Стівен Кінг - Інститут

— А коли роботу зроблено, то нам якимось фантастичним чином стирають пам’ять, і далі ми живемо-поживаємо й добра наживаємо.

— Так нам кажуть, — мовив Люк.

Гелен поміркувала, тоді сказала:

— Схоже на пекло якесь.

— Ну, — озвалася Каліша, — мабуть, саме тому Боженька дав нам винні коктейлі та брауні «Веселий хлопчисько».

З Люка було досить. Скоро він знову розплачеться — передчуття насувалося, мов грозова хмара. І плакати на людях нормально для Айріс, бо ж вона дівчина, але Люк мав власне уявлення (звісно, застаріле, та все одно потужне) про те, як мають поводитися хлопці. Коротко кажучи, як Нікі.

Люк повернувся до себе в кімнату, зачинив двері, влігся на ліжко і затулив рукою очі. Потім без жодної очевидної причини пригадав Річі Рокета в сріблястому костюмі космонавта, який танцював так само хвацько, як оце Нікі перед вечерею, і з ним танцювали малі діти, і вони сміялися, мов божевільні, і співали разом «Мамбо № 5». Наче з ними ніколи не станеться нічого поганого, наче все життя буде сповнене невинних веселощів.

І з’явилися сльози, бо Люк був розлючений і переляканий, але перш за все — бо він скучив за домівкою. Дотепер він навіть не розумів, що значить це словосполучення. Але тут був не літній табір і не похід. Це був кошмар, і Люкові хотілося одного — щоб він скінчився. Йому хотілося прокинутись. А оскільки прокинутися Люк не міг, то, поки худорляві груди здригалися від останніх схлипів, він заснув.

3

Знову кошмари.

Люк смикнувся і прокинувся від одного, в якому безголовий чорний пес ганявся за ним по алеї Диколіса. На одну чарівну коротку мить Люкові здалося, що це все був сон, і тепер він повернувся до своєї справжньої оселі. А тоді поглянув на піжаму, що була не його піжамою, і на те місце на стіні, де мало бути вікно. Люк сходив у туалет і потім, оскільки спати йому більше не хотілося, ввімкнув ноутбук. Подумав був, що для входу в систему йому знадобиться ще один жетон, але ні. Може, цикл триває добу, може, якщо пощастить, аж дві. Згідно з панеллю у верхній частині екрана, зараз було п’ятнадцять хвилин по третій ночі. Отже, до світанку ще далеко — ось що маєш, коли раннього вечора лягаєш трохи подрімати, а натомість засинаєш.

Люк хотів зайти на Youtube і подивитися старі мультики, наприклад про Попая, від якого вони з Рольфом незмінно качалися по підлозі з криками «Де мій шпинат?» або «Ак-ак-ак!». Але тоді Люкові спало на думку, що від цього він тільки більше сумуватиме за домівкою і взагалі роз’ятриться. То що робити? Лягати назад у ліжко, де він крутитиметься без сну до перших променів сонця? Чи бродити безлюдними коридорами? Сходити на дитячий майданчик? Можна було б, бо він пам’ятав, що казала Каліша — вихід на майданчик ніколи не замикають, але там буде надто моторошно.

— То чого б тобі не подумати, засранцю?

Люк промовив це тихо, та все одно підстрибнув від звуку власного голосу, навіть припідняв руку, щоб рота затулити. Він підвівся й почав колувати кімнатою — босі ноги ляпають по підлозі, кошлатяться холоші піжами. Хороше питання. Справді, чого ж він не думав? Хіба не думання найкраще йому вдається? Лукас Елліс, розумний хлопчик. Малий геній. Який любить моряка Попая, любить іграшку «Колл оф дьюті», любить позакидати м’яч у кошик в себе на задвірку, ще й має непогане знання письмової французької, хоч йому досі потрібні субтитри, коли по «Нетфліксу» йдуть французькі фільми, бо там так швидко всі говорять, а ідіоми просто дивовижні. Наприклад, boire comme un trou. Навіщо «пити як діра», коли набагато логічніше «пити як риба»? Він може списати цілу дошку математичними рівняннями, може з пам’яті протурчати всі елементи періодичної таблиці, може перелічити всіх колишніх віце-президентів аж до часів Вашингтона, може дати розумне пояснення, чому розвинути швидкість світла неможливо, хіба що на кіноекрані.

То чого він тут сидить і тільки себе жаліє? Чим іще він може зайнятися?

Люк вирішив підійти до цього питання не з риторичної, а з практичної точки зору. Втекти звідси, певно, нереально, але як щодо набуття нових знань?

Люк забив у пошук «Нью-Йорк Таймс» і не здивувався, коли знов почув ЕАЛ 9000. Новини дітям в Інституті — зась! Тоді постало інше питання — чи можна якось обійти цю заборону? Чи існує якийсь чорний хід? Імовірно.

Подивимось, подумав Люк. Просто подивимось. Він запустив «Firefox» і набрав #!cloakofGriffin!#.

Ґріффін був Невидимцем Герберта Веллса, а цей сайт, про який Люк дізнався десь рік тому, був способом обійти батьківський контроль — не зовсім дарквеб, але щось типу того. Люк ним уже користався, і не тому, що хотів зайти на порносайти з комп’ютерів Брода (хоч кілька разів вони з Рольфом саме цим і займалися) чи побачити, як стинають голови в ІДІЛ, а просто через те, що сама затія видавалася прикольною і простою, і Люку хотілося дізнатися, чи воно спрацює. Удома і в школі працювало, та чи вийде тут? Був тільки один спосіб перевірити, і Люк натиснув на клавішу введення.

Інститутський вай-фай трохи потовкся, він узагалі був нешвидкий, а потім, коли Люк уже вирішив, що справа марна, відкрив йому Ґріффіна. Згори сторінки був Невидимець Веллса: голова обмотана бинтами, очі затуляють крутецькі чорні окуляри. Під ним стояло питання-привітання: «З ЯКОЇ МОВИ БАЖАЄТЕ ПЕРЕКЛАДАТИ?» Список був довгий, від ассирійської до зулу. Уся краса цього сайту полягала в тому, що байдуже, яку ти мову обереш, головне — що зостанеться в історії пошуку. Колись давно на ґуґлі був доступний потаємний хід для обмину батьківського контролю, та мудреці з Маунтін-В’ю[50] його прикрили. Звідси й сайт «Плащ Ґріффіна».

Люк навгад обрав німецьку, і перед ним з’явилося віконце «ВВЕДІТЬ ПАРОЛЬ». Послуговуючись своєю, як це називав його батько, химерною пам’яттю, Люк увів #x49gerl94GbL4. Комп’ютер ще трохи потовкся, а тоді оголосив, що «ПАРОЛЬ ПРИЙНЯТО».

Люк набрав «Нью-Йорк Таймс» і натиснув enter. Цього разу комп’ютер думав іще довше, але зрештою сайт «Таймс» завантажився. Сьогоднішній випуск, англійською мовою, проте з цього моменту і надалі в пошуковій історії ноутбука лишатиметься тільки низка німецьких слів і їхній англійський переклад. Може, невеличка, а може, і величезна перемога. Але наразі Люку було байдуже. Перемога — і цього достатньо.

Чи скоро його дозорці зрозуміють, що відбувається? Маскування історії пошуку нічого не варте, якщо вони моніторять його екран у реальному часі. Вони побачать газету і покладуть край його діяльності. Який там «Таймс» із заголовками про Трампа і Північну Корею! Поки Люка не вичислили, треба заходити на «Стар Триб» і шукати інформацію про батьків. Але Елліс не встиг, бо з коридору почувся крик:

— Допоможіть! Допоможіть! Допоможіть хто-небудь! ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ, Я ЗАГУБИВСЯ!

4

Крикуном виявився маленький хлопчик у піжамі з «Зоряними війнами». Він молотив у двері маленькими кулачками, руки здіймались і опускалися, мов поршні. Десять років? На вигляд Ейвері Діксону було шість, максимум сім. Пах і одна холоша піжамних штанів намокли й прилипали до шкіри.

— Поможіть мені,