи.

— Дивуєшся, напевно, милостива пані, — сказав Скшетуський, коли зайшли всередину, — бачачи мене в Розлогах, а я ж слова не порушив. Це сам князь мене в Чигирин і далі посилає. Він звелів мені в Розлогах зупинитися і про ваше здоров’я спитати.

— Я вдячна його ясновельможності, милостивому панові і добродійникові нашому. Чи скоро він думає нас із Розлогів вигнати?

— Він узагалі про це не думає, бо не знає, що треба вас виганяти, а я що сказав, так і буде. Зостанетеся ви в Розлогах, у мене свого добра досить.

Почувши це, княгиня відразу повеселішала і промовила:

— Сідай же, ваша милость, і будь такий радий, як я тобі.

— А князівна здорова? Де вона?

— Я знаю, що ти не до мене приїхав, мій кавалере. Здорова вона, здорова; від цих амурів дівка ще погладшала. Та я тобі її враз покличу, а сама теж накину щось, бо мені соромно так гостей приймати.

На княгині були сукня з полинялого ситцю, кожух і ялові чоботи.

Але цієї миті Гелена, хоч і не покликана, вбігла до світлиці, довідавшись від татарина Чегли, хто приїхав. Ускочивши, засапана й розчервоніла, як вишня, вона ніяк не могла віддихатися, і тільки очі її сяяли щастям і радістю. Скшетуський кинувся до неї і почав цілувати її в руки, а коли княгиня зумисне вийшла, — і у вуста, бо він був чоловік палкий.

Вона теж не дуже опиралася, відчуваючи, що знемагає від надлишку щастя і радості.

— А я вашої милості й не чекала, — шепотіла вона, мружачи свої гарненькі очі. — Та не цілуй так, бо аж незручно.

— Як же мені не цілувати, — відповів рицар, — коли твої вуста солодші від меду? Я вже думав, що всохну без тебе, та мене сам князь сюди прислав.

— То князь знає?

— Я все йому розповів. А він іще й радий був, згадавши князя Василя. Гей, чи не напоїла ти мене чим, дівчино, що я вже й світу без тебе не бачу!

— Ласка це Божа — ось засліплення твоє.

— А пам’ятаєш те знамення, яке раріг нам учинив, коли руки наші з’єднав? Мабуть, так судилося.

— Пам’ятаю…

— Коли я в Лубнах від журби на Солоницю ходив, ти мені як жива являлася, а руку простягну — зникаєш. Але більше ти від мене нікуди не дінешся, і ніщо вже нам більше, я так гадаю, на заваді не стане.

— А якщо й стане, то не з моєї волі.

— Скажи ж мені ще раз, чи любий я тобі?

Гелена опустила очі, але відповіла поважно й виразно:

— Як ніхто інший у світі.

— Коли б навіть мене золотом і почестями осипали, я волів би почути ці слова, бо відчуваю, що ти правду кажеш, хоч сам не знаю, чим зумів завоювати твою прихильність.

— Ти мене пожалів, пригорнув, оступився за мене і такі слова мені казав, яких я досі ніколи не чула.

Гелена від зворушення замовкла, а поручик знову почав цілувати їй руки.

— Панею мені будеш, не дружиною, — сказав він.

Якусь мить вони мовчали, тільки він очей із неї не зводив, прагнучи винагородити себе за довгу розлуку. Дівчина здалася йому ще вродливішою, ніж досі. У цій тьмяній світлиці, у грі сонячних променів, що розбивалися на веселки у скляних шибках вітражу, вона схожа була на картини пречистих дів у темних костьольних каплицях. Але водночас вона випромінювала стільки тепла й життєвості, стільки розкішної жіночності й чарів було в її обличчі й усій постаті, що можна було втратити голову, до нестями закохатися і кохати вічно.

— Від твоєї вроди я, здається, осліпну, — мовив намісник.

Білі зубки князівни весело блиснули в усмішці.

— Панна Анна Борзобогата, либонь, від мене у сто разів краща!

— Їй до тебе, як оцій олов’яній мисці до місяця.

— А мені його милость Жендзян зовсім інше казав.

— Його милості Жендзяну треба по губах дати. Що мені та панна! Нехай інші бджоли з тієї квітки мед беруть, а їх там чимало.

Подальшу розмову перебив прихід старого Чегли, котрий прийшов привітати намісника. Він мав його вже за свого майбутнього пана, тож уклонявся аж від порога, за східним звичаєм віддаючи шану.

— Ну, старий Чегли, візьму з панянкою й тебе. Ти їй теж служи до смерті.

— Недовго їй чекати, ваша милость. Та скільки жити, стільки й служити. Бог єдиний!

— Десь через місяць, як із Січі повернуся, рушимо до Лубен, — сказав намісник, звертаючись до Гелени. — А там ксьондз Муховецький із єпитрахиллю чекає.

Гелена злякалася.

— Так ти на Січ їдеш?

— Князь із листами послав. Але ти не бійся. Особа посла і у поганинів недоторканна. Я тебе з княгинею хоч зараз відправив би до Лубен, але дороги страшні. Сам переконався — навіть верхи не дуже проїдеш.

— А в Розлогах довго пробудеш?

— Ще сьогодні ввечері на Чигирин рушимо. Раніше попрощаюся, раніше привітаюся. Така вже княжа служба: не мій час, не моя воля.

— Прошу до столу, якщо намилувалися й наворкувалися, — сказала, заходячи, княгиня. — Ого-го! Щоки в дівчини аж пашать, либонь, не марнував ти часу, пане кавалере! Та що це я, так же воно і має бути.

Сказавши це, вона лагідно поплескала Гелену по плечу, і всі пішли обідати. Княгиня була в чудовому настрої. За