О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

з ранчо. Вони були намальовані вугіллям на мішках із борошном і олівцем на газетах. А якось я бачив таку штукенцію, намальовану крейдою на спині в нового кухаря, якого направив на ранчо старий Мак-Алістер. Чесне слово!

— Батько Санти, — коротко пояснив Веб, — узяв із неї обіцянку, що вона не буде писати мені й передавати доручень. Ось вона й вигадала цей знак — «серце і хрест». Коли їй дуже хотілося мене побачити, вона умудрялася помітити цим знаком усе, що трапиться, лише б воно впало мені в око. І не було жодного випадку, щоб, побачивши цього знака, я не летів би тієї ночі на ранчо. Я зустрічався з нею в тому гайку, що позад маленької кінської стайні.

— Ми знали це, — зауважив Белді, — лише не давали взнаки. Усі ми були за вас. Ми знали, чому ти в таборі завжди тримаєш коня напоготові. І коли ми бачили «шлунок із кістками», намальований на повозі, ми знали, що старий Пінто змушений буде цієї ночі ковтати милі замість трави. Ти пам'ятаєш Скеррі… того вченого об'їждчика? Ну, хлопця з коледжу, який приїхав на пасовище лікуватися від п'янства. Як уздріє Скеррі на чомусь тавро «приїжджай до своєї милої», махне, бувало, ось так рукою і скаже: «Ну, сьогодні вночі наш приятель Леандр знов попливе через Геллеспункт»[141].

— Останнього разу, — сказав Веб, — Санта подала мені знак, коли хворіла. Я помітив його відразу, тільки-но повернувся до табору, і тієї ж ночі сорок миль гнав Пінто галопом. У гайку її не було. Я пішов до будинку, й у дверях мене зустрів старий Мак-Алістер.

— Ти приїхав, щоб бути вбитим? — сказав він. — Сьогодні не доведеться. Я нещодавно послав по тебе мексиканця. Санта хоче тебе бачити. Іди до тієї кімнати і поговори з нею. А потім виходь і поговоримо ми з тобою.

Санта лежала у ліжку дуже хвора. Але вона ніби й посміхнулася, і наші руки зчепилися. Я сів біля ліжка як був — брудний, зі шпорами, у шкіряних штанях і таке інше.

— Кілька годин мені ввижався тупіт копит твого коня, Вебе, — шепоче вона. — Я була впевнена, що ти приїдеш. Ти побачив знак?

— Як тільки повернувся до табору, — кажу я. — Він був намальований на мішку з картоплею й цибулею.

— Вони завжди разом, — говорить вона ніжно, — завжди разом у житті.

— Разом вони прекрасні, — кажу я їй, — з тушкованим м'ясом.

— Я маю на увазі серце і хрест, — відповідає вона. — Наш знак. Кохання і страждання — ось що воно означає.

Там ще був і старий Док Месґров, який пив віскі й помахував віялом із пальмового листка. І ось незабаром Санта засинає. Док прикладає долоню до її лоба й каже мені: «Ви непоганий жарознижувальний засіб. Але зараз вам краще піти, тому що, відповідно до діагнозу, вас не можна приписувати у великих дозах. З дівчиною буде все гаразд, коли вона прокинеться».

Я вийшов і зустрів старого Мак-Алістера.

— Вона спить, — сказав я. — Тепер ви можете робити із мене решето. Скористайтеся нагодою: я залишив свою рушницю на сідлі.

Старий засміявся і каже мені:

— Який мені зиск із того, що я нашпигую свинцем кращого управителя в Західному Техасі? Де я знайду ще такого? Я чому кажу, що ти добра мішень? Тому що ти набиваєшся мені в зяті. У члени родини ти, Вебе, мені не годишся. Але використовувати тебе на Нопаліто я можу, якщо ти не будеш потикати носа на садибу. Піднімайся нагору й лягай у ліжко, а коли виспишся, ми з тобою це обговоримо.

Белді Вудс насунув капелюха і скинув ногу з сідельної луки. Веб натягнув віжки, і його застояна конячина затупцювалася. Церемонно, як і заведено на Заході, чоловіки потиснули один одному руки.

— Бувай, Белді, — сказав Веб, — дуже радий, що побачив тебе і поговорив з тобою.

Коні рвонули з таким шумом, мов піднялася зграя перепелів, і вершники помчали до різних точок горизонту. Від'їхавши ярдів[142] на сто, Белді зупинив коня на вершині голого пагорба і закричав. Він погойдувався в сідлі. Якби він ішов пішки, земля похитнулася б під ним і звалила б його. Але в сідлі він завжди зберігав рівновагу, сміявся з віскі й зневажав центр ваги.

Почувши сигнал, Веб розвернувся в сідлі.

— На твоєму, місці, — долетів пронизливий зі знущанням голос Белді, — я був би королем.

Наступного ранку, о восьмій годині, Бед Тернер скотився із сідла перед будинком у Нопаліто й подався, брязкаючи шпорами, до галереї. Цього ранку Бед мав гнати гурт рогатої худоби в Сан-Антоніо. Місіс Ігер була на галереї й поливала гіацинт у червоному глиняному горщечку.

«Король» Мак-Алістер передав своїй доньці багато позитивних якостей: свою рішучість, свою веселу мужність, свою уперту самовпевненість, свою гордість короля худоби. Темпом Мак-Алістера завжди був allegro[143], а манерою — fortissimo[144]. Санта успадкувала їх, але в жіночому вигляді. Багато в чому вона нагадувала свою матір, яку покликали на інші, безмежні зелені пасовища задовго до того, як зростаючі череди корів надали цьому дому королівської величності. У неї була струнка збита фігура матері та її спокійна ніжна краса, яка пом'якшувала суворість владних очей і по-королівському незалежний вигляд Мак-Алістера.

Веб стояв у кінці галереї з декількома управителями, які приїхали з різних таборів по розпорядження.

— Привіт! — сказав Бед коротко. — Кому в місті здати худобу? Барберу, як звичайно?

Відповідати на такі питання було прерогативою королеви. Усі найважливіші важелі господарства — купівлю, продаж і розрахунки — вона тримала у своїх спритних пальчиках. Управління худобою було повністю віддане її чоловікові. За часів «короля» Мак-Алістера Санта була його секретарем і помічником. І вона продовжувала свою роботу розумно і з вигодою. Але перш ніж вона встигла відповісти, принц-консорт заговорив зі спокійною рішучістю:

— Здай це стадо до загонів Циммермана і Несбіта. Я говорив про це нещодавно з Циммерманом.

Бед повернувся на своїх високих підборах.

— Зачекайте, — швидко гукнула до нього Санта. Вона поглянула на чоловіка, і здивування відбивалося в її упертих сірих очах.

— Що це означає, Вебе? — запитала вона, і невеличка зморшка з'явилася у неї поміж брів. — Я не торгую з Циммерманом і Несбітом. Ось уже п'ять років Барбер забирає всю худобу, яка йде від нас на продаж. Я не маю наміру відмовлятися від його послуг. — Вона повернулася до Беда Тернера. — Здайте це стадо Барберу, — закінчила вона рішуче.

Бед байдуже поглянув на кухоль із водою, який висів на галереї, переступив із