Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

що Ходок важливий птах, бо він є незаперечним доказом присутності на території України російських військових вищого рангу. Нехай так, але я непокоївся, щоб цього птаха не обміняли, як це трапляється останнім часом, і Ходок не повернувся назад до рашки. Я глянув у бік Моляра, який сидів мовчки, похиливши голову. Мабуть, мріяв, падлюка, справді, що сепарам удасться його звільнити. Та навіть якби табір справді захопили бойовики, щодо чого я мав великі сумніви, я б усе одно не дав би цій тварюці вижити. Раптом усе затихло.

Невдовзі я почув, що хтось зайшов до шахти. Я автоматично зняв автомат із запобіжника.

– Свої, Моремане! – пролунав голос командира.

Бандерас з’явився з-за рогу.

– Індіанець загинув,– як обухом огрів мене новиною Бандерас,– підірвався на гранаті Ходока.

Я не одразу второпав, що каже командир. Адже Ходок ось тут – сидить за ґратами у кайданках. Яка ще граната Ходока? Що за маячня?

– Чорний не Ходок. Ми помилилися,– пояснив командир, тоді відчинив клітку, підійшов до Моляра дістав із кишені ключі від кайданок і звільнив майорові руки.

– Майоре Моляр, ви вільні,– кинув Бандерас очманілому вевешнику.

– Як же ж так? – здивувавсь я. Усі факти були проти колишнього беркутівця.

– Відставити розмови! – скомандував Бандерас.– Мерщій за мною!

Бандерас вийшов із бліндажа і швидко, майже бігцем, попрямував у бік замаскованої техніки десантників. Я намагався не відставати від командира, адже мені дуже кортіло дізнатися, що ж урешті-решт відбувається. Але був наказ – не розмовляти. І я його дотримувався. Ми швидко досягли перших «Нон» – замаскованих сіткою армійських мінометів.

– Який із них влучив по селу? – запитав Бандерас у десантника, який охороняв техніку.

Десантник мовчки вказав на установку, що стояла, задерши ствол у небо.

– Моремане, перевір систему наведення,– наказав командир, і знову звернувся до десантника.– Хто стріляв? Викликати його сюди негайно!

Доки я перевіряв оптичний приціл, з’явився сержант, який стріляв із «Нони».

– Стріляли чітко відповідно з координатами…– виправдовувався сержант.– По лісу. Не розумію, як снаряд міг полетіти в інший бік!

Конструкцію «Нони» я знав, як свої п’ять пальців. Короткої перевірки вистачило, аби все зрозуміти.

– Командире, тут було пошкоджено систему наведення,– доповів я, вилазячи з люка.

– Ти впевнений?

– Вік мені палубу драїти!

– Сержанте, пригадайте, перед обстрілом хтось, крім вашого екіпажу, оглядав машину? Може, Коцюба?

– Ні… Лише Борода мотор лагодив,– по паузі озвався сержант.

– Борода? – напружився Бандерас.– Він і нам щось лагодив, коли ми заселялися до намету?

– Так точно,– згадав я.– Ремонтував світло.

– Ви перевіряли після нього намет?!

– Ні, а хіба треба було?

Нічого не відповівши, Бандерас швидко рушив до нашого намету. Я знову побіг за ним. Що за дурна манера у командира нічого до пуття не пояснювати? Він з усіма так поводиться, чи тільки зі мною, бо я особисто йому дуже подобаюсь?

Долаючи плац, ми знову натрапили на Моляра. Він пив воду біля колодязя. Бандерас хотів пройти мимо, але вевешник помітив його і перепинив.

– Не хочеш переді мною вибачитись, капітане?

– Ви самі в усьому винні, майоре,– спокійно відповів Бандерас.– Не треба було налаштовувати всіх проти себе. А зараз вибачте, я зайнятий.

Моляр замислився і відійшов убік. Ми швидко пішли далі.

– Дякую, що хоч не до стінки,– почув я позаду іронічний докір беркутівця.

Мені все ще не вірилося, що цей паскудник беркутівець не диверсант. За хвилину ми вже були в наметі. Бандерас почав уважно оглядати плафон лампи.

– Розвідники, мать вашу! – нарешті озвався він, показуючи мені мікроскопічний мікрофон і виймаючи з нього батарейку.– Ходок знав про всі наші плани. Клятий Борода!

Борода?! Хіба таке можливо?! Покидьок! Тепер усе ставало на свої місця – через наше недбальство сталася фатальна помилка. І ця помилка коштувала життя Індіанцю. Я відчув провину за всіх нас, провину, яку ніщо не могло виправдати. Єдине, чого я хотів зараз понад усе – це скрутити Бороді в’язи.

Вийшовши з намету, Бандерас зупинився на мить і глянув у бік блокпоста, через який виїжджав «Шапіто» волонтерів. Командир провів мікроавтобус поглядом.

– За мною! – наказав він і ми знову побігли до десантників. Якийсь час намагалися з’ясувати, куди подівся Борода, але того ніде не бачили. Нарешті, ми натрапили на групу десантників, які поновлювали згорілі намети.

– Де Борода? – запитав їх Бандерас.

– Поїхав,– спокійно відповіли бійці.

– Куди?! – закричав командир.

– До шпиталю з волонтерами. Його ж міною поранило.

Бандерас на хвилину завмер та аж почорнів од люті, але швидко взяв себе в руки, знайшов поглядом позашляховика комбата.

– Моремане, до машини!

Ми вскочили до позашляховика і рвонули через блокпост, сигналячи та кленучи кожного, хто намагався нас затримати. Нарешті позашляховик вискочив на дорогу. Бандерас ударив по газах. Мене аж утиснуло у сидіння.

– Телефонуй Говерлі! – прокричав мені Бандерас.– Швидко!

Я дістав телефон і спробував набрати номер Говерли, але зв’язку, наче на зло, не було.

Дорогою до лікарні

Поранений Колян стогнав на кожній вибоїні, тому Валік кермував якомога обережніше. Женя сиділа біля віконця і відчувала, що вже скучила за Антоном. Коли вони знову зустрінуться? Жені подобався позивний Антона. Вона була впевнена, що Бандерас кохає її, й у майбутньому вони обов’язково будуть разом.

Женя подивилася на чоловіків, що їхали разом із нею: Говерла, Борода, Валік. Усі справжні, мужні, безстрашні! Завдяки таким хлопцям живе Україна. Але ворог вдається до будь-яких провокацій, бреше через підконтрольні засоби масової інформації, намагаючись ославити військових Збройних сил України, які боронять свою територію, таврують їх як фашистів та вбивць мирного населення. Жені було соромно, що вона сама була частиною цих провокацій, коли працювала на «Дев’ятнадцятому каналі». Але, на щастя, усе можна ще виправити, головне вчасно отямитись і подивитися на події своїми очима.

Мікроавтобус в’їхав у чергову яму. Десантник знову застогнав.

– Обережніше, шефе! – звернувся Говерла до Валіка.

– Об’їхати не було як! – вибачився той.

Говерла обережно поправив ковдру на Колянові, якого вже вважав своїм кровним побратимом. Тоді дістав смартфон і відкрив своє селфі з Іриною. Він зробив це фото перед самим від’їздом з табору. Згадав, як підійшов до лікарки, коли та прощалася із сепаром Льохою, який зараз спав у багажному відділенні «Шапіто».

– Прощавайте, док. Може вже й не побачимося. Дякую вам! – сердечно дякував Ірині врятований нею Льоха.

Коли сепар міцно обійняв лікарку, Говерла відчув щось схоже на ревнощі.

– Одужуйте, Олексію! – побажала наостанок Ірина.

Коли сепар зайшов до мікроавтобуса, Говерла вирішив теж