Френсіс Ходжсон Бернетт - Таємний сад

class="p1">— Взагалі є один хлопець, якого я був би радий бачити. Хлопець, який знається з пташками і лисами — Дікен, — повільно промовив він.

— Ох, я впевнена, він тобі сподобається, — зраділа Мері.

— Якщо вже пташки підпускають його до себе, то й мені нема чого боятися. Може, він і мене приручить, як своїх звірят, — проказав Колін, а тоді засміявся.

Мері уявила собі, як Колін ото визирає зі своєї кімнати-нори — і також залилася нестримним сміхом: справді, спробуй-но його звідси виманити.

Що ж, одне питання Мері розв’язала: Колін не боїться Дікена, отож нема чого боятися і їй.

Врешті випогодилося. Того ранку Мері прокинулася дуже рано. Її розбудили промені сонця, що пробивалися крізь штори. Дівчинка миттю зірвалася з ліжка і підбігла до вікна. Вона відсунула штори, відчинила вікно — і в кімнату увірвався струмінь свіжого повітря, напоєного розмаїтими пахощами. Небо над пустищем було чисте. Звідусіль долинали пташині співи. Мері витягнула руку через вікно і потримала на сонці.

— Вже весна… весна! — радісно вимовила дівчинка. — Все піде в ріст. О-ох!

Мері вихилилася з вікна, жадібно вбираючи у себе цілюще повітря, а тоді засміялася, пригадавши, як хтось казав про Дікена: що має заячий нюх.

— Гм, ще так рано, — мовила вона до себе. — Сонце щойно зійшло, а небо… о Боже, яке небо! Я ще такого не бачила. І ніде ні звуку. Навіть на конюшні тиша. Цікаво, а що там діється у саду? Не можу чекати — біжу!

Вона швиденько вдяглася і за якихось п’ять хвилин уже вибігала з кімнати. Черевички взяла в руку, аби не зчиняти галасу, і взулася вже внизу. Тоді зняла ланцюжок з дверей, відчинила їх і помчала.

Надворі було тепло, довкола буяли розмаїті пахощі, звідусіль лунали пташині співи. За той тиждень, що дівчинка не була надворі, все зазеленіло, заграло барвами. Мері сплеснула у долоні і підняла голову — угорі було чисте світанкове небо, освітлене сонцем. Дівчинці захотілося і самій заспівати, защебетати вголос, злитися з хором дроздів, малинівок і жайворонків, аби вихлюпнути цю радість, що переповнювала груди. Вперше в житті Мері зустрічала схід сонця! Іще пів року тому вона й подумати про таке не могла. Захоплена, піднесена, вона чимдуж бігла до потаємного саду.

— Як тут усе змінилося, — мовила вона, зупинившись на хвильку й розглядаючи квітники і кущі побіч доріжки. — На кущах розкрилися бруньки і з’явилися листочки, а попід ними вже і молоденька травичка виросла, і крокуси з нарцисами зацвіли. Ого, скільки їх!

Мері добігла до хвіртки і вже мала її відчиняти, коли раптом просто над нею пролунало: «Каррр-каррр!» Від несподіванки дівчинка аж здригнулася. Підняла голову. На стіні сиділа велика ворона з синювато-чорним пір’ям, що аж вилискувало на сонці. Птаха нахилилася, пильно подивилася на неї, а тоді розпростерла крила і перелетіла у сад. Мері подивилася їй услід, переступаючи з ноги на ногу. «Ну що їй робити у саду?» — невдоволено подумала Мері. Ворона її лякала і дівчинка сподівалася, що вона полетіла далі.

Мері відчинила хвіртку й увійшла досередини. Пройшовши по стежці, вона знову побачила ворону, яка зручно вмостилася на вершечку яблуньки і дивилася на неї згори вниз. Мері озирнулася довкола, шукаючи, чим би її прогнати, — і за деревом помітила маківку Дікена. Хлопець схилився і зосереджено працював, то й не почув, як вона підійшла. А поруч із трави виглядало якесь руде звірятко з розкішним хвостом.

— Ох, Дікене! Дікене! — втішилася Мері. — І коли ти встиг? Щойно тільки зійшло сонце!

Дікен випростався, усміхаючись від вуха до вуха.

— Та де би я чекав, поки воно зійде? Я встав коли ще ледве світало, і прийшов сюди, о! — радісно вимовив він. — А як йдеш вдосвіта через пустище — ото краса! Все пахне, буяє, пташки співають, бджоли гудуть. Я сам почав щось насвистувати, як ішов. Нині сонце мене напівдорозі до саду застало, о. Диви, скілько ту’ роботи, а ти кажеш…

Мері приклала руку до грудей, ніби намагаючись вгамувати хвилювання, що переповнювало її.

— Ох, Дікене, Дікене! — повторювала вона. — Я така щаслива, що аж повітря бракує!

Руде звірятко вирішило більше не ховатися у траві і підійшло до Дікена. Тим часом ворона каркнула, шугнула з дерева і вмостилася на плече Дікена.

— Диви, то лисеня, — став їх знайомити хлопець, погладжуючи його руду голівку. — Воно ся називає Капітаном, о. А ото — Смолька, — показав на ворону. — Вони прийшли зі мною. Смолька собі летіла вперед, а Капітан мчав так, ніби за ним сто хортів гнало.

Лисеня і ворона, побачивши, що Дікен, їхній друг, так приязно розмовляє з Мері, також перестали її боятися. Тоді вони всім товариством пішли оглядати сад. Смолька так і сиділа на плечі хлопця, похитуючись у такт ходи, а лисенятко слухняно дріботіло побіч.

— Диви’ сюди! — показував Дікен. — Диви’, скілько ту’ всього виросло… оту’… і отам! А подиви’ сюди-о!

Він опустився на коліна, аби ліпше роздивитися, Мері також присіла поруч із ним. На цьому клаптику панували крокуси — фіолетові, жовто-гарячі, золотаві. Мері нахилилася і на радощах цілувала кожну квітку.

Вони оббігали цілий сад по кілька разів — усе не могли надивитися і натішитися. Часом аж забували, що треба говорити пошепки — радість переповнювала їх й обом хотілося кричати, щоб усі почули: сад прокинувся! Він ожив! Він живий! Дікен показував бруньки на трояндових гілках, які минулого разу здавалися всохлими. З-під землі пробилася сила-силенна нових паростків, отож про них також треба було подбати. Діти схилялися до землі, вдихали на повні груди весняні пахощі, розпушували землю, прополювали квіти. Розпашілі, радісні, скуйовджені, вони невтомно працювали у своєму саду, згубивши лік часу.

Цей ранок приніс їм ще одну несподіванку. Ось через стіну перелетіла маленька червоногруда пташка. Діти відразу впізнали малинівку. У дзьобі вона несла якусь галузку. Але на цей раз вона не підлетіла до них, не защебетала задерикувато, як це було раніше, а швиденько пурхнула поміж густе плетиво галуззя — і зникла. І тільки-но Мері вдихнула повітря, щоб її закликати, як Дікен притьмом затулив їй рукою рота.

— Чшшш, не рушся, — вимовив він пошепки. — Вона закладає гніздо. Як ми її сполохаєм, вона ся перенесе деінде.

Вони обережно опустилися на траву і завмерли.

— Коли пташки гніздують, то всього ся боять. У той час їх легко сполохати, — пояснював Дікен. — Як зобачить нас близько від гнізда, то все покине і полетить деінде. Та й часу в неї зара’ нема на забави, тому й не прилетіла до нас.