Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

що її приятель спробує замовити службову розмову — так буде швидше. Поки ми чекали, я запропонував їй тютюну, але вона мала кращий; я хотів був наперед віддати їй обіцяний брусок мила, та вона відмовилась,— мовляв, не хоче й не візьме ніякої плати, а коли я почав наполягати, заплакала й призналася, що один її брат у полоні, а другого вбито, і я пожалів її, бо це не діло, щоб плакала така дівчина, як Гретхен; вона навіть призналася, що й сама католичка, та якраз коли хотіла була витягти з шухляди свою конфірмаційну фотографію, задзвонив телефон, і Гретхен узяла трубку й сказала:

— Пане пасторе...

Але я вже почув, що говорив не чоловічий голос.

— Хвилиночку,— мовила Гретхен і простягла мені трубку.

Я був такий схвильований, що не втримав трубки, вона справді випала в мене з рук, на щастя, просто на коліна Гретхен; дівчина взяла її, піднесла мені до вуха, і я сказав:

— Алло... це ти?

— Так,— сказала вона,— а ти... де ти?

— Я в Бонні,— відповів я,— війна скінчилася... для мене.

— Господи,— сказала вона,— я не можу повірити. Це неправда.

— Ні, правда,— сказав я,— правда. Ти тоді одержала мою листівку?

— Ні,— сказала вона,— яку листівку?

— Коли я попав у полон, нам дозволили написати додому листівку.

— Ні,— сказала вона,— я вже вісім місяців нічого про тебе не знаю.

— Ці свині,— сказав я,— ці прокляті свині... Ох, скажи мені ще тільки, де цей Кершенбах.

— Я...— Вона так плакала, що вже не могла говорити, я чув, як вона хлипала й ковтала сльози, поки нарешті прошепотіла: —...на вокзалі в Бонні... я приїду по тебе.

Потім я вже не чув її, незнайомий голос сказав щось по-англійському, змісту я не зрозумів.

Гретхен піднесла трубку собі до вуха, якусь мить послухала, похитала головою й знов поклала. Я подивився на неї і зрозумів, що вже не можу пропонувати їй мило. Не міг я й сказати «дякую», це слово здалося мені безглуздим. Я безпорадно розвів руками й вийшов.

Я йшов на вокзал, і в мене у вухах бринів жіночий голос, у якому ніколи не лунав заклик до шлюбу.

Самовільна відлучка
Переклала Євгенія Лозинська
I

Перш ніж приступити до самої суті, до внутрішньої пружини цієї повісті (пружину тут слід розуміти як у годинниковому механізмі),— до родини Бехтольдів, у яку я ввійшов 22 вересня 1938 року, о п'ятій годині пополудні, маючи вже двадцять один рік, я хотів би дати деякі роз'яснення щодо своєї особи, твердо сподіваючись, що їх і зрозуміють не так як слід, і сприймуть з недовірою. Багато що дає підстави гадати, що настав нарешті час розкрити принаймні деякі таємниці, яким я завдячую хвацькою поставою, здоровим духом у здоровому тілі (здоров'я його не завжди бездоганне), а також дисципліною і непохитністю, за яку дорікають мені друзі й хвалять мене вороги,— ті якості, що можуть зміцнити дух нашого безстороннього, незаангажованого сучасника в ці часи, що вимагають від усіх нас витривалості В (тут кожен читач може вписати, мов у заздалегідь надрукований бланк анкети, те, що йому в дану мить видаватиметься найдоречнішим) —«обороні», «наступі», «стані бойової готовності», витривалості НА — службі Футбольного комітету, Католицької ліги, Спілки мандрівних підмайстрів, НАТО, СЕАТО, Варшавського пакту, Сходу й Заходу, Сходу або Заходу. Кожен читач може навіть дозволити собі єретичну думку, що на компасі є ще й такі напрями, як північ і південь; але тут можна вдаватись і до так званих абстрактних понять: у вірі, безвір'ї, надії, розпачі,— і якщо комусь такому, хто відчуває себе цілком позбавленим провідної ідеї, або ж, кому бракує конкретних чи абстрактних понять, то я рекомендую йому вдатися до по змозі повнішої, багатотомної енциклопедії, де він може вибрати собі щось між «Ахеном» і «Ящуром»...

Коли я не зачіпаю тут ні лагідної церкви віруючих, ні суворої церкви невіруючих, то зовсім не з обережності, а просто зі страху, що мене знов можуть призвати на службу. Слова «служба», «служити» («Я на службі», «Мені треба на службу», «Я служу») завжди навіювали мені страх.

Все життя, а надто після того 22 вересня 1938 року, коли я ніби вдруге народився, моєю метою було стати непридатним до служби. Я так і не досяг цієї мети, хоч кілька разів був уже недалеко від неї. Весь час я був готовий не тільки ковтати таблетки, терпіти уколи, вдавати з себе божевільного (це в