О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

— То чом же ти мовчав, пся крев? — загримів скотар. — Чому не сказав, що лікар оглянув не тебе?

— Та припиніть! Не морочте мені голову, — пробурчав Мак-Гайр, відразу наїжачившись, як колись. — Ви ж навіть не запитали мене? Ви виголосили свою промову й викинули мене геть, і я вирішив, хай буде, як є. Але знаєте, приятелю, ці скачки з коровами — досить цікаве заняття. І хлопці тут вищого ґатунку — краща команда, з якою мені коли-небудь доводилося їздити. Ви мені дозволите залишитися тут, друже?

Рейдлер запитливо глянув на Росса Харгіса.

— Цей паршивець, — ніжно сказав Росс, — найзавзятіший загонич на всі ковбойські табори. А вже як б'ється, то тільки встигай відмахуватися.

Серце і хрест

Белді Вудс потягнувся за пляшкою і дістав її. За чим би Белді не тягнувся, він зазвичай… але мова тут не про Белді. Він налив собі втретє, на палець вище, ніж першого та другого разу. Белді був за консультанта, а консультанта треба оплачувати.

— Будь я тобою, я був би королем, — заявив Белді так переконливо, що аж кобура його рипнула і задзвеніли шпори.

Веб Ігер зсунув на потилицю свого широкого капелюха і скуйовдив світле волосся. Але перукарський прийом йому не допоміг, і він зробив за прикладом більш винахідливого Белді.

— Коли чоловік одружується з королевою, це не означає, що вона має стати двійкою[135], — виголосив Веб, підсумовуючи свої біди.

— То звичайно, — сказав Белді, переповнений співчуттям, усе ще знемагаючи від спраги і щиро захоплюючись порівнянням аналізу життя з гральними картами. — По праву ти король. На твоєму місці я вимагав би перездачі. Тобі підсунули не ті карти… Я скажу тобі, хто ти такий, Вебе Ігере.

— Хто? — запитав Веб, і в його блакитних очах блиснула надія.

— Ти принц-консорт[136].

— Легше, — застеріг Веб, — я ніколи тебе так не лаяв.

— Це титул, — пояснив Белді, — який побутує поміж картярських чинів; але він не бере взяток[137]. Зрозумій, Вебе, це тавро, яким у Європі мітять деяких тварин. Уяви, що ти, або я, або якийсь голландський герцог одружується з персоною королівської сім'ї. То ж із часом наші дружини стають королевами. А ми — королями? Дідька лисого! На коронації наше місце десь поміж першим конюхом малих королівських конюшень і дев'ятим великим охоронцем королівських покоїв. Від нас тільки й користі, що ми знімаємося на фотографіях і відповідаємо за появу нащадка. Це гра з пасткою. Так, Вебе, ти принц-консорт. І якби мені випало бути на твоєму місці, я б улаштував міжцарів'я або щось подібне. Я став би королем, якби мені навіть довелося змішати до біса всі карти.

І Белді спорожнив склянку на підтвердження своїх слів, гідних Варвіка, творця королів[138].

— Белді, — сказав Веб урочисто, — ми багато років пасли корів в одному таборі. Ще хлопчаками ми гасали по одному й тому самому пасовищу й витоптували одні й ті ж самі стежки. Тільки тебе я посвячую в сімейні справи. Ти був звичайним об'їждчиком на ранчо Нопаліто, коли я одружився з Сантою Мак-Алістер. Тоді я був старшим; а що тепер? Я значу менше, ніж пряжка на вуздечці.

— Коли старий Мак-Алістер був королем худоби в Західному Техасі, — підхопив Белді з диявольською вкрадливістю, — і ти був козирем. Ти був на ранчо тим самим господарем.

— Так було, — погодився Веб, — поки він не здогадався, що я намагаюся заарканити Санту. Тоді він відправив мене на пасовище, якомога далі від дому. Коли помер старий, Санту почали величати «королевою худоби». А я лише завідую худобою. Вона стежить за всіма справами; вона розпоряджається усіма грошима. А я не можу навіть продати бичка на обід туристам. Санта — «королева», а я — містер Ніхто.

— На твоєму місці я був би королем, — повторив запеклий монархіст Белді Вудс. — Коли чоловік одружується з королевою, він має йти з нею за тією самою ціною в будь-якому вигляді — соленому чи в'яленому, і всюди — від пасовища до прилавка. Багато хто, Вебе, вважає дивним, що не тобі належить вирішальне слово на Нопаліто. Я не хочу сказати нічого поганого про місіс Ігер — вона найкраща дамочка між Ріо-Ґранде[139] й прийдешнім Різдвом, — але чоловік повинен бути господарем у своєму домі.

Виголене смагляве обличчя Ігера видовжилося в маску образи. Вираз його обличчя, скуйовджене жовте волосся і простакуваті блакитні очі — усе це нагадувало школяра, в якого місце ватажка перехопив хтось спритніший. Але його енергійна м'язиста сімдесятидвохдюймова фігура не припускала такого порівняння.

— Як це ти мене обізвав, Белді? — запитав він. — Що це за концерт такий?

— «Консорт», — виправив Белді, — «принц-консорт». Це псевдонім для кепської карти. За значимістю ти десь між козирним валетом і трійкою.

Веб Ігер зітхнув і підняв із підлоги ременя від чохла свого вінчестера.

— Я повертаюся сьогодні на ранчо, — сказав він байдуже. — Вранці мені треба відправити гурт биків на Сан-Антоніо.

— До Сухого озера я тобі супутник, — повідомив Белді. — У моєму таборі в Сан-Маркосі зігнали товар і відбирають дворічок.

Обидва приятелі заскочили на коней і риссю помчали з маленького залізничного поселення, де того ранку вгамовували спрагу.

Біля Сухого озера, де їхні стежки розбігалися, вони зупинили коней, щоб висмалити по прощальній цигарці. Багато миль вони проїхали мовчки, і тишу порушував лише стукіт копит об прим'яту мескитову траву і тріскотіння кущів, які чіплялися за дерев'яні стремена. Але в Техасі розмови нечасто бувають зв'язними. Між двома фразами можна проїхати милю, пообідати, скоїти вбивство, і все це без шкоди для тези, яку відстоюєш. Тому Веб без усіляких передмов додав дещо до розмови, яка була зав'язалася ще десять миль тому.

— Ти й сам пам'ятаєш, Белді, що Санта не завжди була такою самостійною. Ти пам'ятаєш дні, коли старий Мак-Алістер тримав нас на відстані та як вона подавала мені знак, що хотіла б мене бачити? Старий Мак-Алістер обіцявся зробити з мене решето, якщо я підійду до ферми на рушничний постріл. Ти пам'ятаєш знак, який, бувало, вона посилала мені… серце і в ньому хрест?

— Чи ж я пам'ятаю? — вигукнув ображено Белді. — Ах ти, старий вовче! Чи пам'ятаю? А чи знаєш ти, проклята довгорога горлице, що всі хлопці в таборі знали ці ваші ієрогліфи[140]? «Шлунок із кістками навхрест» — ось як ми називали їх. Ми завжди помічали їх на вантажах, які нам привозили