Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

належать гігантам, які вдень ховаються, — вантажівкам, служницям зі сміттєвими баками. Дорогою всі ці машини оббризкували її водою.

Сонце світило не яскравіше за місяць. Йдучи під вібруючими мостами повітряної лінії метро, вона не ризикувала змокнути, але постійно бурмотіла: «Яка різниця? Прийду я сухою чи мокрою, він буде ошелешений! Навіщо остерігатися?» Не підводячи очей від блискучого тротуару, вона думала, що тепер їй доведеться повернутись у своє невдячне тіло, тіло, яке нікому не подобається. Її врода — як палаюча солома! Сніданок на траві! Канікули її потворності виявляться короткими…

Водночас вона картала себе за цей смуток. Яка егоїстка! Замість того, щоб думати про нього та його щастя, вона думає лише про себе. Нікчемна закохана, бридка жінка й кепська медсестра — вона, цілком певно, накопичувала помилки. Втім, вона сама є помилкою.

В’яла і стомлена, з опущеними плечима, вона штовхнула двері лікарні, занепавши духом і гадаючи, що це назавжди.

Темнуватий коридор, що вів до палати 221, ніколи не видавався їй таким довгим.

Струмені дощу назовні косо били по шибках.

Переступивши поріг, вона відразу побачила, що на очах Карла досі є пов’язка. Коли вона підійшла, він здригнувся.

— Стефані?

— Так. Як ви почуваєтесь?

— Операція, гадаю, була невдалою.

Кров шугнула їй до голови. Вона почувалася щасливою, він її не побачить, ніколи! Тепер, якщо він захоче, вона готова присвятити йому все життя. І охоче погодиться стати особистою медсестрою цього чоловіка, аби лишень час від часу із глибин своєї сліпоти він казав про її вроду.

У наступні години вона проявила нечувану енергію, прагнучи піднести його моральний стан, то була енергія жінки, яка після невдачі знову запалала надією.

Минуло більше тижня, її незмінно позитивний настрій був для нього великою підтримкою.

Одного дня — це була середа — він зітхнув:

— Знаєте, що тут мене пригнічує найбільше? Те, що не чути стукоту жіночих підборів.

— Такий порядок.

— Ваш порядок не дає мені змоги одужати. Я не оговтаюся під шурхіт пантофель і дерев’яних підошов. Мені потрібно, щоб до мене ставилися не лише як до людини, а ще як до чоловіка.

Вона відразу злякалася того, про що він у неї попросить, бо знала, що погодиться.

— Стефані, будь ласка, чи не могли б ви забути про правила і прийти задля мене, лише задля мене, бодай на кілька хвилин у своїх жіночих, а не робочих туфельках?

— Але ж… але…

— Вас через це звільнять?

— Ні…

— Благаю: зробіть мені таку приємність.

— Я подумаю.

Стефані справді довелося задуматись, особливо про взуття, яке вона могла б узути. Якщо вона прийде у своїх звичних тенісних туфлях, Карла це не задовольнить.

Під час перерви вона розпитала найелегантніших зі своїх колег, які назвали їй кілька крамниць.

Оскільки медсестри були в основному з Мартініки, то одразу після роботи вона пірнула під землю, сіла в метро і вийшла на півночі Парижа, на Барбес, в африканському кварталі столиці, де вітрини заставлено вузенькими вигадливими туфельками за помірну ціну.

Їй довелося трохи поблукати, бо деякі крамниці вельми зухвало зверталися тільки до повій, настільки провокативними, агресивними, визивними за формами й палахкими матеріалами було в них убрання.

Як їй і радили, вона зайшла у «Великий паризький шик», крамницю, яка своїм неоновим освітленням, стосами коробок, пошарпаними, обтягнутими витертою тканиною банкетками на полатаному лінолеумі, аж ніяк не заслуговувала на таку назву.

Сповнена рішучості купити, вона все-таки боялася міряти туфельки на підборах так само, як стажуватись у ландських пастухів. Утім, за допомоги продавчині, зуміла підібрати висоту підборів, на яких могла встояти, і вирішила, що має придбати дві пари.

— Що скажете про цю пару?

Стефані пройшлась у запропонованій парі.

— Ні, вони не сподобаються моєму чоловікові.

— Він не любить лакованого взуття?

— Він сліпий. Ні, я мала на увазі звук… вони стукають так, як взуття під час першого причастя… Мені потрібен сексуальний звук.

Задоволена продавчиня принесла моделі вишуканих форм.

— Чудово, — погодилася Стефані, ошелешено зауваживши узгодженість між звуком і виглядом. Тепер залишилося вибрати лише колір.

— З кольором простіше, адже ви вибираєте лише для себе.

Збуджена цим зауваженням, Стефані обрала одну модель і купила її у двох кольорах — чорному і червоному. У глибині душі вона була збентежена покупкою взуття кармінного кольору, бо сумнівалася, чи його носитиме, але того дня завдяки Карлу дозволила собі це задоволення маленької дівчинки, яка мріяла поцупити в матусі її еротичне вбрання.

У четвер вона поклала свої покупки до старої спортивної сумки і пішла на роботу.

О десятій десять, вибравши момент, коли поява когось із лікарів була малоймовірною, вона повідомила Карлові на вухо:

— Я принесла свої туфельки.

Вона зачинила двері, поставила свої капці біля порогу так, щоби хутко в них ускочити, якщо їх потурбують, потім узула чорні туфельки.

— Вперед, за роботу!

І почала поратися довкола ліжка. Її підбори енергійно стукали по підлозі, тремтіли, коли вона зупинялась, і знову делікатно починали ковзати.

Рот Карла був усміхненим до самих вух.

— Яке щастя, — прошепотів він.

Раптом Стефані захотілося спробувати коралову пару.

— Зачекайте, я принесла ще одні. Вони не дуже відрізняються, але…

Трохи збуджена, вона взула — на цей раз для себе — іншу пару зі шкіри ягнятка яскраво-червоного кольору і, з цікавістю чекаючи на реакцію, знову взялась за роботу.

Раптом Карл запитав:

— У них трохи вужчі ремінці?

— Ні.

— Нога менш закрита? Пальці більш відкриті?

— Ні.

— Це зміїна шкіра?

— Ні.

— Тоді якого ж вони кольору? Часом не червоні?

Приголомшена, Стефані підтвердила його здогад. Під час автомобільної аварії було пошкоджено не лише оптичні нерви Карла, у нього на очах була товста пов’язка. Як же…

Майже налякавшсь, Стефані кинулася до дверей, поставила туфельки, взула службове взуття і сховала нові пари у сумку.

— Дякую, — прошепотів Карл, — ви мене дуже потішили.

— Як ви здогадались?

— Різниці між ними я не бачив, але відчував вас, ви були зовсім інакшою в цьому взутті, ви рухалися не так, як досі, ваші стегна колихались. Б’юсь об заклад, що це саме та пара, яку ви вибрали, щоб сподобатися Ральфові. Я не помиляюсь?

— Ммм…

— А ще я обожнюю ваш голос, запашний, співучий, гарного тембру. Дивно, такий повний голос є радше надбанням чорношкірої жінки! Але ж це не так?

— Ні. Хоча й маю спільні риси зі своїми колегами з Мартініки.

— Я також це відчуваю. Міцні широкі стегна, шкіра тісно облягає божественні форми. Я не помилився?

— Як ви знаєте?

— З вашого погойдування в туфельках, а ще з голосу. У худих жінок рідко буває гарний