Клайв Стейплз Льюїс - Лев, Біла Відьма та шафа

на каміння. Та Едмунд не знав страху. Він пробився до неї, убивши один за одним трьох велетенських людожерів, доки Чаклунка розправлялася з одним із наших леопардів, і кинувся вперед, направивши меча… ні, не на неї, а на її чарівний жезл. Коли б він намагався схопитися з нею (помилка ця стала для багатьох фатальною), то бути б і йому статуєю. Але Едмунд розтрощив той жезл одним ударом. Коли б це вдалося зробити хоч трохи раніше… ми б могли розраховувати і на перемогу, а так – багатьох ми втратили у цьому бої. Едмунда теж поранено, і поранено важко. Ходімо мерщій до нього!

Едмунд відшукався під опікою Бобрихи трохи осторонь від поля бою. Він лежав, увесь скривавлений, з блідим – аж зеленим – обличчям, тяжко вдихаючи повітря розтуленим ротом.

– Люсі, не зволікай! – поквапив дівчинку Аслан.

Чи не вперше Люсі згадала про дорогоцінне зілля, що дісталося їй у подарунок від самого Діда Мороза. Від хвилювання руки в неї тремтіли так, що пробка ніяк не відкорковувалася. Та нарешті піддалася, і Люсі мерщій влила кілька крапель зілля Едмунду в рот.

– У нас є ще поранені, – сказав з-поза її плеча Аслан, варто було їй забаритися на хвилинку, вдивляючись в бліде обличчя брата й гадаючи, чи справді зілля має цілющу силу.

– Та знаю я! – сердито відмахнулася Люсі. – Ще лише хвилинку!

– Донько Єви, – суворо вимовив до неї Аслан, – інші також стоять однією ногою у труні. Невже ти даси їм померти, тільки б Едмунд залишився жити?

– Вибач, Аслане, – Люсі підвелася та попрямувала слідом за ним до інших поранених. Півгодини вони працювали, не складаючи рук: Люсі зцілювала тих, хто ще дихав, Аслан – оживляв скам’янілих. Коли ж вони впоралися, Люсі повернулася поглянути, як там Едмунд. Знайшла вона його вже на ногах. Він не тільки зцілився від ран тілесних – він був таким, яким Люсі не бачила його вже цілу вічність. Правду кажучи, він став таким, яким був до того, як його перевели до тієї гидкої школи, де він і сам став гидким. А тепер він міг прямо та чесно дивитися іншим в очі. Тут, на ратнім полі, Аслан і посвятив його в лицарі.

– Як гадаєш, чи він знає? – ледь чутно спитала Люсі в Сьюзан. – Він знає, що Аслан зробив заради нього? Знає про угоду, що вклали Лев із Чаклункою?

– Ш-ш-ш… Звісно, що ні, – похитала головою Сьюзан.

– Хіба ми не повинні йому розповісти?

– Ні, не повинні, – знов заперечила Сьюзан. – Це буде для нього занадто! Лише уяви себе на його місці.

– Я вважаю, що він повинен знати, – не погодилась Люсі, та цієї миті їх розмову перервали.

Час був ставати на ночівлю. Табір вирішили розбити там, де вони були. Як, коли і де Аслан добув їжу на всіх – про те мені невідомо. Але, так чи інакше, о восьмій вечора всі вже сиділи на траві, попиваючи запашний чай. Вранці вони вирушили на схід, униз по великій ріці. А ще через день, саме коли прийшов час чаювати, вони дісталися гирла. Замок Кейр-Паравель височів на пагорбі неподалік. Просто перед ними розкинулися піски і скелі, і заплави морської води, і пасма водоростей. А цей чарівний морський запах, ці синьо-зелені хвилі, що з шурхотом накочуються на пісок, і крики чайок – чи доводилося вам колись чути голоси чайок? Пригадуєте?

Того вечора, після чаю, всі четверо дітей примчали на берег моря; зняли черевики, шкарпетки-панчохи та побрели берегом, відчуваючи, як пісок лоскоче їхні пальці.

Назавтра на них чекала подія куди серйозніша. У тронній залі – залі, стеля якої викладена слонячої кісткою, західні двері оздоблені павиними опахалами, а східні виходили просто до моря – у присутності всіх друзів Аслан урочисто коронував їх і посадив на чотири трони під оглушливі звуки труб та викрики: «Хай живе король Пітер! Хай живе королева Сьюзан! Хай живе король Едмунд! Хай живе королева Люсі!».

– Коли вже зійшли на престол королями та королевами Нарнії, завжди ними й залишайтеся. Носіть із гідністю свій королівський титул, сини Адама! Носіть із гідністю свій королівський титул, доньки Єви! – урочисто виголосив на коронації Аслан.

Крізь широко прочинені західні двері до них долинули голоси русалок та тритонів, що наблизилися до берега та голосно співали на честь новоявлених королів та королев.

Тож діти зійшли на свої трони, кожному до рук дали скіпетра, і вже як повновладні правителі та правительки Нарнії вони щедро обдарували своїх друзів: фавна Тумнуса і Бобра з Бобрихою, і велетня Громодума, і леопардів, і величних кентаврів, і відданих гномів, і, звичайно, лева. І та ніч була ніччю великого свята у Кейр-Паравелі: були і веселощі, і танці, золото спалахувало, а вино текло рікою, голосно лунала музика всередині, і тихіше, та проникливіше і солодше, незнайома мелодія, що лилася з вод морських.

Посеред усіх тих веселощів Аслан несподівано зник. Та хоч Королі та Королеви це помітили, ніхто не зронив ані слова. Недарма казав їм Бобер: «Сьогодні він тут, завтра – ні; сьогодні – з вами, а назавтра його вже й слід минув. Він не з тих, кого можна прив’язати. Та й, до того ж, є країни, де він в цю мить більше потрібен. Це нічого, ви не переймайтеся. Головне – не варто його підганяти. Він – вільний лев, його не підкорити».

На цьому нашу розповідь майже завершено, проте наберіться ще трохи терпіння. Двоє королів та обидві королеви Нарнії правили країною довго, і справедливим було їхнє правління. Спершу довелося чимало попрацювати, вистежуючи по лісах недобитки чаклунчиного війська, і ще довго країною ходили чутки про злодіяння та неподобства, що чинилися у віддалених хащах та глушині дрімучій; десь бачили примару, а місяць по тому когось налякав чи то песиголовець, чи перевертень, а ще за місяць хтось чув якісь плітки, начебто якась стара карга – насправді відьма. Ото, мабуть, і все. Та поволі зникли і ті чутки. Життя налагоджувалось навіть у найвіддаленіших закутках країни. Правителі й правительки приймали справедливі закони та тримали свої землі у злагоді; вони переймалися охороною добрих дерев, рятуючи їх від повального (у буквальному розумінні слова) вирубання. Вони звільнили юних гномів та сатирів від обов’язкового відвідування школи, а також з усією суворістю поклали край таким непорядним заняттям, як то: пхання носа не в свої справи, настирливість і неуважність, зате простий люд (той, що жив своєю працею та давав жити іншим) усіляко заохочувався. У своє правління їм уперше вдалося дати рішучу відсіч лютим велетням (тим, що зовсім не схожі на вихованого Громодума) на півночі Нарнії, коли ті надумали перейти кордон. Вони поклали дружні та мирні відносини