Джордж Мартін - Бенкет круків

себе по грудях, знов і знов повторювали їй свої імена, поки Арія не зможе їх правильно вимовити, але ніхто й не подумав запитати ім'я у неї. Називали її Варною, бо вона зійшла на облавок у Варниці в гирлі Тризуба. Ім'я, не гірше за інші, подумала вона.

Зникли останні нічні зірки... окрім двох прямо попереду.

— Тепер уже дві зірки.

— Два ока,— пояснив Деніо.— Титан уже бачить нас.

«Титан Браавоський». Стара Нан у Вічнозимі розповідала дітям казки про Титана. Це був велет заввишки з гору, і коли Браавосу загрожувала небезпека, він прокидався, полум'яні очі спалахували, і він, скрегочучи кам'яними членами, брів у море, щоб розбити ворогів. «Браавосяни підгодовують його соковитим рожевим м'ясом високородних дівчаток»,— закінчувала казку Нан, і Санса починала пищати, як дурна. Але мейстер Лувін казав, що Титан — це просто статуя, а казки старої Нан — просто казки.

«Вічнозим згорів і пав»,— нагадала собі Арія. І стара Нан, і мейстер Лувін обоє мертві, і Санса, швидше за все, також. Нема чого про них думати. Всі люди помруть. Ось що означали ці слова — слова, яких Джакен Г'ґар навчив Арію, вручаючи їй потерту монетку. Відтоді як відпливли з Варниці, Арія вивчила більше браавоських слів — «дякую», і «море», і «зірка», і «вогневино», але до цього вона прийшла, вже знаючи, що всі люди помруть. Більшість команди «Титанової дочки» трохи знали загальну мову, адже провели чимало ночей на березі в Старгороді, і на Королівському Причалі, і в Дівоставі, та лише капітан і його сини розмовляли нею вільно і могли спілкуватися з Арією. Деніо був серед синів наймолодший — пухкий веселий дванадцятирічний хлопчина, який прибирав у батьковій каюті й допомагав старшим братам з підрахунками.

— Сподіваюся, ваш Титан не голодний,— мовила до хлопця Арія.

— Голодний? — збентежився Деніо.

— Пусте.

Навіть якщо Титан і справді харчується соковитим рожевим м'ясом дівчаток, Арія його боятися не збирається. Вона худа-худюща, велету на один зуб, і їй майже одинадцять — практично доросла жінка. Й до того ж Варна не високородна.

— Титан — це бог Браавоса? — запитала вона.— Чи у вас Семеро?

— У Браавосі шанують усіх богів,— відповів капітанський син, який про місто любив розповідати майже так само, як про батьків корабель.— Твої Семеро мають там храм — Заморський септ, але в ньому моляться тільки вестероські моряки.

«Не мої вони Семеро. Це були мамині боги, але вони дозволили Фреям убити її у Близнючках». Цікаво, думала Арія, чи знайдеться у Браавосі богопраліс із серце-деревом? Може, Деніо і знає, але Арія не наважилася запитати. Варна родом з Варниці, а звідки дівчинці з Варниці знати про богів Півночі? «Давні боги померли,— сказала вона собі,— разом з мамою, і батьком, і Робом, і Браном, і Риконом, усі померли». Колись давно, пригадала вона, батько казав, що коли здіймаються холодні вітри, самотній вовк гине, а от зграя виживає. Але він усе переплутав. Арія, самотня вовчиця, і досі жива, а вовків з її зграї зловили, забили й оббілували.

— Це місячні співці провели нас у цей прихисток, де нас не могли вистежити дракони Валірії,— розповідав Деніо.— Їхній храм найбільший. Також ми шануємо батька вод, але щоразу, як він бере наречену, його храм відбудовують наново. Решта богів живуть разом на острові в центрі міста. Саме там ти знайдеш свого... багатоликого бога.

Титанові очі пояскравішали, розійшлися ширше. Арія не знала ніякого багатоликого бога, але якщо він відповідає на молитви, може, саме він — той бог, якого вона шукає. «Сер Грегор,— подумала вона,— Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі. Лишилося тільки шестеро». Джофрі мертвий, Гончак зарубав Полівера, Арія власноруч заколола Лоскотуна, і того дурного зброєносця з прищем також. «Я б його не вбивала, якби він мене не хапав». Коли Арія покинула Гончака на березі Тризуба, той помирав — його палила гарячка від рани. «Слід було зробити йому останню милість і проштрикнути йому серце ножем».

— Варно, дивися! — Деніо узяв її під руку й розвернув.— Бачиш? Отам,— вказав він.

Тумани попереду розступилися, як пошарпані сірі фіранки, що розходяться перед носом корабля. «Титанова дочка» розтинала сіро-зелені води на здійнятих пурпурових крилах. Над головою чулися крики морських птахів. А там, куди вказав Деніо, з моря знагла виріс кам'янистий гребінь; його круті схили поросли соснами-солдатами й чорними ялинами. Але прямо попереду море вклинювалося в суходіл, і там, понад широкою водою, височів Титан, і його очі палали, а зелене волосся маяло на вітру.

Стояв він над прірвою, розсунувши ноги, і плечі вивищувалися понад зазубленими гребенями гір обабіч. Були ці ноги вирізьблені з цілого каменя — того-таки чорного граніту, що й гори, на яких стояв Титан, але на стегнах велет мав кольчужну спідницю з зеленкуватої бронзи. Нагрудник теж був бронзовий, а на голові — напівшолом з гребенем. Розмаяне волосся зроблене було з конопляної мотузки, пофарбованої в зелений колір, а в печерах-очницях палали велетенські багаття. Одна рука лежала на гірському гребені ліворуч, обхопивши бронзовими пальцями каменюку, а друга, піднесена в повітря, стискала руків'я поламаного меча.

«Він хіба трішки вищий за статую короля Бейлора на Королівському Причалі»,— думала Арія, коли галеас був ще далеко в морі. Однак з наближенням до берега, де буруни розбивалися об скелі, Титан збільшувався і збільшувався. Чути було, як батько Деніо своїм басом гуркотить команди, а нагорі серед такелажу лазили матроси, прибираючи вітрила. «Між ніг Титана ми пройдемо на веслах». Арія бачила вже стрільниці на велетенському бронзовому нагруднику й ляпки та плямки на Титанових руках і плечах, де гніздилися морські птахи. Дівчинка задерла голову. «Та Бейлор Благословенний йому б і до коліна не дістав. Це Титан міг би спокійно переступити мури Вічнозиму».

А тоді Титан заревів.

Звук був могутній, як і сам велет,— жахливий стогін і скрегіт, такий гучний, що заглушив навіть голос капітана й хлюпотіння хвиль, які билися у порослі соснами скелі. В повітря водночас злетіла тисяча птахів, Арія здригнулася — і тут побачила, що Деніо сміється.

— Він попереджає Арсенал про наше наближення, от і все,— крикнув хлопець.— Не лякайся.

— А я й не лякалася,— крикнула у відповідь Арія.— Просто дуже голосно.

А тим часом «Титанову дочку» підхопили вітер і хвилі, швидко штовхаючи її до каналу. Подвійний ряд весел працював гладко, збиваючи море на білий шум, а Титанова тінь упала на