Maria PM - Квітка війни, Maria PM

За крок до …

За два дні до великого балу замок ніби ожив. У повітрі витав аромат підготовки, тривоги і незвичної напруги. Навіть стіни, здавалося, шепотіли про майбутнє свято, поглинаючи кроки слуг і перешіптування середніх придворних. Але найбільше це свято важило для двох людей — для неї і для нього.

*****

Рідл не міг заснути. Ще до світанку він підвівся з ліжка, вкинув на себе темний халат і підійшов до високого вікна. Над баштами згущувались тіні ночі, в небі миготіли останні зірки. Його серце билося глухо, наче перед битвою.

"Два дні… Лише два дні. Чому це так лякає більше, ніж війна?"

Він провів рукою по коротко стриженому волоссю і на мить притулився чолом до холодного скла. Його думки крутилися довкола неї. Її очі, її голос. Її здивований, може, трохи недовірливий погляд, коли він наважиться промовити: "Я кохаю тебе. Не як союзницю. Не як заручену. А як жінку, без якої не уявляю себе."

— Ваше Величносте? — обережно постукав Джозеф, заглядаючи до кімнати. — Ви вже не спите?

— Як спати, коли думки горять, як смолоскипи? — буркнув Рідл, навіть не обертаючись.

— Вона не очікує?

— Вона нічого не очікує. І саме це найстрашніше. Я ж не просто визнаю почуття. Я відкриваю все. Свою вразливість.

Джозеф мовчки підійшов ближче, тримаючи в руках список гостей. Та замість паперу, він просто поклав долоню на плече короля.

— Ви не солдат на полі бою, Рідле. Ви — чоловік, який нарешті дав собі дозвіл жити. Вона це відчує.

У великій залі вже другий день кипіла робота. Підвішували кришталеві люстри, полірували мармурову підлогу до блиску, розвішували гірлянди живих квітів, які прибули з далекого півдня. Служниці бігали із золотими стрічками, майстри встановлювали нові свічники, вишукано гнуті, з кованими деталями у формі птахів.

Посеред зали височів новий подіум для оркестру, а в глибині — сцена, де мала лунати перша промова. Рідл сам ходив із Джозефом, перевіряючи дрібниці: чи не похилилась арка, чи достатньо аромату у світильниках, чи звучання струнних не глушиться тканинами.

— Ти не можеш це все контролювати, — зауважив Джозеф. — Але я бачу: ти намагаєшся так само контролювати свої почуття.

Рідл мовчав, зосереджено вдивляючись у мозаїку на підлозі.

*****

Того самого ранку Лілія прокинулась від світла, що лилося у вікно. Пташки щебетали так голосно, ніби теж готувалися до свята. Вона кілька хвилин лежала нерухомо, притиснувши подушку до грудей.

Її сни були дивними. В одному з них вона танцювала у великому залі, але коли піднімала голову — замість Рідла бачилися інші обличчя. Обличчя, яких вона не знала, але вони чомусь пильно її розглядали, мовби вирішували її долю.

"Що зі мною відбувається? Я не боюсь, але й не спокійна. Я чекаю чогось. Чи когось…"

Вона сіла на ліжку й провела пальцями по своєму срібному гребеню. Її волосся розсипалось плечима, мов хвилі.

— Пані Ліліано? — озвалася Міра, обережно заходячи до кімнати. — До балу лишилось два дні. Майстриня прибуде вдень, потрібно буде примірити нову сукню.

— Вдень… — м’яко усміхнулась Лілі. — Добре. І… Міро, дякую тобі. Я не кажу цього достатньо часто.

— Це моя робота, пані.

— Але ти робиш більше, ніж повинна. Ти стала мені подругою.

*****

Кімната, де Лілі міряла сукні, була залита м’яким світлом. Шовк, оксамит, атлас — тканини огортали стіни, стелилися на підлогу. Вона стояла босоніж на низькому помості, а навколо неї крутилася швачка, приколюючи шпильками деталі.

Лілі спробувала кілька варіантів: смарагдова з золотом, темно-рубінова з чорним мереживом. Але коли вона накинула на плечі сукню кольору нічного неба, з тонкою вишивкою сріблом, щось у ній ніби зупинилося. Дзеркало відбивало не просто образ — воно відбивало щось нове в її поставі, в очах.

— Вона… — прошепотіла Міра. — Вона саме та.

У цей момент двері прочинилися. Король Рідл з’явився у порозі, його кроки були тихими, але впевненими. Він не загубився. Він шукав її.

Його погляд одразу впав на фігуру в синій сукні. Він ніби забув, як дихати.

— Не думав, що побачу тебе саме так, — промовив він неголосно. — Але… я радий, що побачив.

Лілі повернулася до нього, не тікаючи поглядом.

— Ви маєте на увазі — в цій сукні?

— Саме в цій. Вона була задумана для тебе. Ще до того, як ти сама це зрозуміла.

— Ви її замовили?

— Я написав листа. Майстрині. Сказав: якщо вона приміряє цю — значить, вона готова. Готова почути… мене.

— І що має почути? — її голос був м’яким, але твердим.

— Те, що боюсь сказати не в листі. Це не просто зізнання. Це… капітуляція. Я здаюся. Повністю. Перед тобою.

Він зробив півкроку вперед. Вона не відступила.

Увечері того ж дня Джозеф знайшов короля в кабінеті з пером у руці.

— Що пишеш?

— Лист, якого вона вже не прочитає. Бо бачила відповідь у дзеркалі.

— І все ж пишеш?

— Щоб нагадати собі, як саме я кохаю її. Через тканину, через нитку, через кожну деталь. Це не просто плаття. Це моє зізнання.

Наступного дня, останнього перед балом, Лілі вже не роздумувала. Вона просила прибрати інші сукні. Попросила, щоб срібло в косах відповідало ниткам на подолі.

А Рідл молився. Не про любов. Про сміливість. Про мить, коли серце більше не боїться бути почутим.

Замок дихав затишшям. І вже ніхто не був тим, ким був раніше.

Завтра — буря. Але сьогодні ще можна кохати мовчки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍