Олена Гриб - Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб

– Ти така кумедна! Ну ж бо, не капризуй! За мною борг, пам’ятаєш? І якщо ти сама не знаєш, що робити з купою грошенят, я тебе навчу.

«Я-то прекрасно знаю. Проблема в тому, що своєї «купи» у мене немає, а твоєю користуватися я не збираюсь».

– Для початку ми тебе одягнемо, – як завжди, співрозмовника не цікавила чужа думка.

– Я не хочу.

– Справді? Гаразд. Виходить, у мене з’явилися нічийні гроші? Непорядок. Зараз я їх спалю, і забудемо про це.

Зелені папірці затріпотіли на весняному вітрі, полум’я запальнички спалахувало і гасло.

– З глузду з’їхали? – У певний момент Віта зрозуміла: він не грає. – Добре, віддайте їх мені, та й розійдемося!

– А як ти ними розпорядишся, Аліно?

– Моя сім’я їстиме м’ясо і рибу кожен день.

– Відповідь неправильна.

«Чому? Я ж не сказала, що роздам їх бездомним або віддам у притулок для людей похилого віку. Хіба Віктор не хотів від мене чогось приземленого і егоїстичного?» – подив усе ріс.

– Наступна спроба? – насміхався він.

– Відвезу маму з татом до нормального санаторію. Їм це не завадить.

– Провал! А тепер – останній шанс!

– Куплю нам джакузі, – ляпнула Віта перше, що спало на думку. – Ну як, досить екзотично?

На обличчі Віктора відобразилося щире захоплення.

– Ти часом не свята, ні? Поясню для особливо наївних: це твої гроші і витрачати їх можна виключно на тебе.

– А я про кого говорила? Про сусідів?!

– Батьки – це не ти, Аліно.

– Коли їм добре, я теж рада! Вважаєте, зі мною щось не так?!

– Німб заважає насолоджуватися життям.

У бутик на Зимовій Віту все-таки затягли. Вона не мала сил опиратися фізичному впливу і соромилася кричати, бо продавці дивилися на це неподобство з милими усмішками і намагалися догодити заможному клієнту, взагалі не зважаючи на її чіткі, але тихі протести. Вони б точно не допомогли.

– Ти ж не хочеш, щоб я наряджав тебе як ляльку? – обірвав заперечення Віктор. – Будь слухняною дівчинкою.

Його веселі очі доводили: це не жарт. Він сміявся, дивлячись на безпомічність Віти. Його це бавило! Адже вона не всерйоз, правда? Жодна дівчина при здоровому глузді не відмовиться приміряти дороге вбрання. А далі – виключно її вибір. Припинити набивати собі ціну – або зображати нечіпайло. Результат буде один, оскільки «в глибині душі сама ж хотіла».

Послужливі консультанти хихотіли в кулачки, дивуючись недалекоглядності тихої дурепи, яка добровільно відштовхує майбутнє щастя, а Віта почувалася пластиковою Барбі і прагнула, щоби всі Шарашки, Віктори і Дімочки зникли з її життя.

– У тебе гарні ноги, Аліно. Тобі потрібно носити короткі сукні. Що скажеш?

– Бридко, яскраво і холодно.

– А попередня?

– Бридко, тьмяно і холодно.

– Беремо обидві! Ні, не переодягайся. Хоч один день походи в людському одязі. Так, давай-но до відділу взуття, потім за сумочками.

Туфлі вибирав він. Вузькі, блискучі, з височенними каблуками… На них було боляче дивитись, а от взути…

– Мені не потрібні каблуки, – Віта сподівалася, що її голос звучить досить твердо.

– Зате мені потрібні, – реготнув Віктор. – Подивися на себе! Професійний макіяж – і від зірки не відрізнити.

– Тут досить іншого взуття. Я не буду носити каблуки, – повторила вона.

Він дав касиру картку, запхав чек до кишені.

– Ну то й ходи босоніж, – заявив гордовито. – Твої капризи починають втомлювати.

Віта відчула, як до горла підкочується клубок. Це просто нестерпно! Так, вона – втілення слабкості! Їй не можна спиртне, не можна каву, не можна лимони, не можна каблуки… Багато чого не можна! Але це не заважало ні вчитися в школі, ні закінчити університет, ні працювати, ні розважатися! Навіть веселі однокурсники з першого разу (точніше, досвіду з пивом) усвідомили, що Курочкіна не прикидається, і прийняли її такою, яка вона є!

Ніколи за попередні двадцять два роки свого життя Віта не почувалася настільки неповноцінною, як за два дні знайомства з Віктором!

– Ходімо! – поквапив він.

– Мені потрібен мій одяг. Зараз же.

– Гей, консультанте! Нагадайте, в який сміттєвий контейнер ви викинули те ганчір’я?

Тихі продавці потупились, і Віта зрозуміла: ніхто з них не збирається її підтримувати.

Влаштувати б справжній скандал… Підняти б колотнечу, вимагати головного… Одяг миттю знайдеться – нікуди його, ясна річ, не викидали.

– Візьміть. – Їй протягнули пакет. – Ваші речі.

«Спасибі, Боже!» – встигла подумати вона, а потім Віктор грубо вирвав пластикові ручки з її пальців.

– Сказав же: сьогодні я зроблю з тебе людину, – промовив з погрозою.