Артур Конан Дойль - Загублений світ

на задніх, трипалих кінцівках, випрямившись на весь зріст, а передніми, п’ятипалими, допомагає собі при ходьбі. Ні, дорогий мій Рокстоне, це аж ніяк не птах!

— Звір?

— Ні, плазун — динозавр[41]. Це він, і ніхто інший! Дев’яносто років тому такі сліди спантеличили одного досить поважного вченого із Сассекса. Але хто міг мріяти… хто міг мріяти… що нам доведеться побачити…

Останні слова Челленджер домовив пошепки, а ми так і завмерли від здивування. Сліди повели нас від болота до густих заростей чагарника. За ним, серед дерев, була велика прогалина, і по цій прогалині розгулювало п’ять надзвичайно дивних істот — таких мені ще ніколи не доводилося бачити. Ми причаїлися за кущами і довго роздивлялися їх.

Як я вже сказав, вони гуляли уп’ятьох — двоє дорослих і троє дитинчат. Розміри їх вразили нас. Навіть маленькі були зростом як слон, а про дорослих і говорити не доводиться. Їх луската, як у ящірок, шкіра зблискувала на сонці аспідно-чорними переливами. Усі п’ятеро стояли на задніх лапах, спираючись на широкі, товсті хвости, а передніми, п’ятипалими, притягали до себе зелені гілки й обгризали з них листя. Щоб у вас було повне уявлення про цих чудовиськ, скажу, що вони нагадували гігантських, футів двадцять заввишки, кенгуру, вкритих чорною крокодилячою шкірою.

Я не знаю, скільки часу ми простояли там як зачаровані, дивлячись на це надзвичайне видовище. Сильний вітер дув у наш бік, кущі служили гарним укриттям, отже, можна було не побоюватися, що чудовиська знайдуть нас. Час від часу дитинчата, незграбно граючись, підстрибували і з глухим стукотом гепалися на землю, їхні батьки, очевидно, мали нечувану силу, тому що один з них, не дотягшись до листя на верхівці досить високого дерева, обхопив його передніми лапами і переломив стовбур навпіл, немов тоненьку гілку. Вчинок цей свідчив водночас про дві речі: про сильно розвинуту мускулатуру і недорозвинений мозок, тому що дерево звалилося просто на голову чудовиську і воно голосно закричало. Величезні розміри явно не відповідали ступеню витривалості, дарованої йому природою. Випадок з деревом, мабуть, змусив його насторожитися, тому що воно повільно побрело в ліс у супроводі своєї пари і трьох гігантських дитинчат. Якийсь час ми бачили, як їхні аспідно-чорні спини поблискували в хащі, а голови поринали вгору і униз високо над чагарником. Потім вони зникли серед дерев.

Я подивився на своїх товаришів. Лорд Джон стояв, тримаючи палець на спусковому гачку, очі його горіли мисливським азартом. Чого б він тільки не дав за те, щоб повісити одну таку голову над каміном у себе в кімнаті поруч із двома схрещеними веслами! І все-таки розсудливість взяла в ньому гору, бо він знав, що ми тільки в тому разі зможемо проникнути в таємниці цієї невідомої країни, якщо її мешканці не будуть і підозрювати про наше існування.

Обидва професори наче заніміли з радості. Забувши про все на світі, вони несвідомо схопилися за руки і так і завмерли на місці, як двоє маленьких дітлахів, що безмовно видивляються на яке-небудь чудо з чудес. Челленджер посміхався ангельською посмішкою, від чого щоки його здулися яблучками; жовчна гримаса зникла з обличчя Саммерлі, поступившись місцем виразу побожного захвату.

— Nunc dimittis[42] — скрикнув він нарешті. — Що ж скажуть про це в Англії?

— Дорогий мій Саммерлі, по секрету можу вам повідомити, що саме буде сказано в Англії, — відповів Челленджер. — Там скажуть, що ви страшенний брехун і дурисвіт, який не має жодного відношення до науки. Те ж саме, що ви і вам подібні говорили про мене.

— А якщо ми пред’явимо фотографічні знімки?

— Підробка, Саммерлі! Груба підробка!

— А якщо ми надамо речові докази?

— О! Тоді вони від нас не відчепляться! Мелоун і його банда з Фліт-стріт ще співатимуть нам хвалу. Запам’ятайте! Двадцять восьмого серпня ми бачили в Країні Мепл-Уайта п’ять живих ігуанодонів[43]. Зробіть відповідний запис у своїй книжечці, мій юний друже, і сповістіть про це ваш жалюгідний газетний листок.

— І приготуйтеся до того, що редактор вас викине, — додав лорд Джон. — На тих широтах, де стоїть Лондон, все виглядає трохи інакше, дорогий мій юначе. Невже мало є людей, що ніколи не розповідають про свої пригоди з остраху, що їм не повірять! Хто їх засудить за це? Мине місяць-другий, і нам самим усе здаватиметься сном. Як ви їх назвали, цих чудовиськ?

— Ігуанодони, — сказав Саммерлі. — Відбитки їхніх ніг знайдені в гастингських[44] піщаниках, у Кенті, у Сассексі. Безліч їх водилася в південній Англії, поки там не було нестатку в зелені, якою вони живляться. А потім умови змінилися, і звірі помалу вимерли. Тут, очевидно, все залишилося, як було, тому що ігуанодони продовжують існувати дотепер.

— Якщо ми коли-небудь виберемося звідси живими, я без такої голови додому не повернуся, — сказав лорд Джон. — Почекайте, африканські мисливчики, ви ще в мене позеленієте від заздрості! Однак, друзі, не знаю, як вам, а мені увесь час здається, що ми так і вскочимо в яку-небудь серйозну халепу.

Те ж саме відчуття грізної таємниці було й у мене. У лісовому сутінку причаїлися жахи, і серце мимоволі стискалося від страху, коли ми вдивлялися в цю густу зелену хащу. Правда, велетенські ігуанодони були зовсім сумирні телепні, і вони не могли заподіяти нам великої шкоди, але звідки знати, чи не збереглися в цьому світі чудес інші велетні, що причаїлися зараз у своїх лігвищах серед скель і чагарника і тільки вичікують миті, щоб кинутися на нас? Я маю досить неясне уявлення про доісторичне життя, але, пам’ятається, мені якось потрапила до рук одна книга, де говорилося про звірів, для яких наші леви і тигри були б такою ж легкою здобиччю, як миша для кішки. Що, як такі чудовиська живуть у лісових нетрях Країни Мепл-Уайта!

Того ранку — нашого першого ранку у незвіданій країні — ми переконалися, що небезпеки чатують на нас тут на кожному кроці. Пригода ця була просто огидна, і мені навіть неприємно говорити про неї. Якщо лорд Джон мав рацію, і прогалину, де паслися ігуанодони, ми будемо згадувати, як сон, то болото з птеродактилями залишиться в нас у пам’яті болісним кошмаром. Зараз розповім, як все це було.

Ми йшли лісом дуже повільно, почасти тому, що лорд Джон як розвідник не дозволяв нам наздоганяти себе, почасти через обох професорів, які раз у раз приходили в захват від якого-небудь невідомого