Дроянда - Королева місяця та сонця, Дроянда

Марс давно відчував, що щось не так, але не міг зрозуміти, що саме. Його вовчий нюх вловлював ледь відчутний слід магії, що виходив із Кімнати, яку всі уникали. Саме тому він вирішив діяти.

Коли він нарешті наважився увійти, двері, ніби відчувши його присутність, самі прочинилися. Всередині було темно, лише слабке світло місяця пробивалося крізь вузькі щілини. І тоді він побачив…

У центрі кімнати стояла стара кам’яна вівтарна плита, а над нею висіла древня книга, яка, здається, сама перегортала свої сторінки. Марс зробив крок уперед, і враз кімната ожила. На стінах засвітилися руни, а в книзі почав з’являтися текст, ніби написаний невидимою рукою.

— "Той, хто несе кров двох світів, той, хто може з’єднати розірваний час…" — прочитав Марс, але більше нічого зрозуміти не встиг, бо почув за спиною знайомий голос.

— "Марсе, ти не мав сюди заходити," — тихо мовила Василиса, її очі світилися смарагдовим сяйвом.

Він обернувся і завмер.

— "Що ти приховуєш?"

Василиса на мить зам’ялася, але потім відповіла:

— "Це таємниця, яку ми з Фреєю мусили берегти. Це стосується не лише мене… а й тебе."

Марс відчув, як його серце стислося.

— "Мене? Що ти маєш на увазі?"

— "Ти не просто нащадок вовків…" — її голос став майже нечутним. — "Ти… більше, ніж думаєш."

А в цей час, далеко за межами академії, сили, що дрімали століттями, почали пробуджуватися. І дехто вже знав, що Василиса та Марс більше не зможуть ховати правду…

Марс відчув, як холодний вітер пробігся шкірою, змушуючи його серце забитися швидше. Василиса дивилася на нього, її очі мерехтіли загадковим світлом.

— "Що ти маєш на увазі?" — голос Марса був тихий, але в ньому чулося напруження.

Василиса зробила крок назад, ніби боялася того, що ось-ось скаже.

— "Ти не просто нащадок вовків, Марсе… Ти останній носій крові Верховних."

Марс відчув, як його тіло напружилося. Верховні… Легенда, стара як світ. І все ж…

— "Це неможливо."

— "Це правда," — Василиса прошепотіла, її голос лунав, як відлуння давніх таємниць.

Тим часом, у глибинах забутих печер, підземні ріки магії почали тремтіти, відгукуючись на пробудження. Хтось уже відчув зміну. Хтось, хто знав, що таємниці більше не сховаються у тіні…

Марс відступив на крок, хитаючи головою.

— "Це дурниця!" — його голос задзвенів у тиші. — "Я просто… Я всього лише нащадок вовків. Ніяких Верховних не існує!"

Василиса сумно подивилася на нього.

— "Ти можеш заперечувати це, скільки завгодно, але всередині ти відчуваєш правду."

Марс стиснув кулаки. Він не хотів цього слухати. Не хотів вірити. Але щось у ньому… щось незрозуміле, дике, могутнє, вже почало пробуджуватися.

Марс відчував, як його думки змішуються в хаосі. "Це неправда… неправда… неправда…" — відлунювало в голові.

Але десь у найглибшому куточку свідомості пробилося інше слово:

"Правда."

Він різко заплющив очі, ніби це могло заглушити голоси. Його дихання стало важким, а серце гупало в грудях.

— "Ні… Це не може бути правдою…" — прошепотів він, але навіть у власному голосі почув нотку сумніву.

Марс стояв, мов закам’янілий, його свідомість боролася із самим собою. Він хотів заперечити все, відкинути ці слова, зробити вигляд, що нічого не сталося. Але всередині щось ворушилося, щось, що він не міг пояснити.

Василиса зробила крок уперед, її голос звучав м’яко, але наполегливо:

— "Марсе, ти відчував це все життя. Цю силу, цей поклик. Чому ти думаєш, що ти завжди був… іншим?"

— "Я не інший!" — гаркнув він, різко змахнувши рукою.

І в ту ж мить щось сталося. Повітря навколо нього загуділо, немов розриваючись на частини, земля під ногами здригнулася. Василиса завмерла, її очі розширилися від подиву.

Марс дихав важко, а з його рук йшла тьмяна, але відчутна хвиля енергії.

— "Ні…" — він похитав головою. — "Цього не може бути."

— "Ти сам усе бачиш," — прошепотіла Василиса.

Він стояв, відчуваючи, як його власне тіло зраджує йому, як сила, яку він заперечував, повільно пробуджується. І в той момент він зрозумів: назад дороги більше немає.

Але чи прийме він цю правду? Чи зречеться себе?

Марс стиснув кулаки, намагаючись заспокоїти шалений ритм серця.

— "Що це означає?"

— "Що ти не просто нащадок вовків," — сказала Василиса. — "Ти… їхній король."

Марс стиснув кулаки, його тіло напружилося, а в очах спалахнуло обурення.

— "Ні! Я не якийсь там король!" — його голос був сповнений люті та заперечення. — "Я ніколи не хотів цього! Я просто… просто Марс!"

Василиса похитала головою, її погляд став м’якшим, але в ньому ще сяяла рішучість.

— "Ти можеш не хотіти цього, можеш заперечувати, але істина не зміниться. Ти – спадкоємець, останній з роду Верховних. І сила, що прокинулася в тобі, це доказ."

Марс важко дихав. Він згадав, як усе життя відчував щось дивне в собі. Його відчуття, його здібності – вони завжди були сильнішими, ніж у решти. Але він думав, що це просто… випадковість.

— "Якщо це правда… Чому я? Чому зараз?"

— "Бо настав час," — відповіла Василиса.

— "І ті, хто спав у тіні, вже відчули твоє пробудження."

Марс похолов. Він не знав, що це означає, але точно відчував — спокою більше не буде.Марс схопився за голову, намагаючись заглушити думки, що пронизували його мозок, немов блискавки.

— "Це… це якась помилка," — його голос затремтів. — "Я не можу бути королем. Я не хочу! Я…"

Його слова обірвалися, коли щось холодне ковзнуло по спині. Десь у глибині душі з’явилося відчуття загрози.

Його слова обірвалися, коли щось холодне ковзнуло по спині. Десь у глибині душі з’явилося відчуття загрози.

Василиса уважно подивилася на нього, її очі здавалися ще глибшими, майже чорними.

— "Якщо ти не приймеш свою правду, хтось інший зробить це за тебе."

Марс здригнувся.

— "Що ти маєш на увазі?"