Джеймс Паттерсон - Помилка

— Майку, — мовила я благальним тоном, і в мене в очах виступили сльози. — Будь ласка, давай не будемо про це, га?

— Я вбив людину, Лорін! — пошепки закричав на мене Майк. — Заплямував свої руки кров'ю!

Я підвелась і взяла сумочку.

Мені не хотілося погрожувати своєму напарнику, але він загнав мене в куток. Іншого виходу я не мала.

— Так, — ствердно мовила я, кладучи двадцятидоларову купюру біля тарілки з недоїденими чізбургерами. — Ти справді вбив людину, Майку. І я була єдиним свідком, пам'ятаєш? Ось чому саме тобі — передовсім — слід залишити все, як воно є.

Розділ 63

Дорогою додому я зателефонувала Кінові й сказала, що почуваюся зле й хочу взяти відгул за станом здоров'я. Натиснувши на кнопку, я збагнула, що вперше за багато днів я не збрехала йому.

Коли я відчинила двері свого порожнього будинку, у мене виникло таке відчуття, наче я входжу до похмурого склепу. Мені закортіло зробити пробіжку, і я вдягла спортивний костюм. Потім поїхала до парку Тіббетс-Брук і пробігла два кола навкруги ставка неподалік відкритого плавального басейну з його допоміжною технічною спорудою в стилі ар-деко. Господи, який чудовий був день! Сонячний, але зимний. Прекрасна погода для пробіжки. Коли я робила розтяжку, то навіть помітила в прибережних очеретах журавля.

Проте коли я, обливаючись потом, знову сіла за кермо свого «міні», настрій мій знову зіпсувався.

Приїхавши додому, я перевірила автовідповідач, що виявився порожнім, а потім налила собі склянку вина, щоб угамувати свої розбурхані нерви.

І тут мені пригадалося, що я вагітна. «Дитина в машині!» — є такий знак, що його часто чіпляють на авта. Коли я тремтливими руками заливала вино назад у пляшку, склянка вислизнула з моїх рук, упала на підлогу й розлетілася на безліч дрібних скалок.

«Ось тобі й маєш, детективе Стілвел», — подумала я, стискаючи рукою холодний край кухонної раковини. А ще недавно мені здавалося, що все, нарешті, владналось, і я тримаю все під контролем. Так міцно, як і край оцієї раковини.

«Як же я могла так жорстоко повестися зі своїм напарником?» — подумала я, глянувши на скалки розбитої склянки. Дожилася до того, що відверто погрожувала Майкові! Хто ж була та паскуда в ресторані «Пайперс кілт»? Хто завгодно, але не я.

І до чого я дійду, якщо й далі поводитимусь у такому ж ключі? Спочатку я замовчувала правду, потім відверто брехала, а тепер я стала погрожувати своїм же друзям! Я навіть думати не хотіла, що може трапитися перегодом.

А на довершення до цих негараздів я була в усій цій історії цілком і повністю самотньою. Просто безумство якесь. Рятуючи Пола, я навіть йому не могла довіритись і полегшити цей нестерпний стрес.

Я збагнула, що час настав. У кожного є своя точка зламу, і я якраз дійшла до своєї. У мене більше не було сил приховувати те, що сталося двадцять четвертого липня. Президент Лінкольн таки мав рацію: не можна ввесь час обдурювати всіх. Принаймні тоді, коли тебе виховали в католицьких традиціях.

Я відчула потребу відновити контакт із людством. Надто вже довго довелося мені бути таємним агентом у власному житті. Шпигун мав повернутись додому й примиритись із самим собою.

Крок номер один: я мушу зняти тягар з душі й зізнатись у своїх гріхах. Але не напарникові.

А Полу.

Зізнаватись у подружній зраді буде неймовірно боляче, але для того щоб усе це пережити і почати життя з нової сторінки, ми з Полом мали закрити сторінку попередню. Я мушу сказати своєму чоловікові, що бачила, як він ходив із білявкою в «Сент-Реджис», і що я йому це пробачила. А ще я скажу Полові, що мені потрібна його допомога, аби наша небезпечна таємниця так і лишилась таємницею.

Розділ 64

Коли пізно ввечері Пол повернувся додому, я якраз діставала з печі свою фірмову страву: курча з кмином та лимоном. Зважаючи на те, що ця наша вечеря з Полом могла виявитись останньою, я підсолодила Полові гіркоту можливої розлуки — приготувала його улюблену страву.

Мені забило дух, коли чоловік радісно кинувся через кухню та, стиснувши мене в обіймах, відірвав від підлоги.

Мені забракло рішучості, але я оговталась і подумки сказала: «Зараз або ніколи, Лорін. Час відверто в усьому зізнатися».

— Поле, — сказала я. — Нам треба поговорити.

— Стривай, — відповів він, витягнувши з аташе-кейса лискучий швидкозшивач і з ляскотом кинув його на кухонний стіл. — Спочатку я.

На обкладинці швидкозшивача виднілися спадисті зелені пагорби й дерева з яскраво-жовтим осіннім листям. Усередині містилися численні проекти досить великих за розмірами будинків. То були рекламні проспекти будівельної фірми, що споруджувала розкішні дорогі особняки десь у Коннектикуті.

Що за фігня? Він що, знову випив? Але запаху щось не чути…

— Що це таке? — спитала я.

Пол розстелив на столі п’ять різних проектів із серйозністю провісниці, котра розкладає перед собою карти Таро.

— Вибирай, Лорін, — сказав він. — Обирай будинок своєї мрії. Який з них подобається тобі найбільше? Особисто мені подобаються всі.

— Послухай, Поле, — перервала його я. — Зараз не час для споживацьких фантазій, добре? Ми…

Пол притиснув палець до моїх губ.

— Я цілком серйозно, Лорін, — сказав він і радісно потер долоні. — Зрозумій, це не жарт і не фантазія. Я нарешті добився свого. Ти готова мене слухати? Я знайшов нову фірму, яка здійснює ризикове інвестування. Її керівництво хоче ось таким чином переманити мене й до того ж пропонує більшу платню. Набагато більшу.

— Що? — спитала я, поглянувши спочатку на Пола, а потім на теку.

І тут мій погляд упав на заголовок на одному з аркушів у теці. Астор Корт — було написано на ньому. А нижче — готель «Сент-Реджис».

«Сент-Реджис»? Це там… там, де я вистежила Пола з отією білявкою! Що все це означає?!

Я витягла цей аркуш. На ньому акуратним жіночим почерком були написані якісь цифри.

— Що це таке, Поле? — спитала я. — Це не твій почерк, еге ж?

Я очікувала, що Пол різко занервує, але він глянув на аркуш цілком невимушено.

— Це початкова пропозиція від ризикового фонду «Бреннан Брейс». Віккі Свенсон, їхня віце-президент, котра вербує персонал, зробила мені цю пропозицію під час обіду в ресторані «Астор Корт» у готелі «Сент-Реджис» три або чотири тижні тому, — пояснив, усміхаючись, Пол.

Якийсь час я тільки й могла, що отетеріло кліпати очима.

Обід у «Сент-Реджис»?

— Віккі Свенсон? — спитала я, чітко пригадуючи жінку, з якою