Анатолій Андрійович Дімаров - Божа кара

— Хай тільки спробують! — відповів хвалькувато Данько.

— Ну, молодець, — розсміявся задоволено секретар ЦК. — Отак і треба. Не ми повинні боятися класового ворога, а він хай тремтить перед нами… Так виконаємо плян хлібоздачі?

— Виконаємо! — гаряче пообіцяв Данько. — Умремо, а виконаємо!

— Ну, вмирати нам іще рано. Хай наші клясові вороги помирають. Але спершу повинні віддати нам весь хліб до зернини… До зернини! — повторив з притиском, і очі його стали холодні й нещадні. — А ви, товаришу Візний, допомагайте товаришеві всім чим можете. Такі люди, як товариш Сокало, — золотий фонд нашої партії.

Не на ногах — на крилах полишив повітком Данько. Руку ще грів гарячий потиск високого гостя, в очі світив приязний усміх. «Зроблю! Все зроблю, товаришу секретар! Розіб’юсь, а зроблю!»

В’їжджаючи в рідне село, вже прикидав, з кого почати. Залягали сутінки, і хати, в них поринаючи, наче відступали одна по одній, коли до них наближався Данько, — подалі од вулиці, наче присідали, ховаючись поза спинами. Та Данькові не треба було й придивлятися особливо, де хто живе: «індус» чи колгоспник. Відзначав про себе хати «індусів», з яких треба й починати: шкури дерти, витрушувати все до зернини, незважаючи на сльози й плачі. В ньому ворушився ще не встояний гнів на цих зрадників, що нанесли йому підступного удару в спину: не встиг відрапортувати про поголовний вступ до артілі, як понесли заяви про вихід з колгоспу. І то хай би два чи один — дві третини села полишили колгосп після статті товариша Сталіна «Запаморочення од успіхів». Благав, умовляв, замалим на коліна не ставав перед кожним, у відповідь чув одне й те саме:

— Відпускайте з колгоспу!

— Ну, гаразд, ідіть, — не витримував Данько. — Тільки знайте: будете проситись назад — ми сто разів подумаємо!

— Не буду. Не діждетесь.

«Не діждемось? — запитував завмерлі хати Данько. — А от і діждались!» І вже наперед уявляв, як падатимуть перед ним на коліна «індуси», благаючи не розоряти дощенту, не підмітати останньої крихти, і як він відповідатиме: «Пізно, дядьку, пізно! Раніш про це треба було думати, коли покидали колгосп».

Отакі мстиві картини малювала уява Данькова, коли він повертався селом, і були вони як ніколи солодкими.

А разом муляла думка, чи зможе виконати обіцяне. Вдвічі перевиконати стрічний план — це не жарт. Він уже розкаювався, що зопалу бовкнув про це, стільки хліба навряд чи й набереться в селі, навіть якщо все підмести до зернини, доведеться потрусити й колгоспників, нічого з ними не скоїться, якось переб’ються до нового врожаю, їм не звикати, хіба не налітали під час громадянської продовольчі загони, хіба не трусили — так трусили, що й кров часто бризкала, особливо із тих, твердоздатників, — пережили, не померли, тільки навчилися заривати у землю зерно… «А мабуть, і зараз ховають», — подумав Данько, і вже вчувається йому в настороженій тиші приглушений шурхіт землі, глухі удари лопат. «Ховайте-ховайте, далеко не заховаєте!» Перекинувсь думками на те, як краще організувати бригади, що рушать трусити хліб по дворах, як їх обов’язково озброїти щупами, отакими, що їх показували в повіткомі, — на три метри можна в землю загнати, хоч зернину та дістануть, якщо закопане… «Завтра ж треба й замовити в кузні щупів з десяток, не менше, а післязавтра зранку і рушити… Дамо, товаришу секретар ЦК, стрічний. Кістьми ляжем — дамо!»

Майже весь наступний день Данько не вилазив із кузні: особисто наглядав, як куються щупи. Зробили один, Данько повертів-повертів, попробував загнати у землю: переробити, не те! Аж за четвертим заходом схвалив: «Отакі й робіть. І щоб на кінці кожного була виїмка для зерна». А поки коваль грів чуба, селом з краю в край, від хати до хати котилася чутка: будуть трусити хліб! І люди, які за роки радянської влади вже звикли до того, що в будь-який час до них можуть удертись і підмести все, що тільки в око впаде, люди, яких уже не раз обдирали до нитки (або віддай, або куля межи очі!), хапали мішки, торби з уцілілим після стрічних-перестрічних планів зерном та й металися по хаті, по стайні, корівнику, клуні, городі, шукаючи потемки (тільки по темному, щоб не вгледіло око лихе!) місця якомога надійнішого. Бо то не просто було зерно — то було життя: його, його жінки, матері, батька, дітей, — хай і впроголодь, аби тільки дотягнути до нового врожаю.

Отак метався по хаті й Петро Зачепіжний, батько шістьох дітей, чоловік висушеної щоденною важкою роботою жінки. Він уже побував і в кошарі: найдуть!.. і в сараї — найдуть теж!.. навіть у хлів заглянув — не минуть і хліва! — і знову повернувся до хати. Була глупа ніч, діти давно уже спали — покотом на широкім полу, убогою рядниною вкриті, бо не давала дихнути рідна влада Петрові, гребла майже все в свої бездонні засіки, лишаючи тільки на посів та щоб не подохли од голоду, жінка Одарка стояла сумною Богородицею, в якої щойно розп’яли Сина, над двома лантухами з кукурудзяними качанами.

— Не знайшов, — сказав їй Петро.

— То, може, під піччю?

— Розвалять і піч.

І тут його погляд, що блукав у відчаї по хаті, зупинивсь на порозі:

— Хіба що отам?

Плюнувши на долоні, заходився копати. Спершу довбав твердющу глину, та не просто довбав, а обережно піддівав кожен корж, щоб потім, коли закопає, так само обережно покласти на місце. Потім пішло веселіше. Чорнозем, зроду-віку не копаний, м’яко піддався лопаті, масно лягав на долівку.

Все глибше й глибше заривався в землю Петро, все вищою й вищою ставала гора землі посеред хати, все частіше й частіше заглядала до ями Одарка.

— Mo’, вистачить?

— Візьму ще на штик, — відповідав щоразу Петро. — Щоб ті песиголовці не дістали.

Брав штик, а за ним і другий, і третій — все здавалося мало. Ось уже й по шию, ось уже й голова зникла, й Одарці вже почало ввижатись, що чоловік не яму копає — могилу. Тільки зблискувала тьмяно лопата, викидаючи землю. Врешті глухо, як з того світу:

— Поможи вибратись.

Одарка лягла на край глибоченної ями, подала чоловікові руку.

Вибравшись, Петро сказав:

— Піду по солому.

Вимостили соломою дно, обклали стіни, обережно спустили лантухи ще й зверху прикрили соломою. Засипали землею, і Петро щоразу спускався до ями, щоб добре втоптати. Щоб не осіло, не видало, коли прийдуть оті душогуби. Потім Одарка замішала глини з кізяками, заходилася мазати всю долівку підряд, щоб ота латка не впала у око.