Харпер Лі - Іди, вартового постав

— Келпурнія вдома? — спитала вона.

— Так, мем, міс Джін-Луїзо. Мама в хаті. Хочете, я її приведу?

— А можна мені зайти, Зібо?

— Так, мем.

Чорношкірі розступилися, щоб дати їй підійти до вхідних дверей. Зібо, не дуже знаючись на тонкощах протоколу, відчинив двері й відступив, щоб дати їй пройти.

— Проведіть мене до неї, Зібо,— попросила Джін-Луїза.

Вона увійшла за ним до темної вітальні, просоченої мускусно-солодким запахом охайних негрів: нюхальним тютюном і рідиною для укладки волосся «Серця кохання». Декілька затінених фігур підвелися, коли вона увійшла.

— Сюди, міс Джін-Луїзо.

Пройшли вузеньким коридором, і Зібо постукав у нефарбовані соснові двері.

— Мамо,— сказав він.— У нас міс Джін-Луїза.

Двері тихенько прочинилися, і показалася голова дружини Зібо. Жінка вийшла у коридор, у якому вони втрьох ледь поміщалися.

— Привіт, Гелен,— сказала Джін-Луїза.— Як там Келпурнія?

— Вона дуже переживає, міс Джін-Луїзо. Френк, він ніколи раніше не мав жодних проблем...

Отже, це був Френк. З усіх своїх численних нащадків Келпурнія найбільше пишалася Френком. Він стояв у черзі на вступ до Інституту Таскеджі. Він був природжений сантехнік, міг полагодити все, що протікає.

Гелен, з важким обвислим животом, який виносив купу дітей, прихилилася до стіни. Вона була боса.

— Зібо,— спитала Джін-Луїза,— ви з Гелен знову живете разом?

— Так, мем,— спокійно відповіла Гелен.— Він уже достатньо постарів.

Джін-Луїза поглянула на зніяковілого Зібо. Під страхом смерті вона не змогла б розібратися у сімейній історії Зібо. Гелен, мабуть, була матір’ю Френка, проте Джін-Луїза не була того певна. Гелен точно була першою дружиною Зібо й, очевидно, його нинішньою дружиною, але скільки він їх мав між цими двома шлюбами?

Їй згадалося, що говорив Атикус, коли ця пара прийшла до нього в контору по розлучення багато років тому. Атикус спробував їх помирити і спитав, чи не хоче Гелен повернутися до чоловіка. «Ні, сер, містере Фінч,— неквапно відповіла та.— Зібо, він повсякчас розважається з іншими жінками. Від мене він тепер не має ніякої радості, а мені не потрібен чоловік, який не любить свою жінку».

— Я можу побачитися з Келпурнією, Гелен?

— Так, мем, заходьте собі.

Келпурнія сиділа у дерев’яному кріслі-гойдалці в кутку біля коминка. В кімнаті стояло залізне ліжко, вкрите линялим покривалом з узором з подвійних обручок. На стіні висіли три величезні фотографії негрів у позолочених рамах і календар від фірми «Кока-кола». Груба камінна дошка була вщерть заставлена маленькими яскравими статуетками з гіпсу, порцеляни, глини й білого скла. Зі стелі звисала на дроті лампочка без абажура, вона кидала різкі тіні на стінку за коминком і в куток кімнати, де сиділа Келпурнія.

«Якою маленькою вона здається,— подумала Джін-Луїза.— А раніше була така висока!»

Келпурнія постаріла і дуже схудла. Зір у неї сильно погіршився, і вона носила окуляри у чорній оправі, які вирізнялися на тлі її м’яко-брунатної шкіри. Руки її лежали на колінах. Та коли увійшла Джін-Луїза, Келпурнія підняла їх і випростала пальці.

У Джін-Луїзи перехопило в горлі на сам погляд на ці кістляві пальці, що бували такими ніжними, коли Джін-Луїза хворіла, і ставали твердими як слонова кістка, коли вона не слухалася. Ці пальці вміли виконувати роботу будь-якої складності, і виконувати з любов’ю. Джін-Луїза притиснула їх до вуст.

— Кел,— промовила вона.

— Сідай, дитино. Є тут стілець?

— Є, Кел.

Джін-Луїза підтягла стілець і всілася навпроти свого давнього друга.

— Кел, я прийшла тобі сказати... прийшла сказати, що коли я можу щось для вас зробити, ти мусиш одразу мене сповістити.

— Дякую, мем,— відізвалася Келпурнія.— Я ні про що таке не знаю.

— Я хочу, щоб ви пам’ятали: містер Фінч дізнався про все рано-вранці. Френк попросив шерифа йому зателефонувати, і містер Фінч... допоможе.

Слова завмерли у неї на вустах. Ще позавчора вона промовила б: «Містер Фінч допоможе Френкові», повністю впевнена, що Атикус перетворить темряву на сонячний день.

Келпурнія кивнула. Вона підвела голову і дивилася просто перед собою. «Вона мене не бачить як слід,— подумала Джін-Луїза.— Цікаво, скільки їй років. Я ніколи не знала точно, навряд чи і вона сама знає».

— Не хвилюйся, Кел. Атикус зробить усе можливе.

— Я знаю, що зробить, міс Скаут. Він завжди робить усе можливе. І завжди діє правильно.

Джін-Луїза аж рота розтулила від подиву, не зводячи очей зі старої. Келпурнія сиділа з гордовитою гідністю, яка з’являлася у неї в урочистих випадках, разом з граматичними помилками. Якби зараз земля зупинилася, дерева позамерзали і море викинуло б на берег усіх потонулих, Джін-Луїза того не помітила б.

— Келпурніє!

Джін-Луїза заледве чула, як Келпурнія говорить:

— Френк... він вчинив зле... він за це має відповісти... мій онучок. Я його люблю... але він піде до криміналу, є той містер Фінч чи нема того містера Фінча...

— Келпурніє, припини!

Джін-Луїза звелася на ноги. Вона відчувала, як на очі їй навертаються сльози, і наосліп підійшла до вікна.

Старенька не ворухнулася. Джін-Луїза обернулася й побачила, як Кел сидить, намагаючись дихати рівно. Келпурнія поводилася, як при гостях. Джін-Луїза знову всілася перед нею.

— Кел! — вигукнула вона.— Кел, Кел, Кел, що ти зі мною робиш? Що сталося? Я ж твоя дівчинка, невже ти мене забула? Чого ти мене відштовхуєш? Що ти зі мною робиш?

Келпурнія поклала руки на бильця крісла-гойдалки. Обличчя її було вкрите мільйоном зморщечок, а очі важко було роздивитися за товстими лінзами окулярів.

— А що ви робите з нами? — сказала вона.

— З вами?

— Так. З нами.

Джін-Луїза відповіла роздумливо, не стільки Келпурнії, скільки собі:

— Скільки я живу, мені й не снилося ніколи, що може трапитися щось таке. Але воно трапилося. Я не можу порозумітися з єдиною людиною, яка мене ростила відтоді, як мені виповнилося два роки... це сталося, і я тут сиджу і не можу повірити. Поговори зі мною, Кел. Заради Бога, поговори зі мною доладно. Не сиди отака чужа!

Вона поглянула на обличчя старенької — і зрозуміла, що все безнадійно. Келпурнія дивилася на неї, але в очах її не було і натяку на співчуття.

Джін-Луїза підвелася йти геть.

— Скажи мені тільки одне, Кел,— попросила вона.— Тільки одне, перш ніж я піду. Будь ласка, я мушу знати. Ти нас ненавиділа?

Старенька сиділа мовчки, несучи на собі тягар усіх прожитих років. Джін-Луїза чекала.

Нарешті Келпурнія похитала головою.

— Зібо,— мовила Джін-Луїза.—