Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

воювати. Як ми пам’ятаємо, йому знадобилося дуже багато часу, щоб набути бодай зародків військової спроможності, не кажучи вже про зовнішню політику. Упродовж пів століття після того, як закінчилася Друга світова війна, це переважно не було недоліком: думку про ще одну європейську війну з відразою сприймали майже всі європейці, а для оборони проти єдиного ймовірного ворога вони мали субпідрядника по той бік Атлантичного океану.

Але після 11 вересня 2001 року стали очевидними обмеження постнаціонального рецепта кращого європейського майбутнього. Зрештою, традиційна європейська держава не лише воювала за кордоном, а й підтримувала мир у межах своїх кордонів. Саме це, як давно зрозумів Гоббс, надає державі її особливої та незамінної легітимності. У країнах, де в останні роки насильницькі бойові дії розгорнулися проти неозброєного мирного населення (Іспанія, Велика Британія, Італія та Німеччина), про важливість держави — поліції, армії, розвідки та судової системи — ніколи не забували. У добу «тероризму» монополію держави на збройну силу підтримує більшість її громадян, і це надає їм упевненості.

Держави гарантують безпеку своїх громадян. Водночас не було жодного натяку на те, що в осяжному майбутньому Брюссель (Європейський Союз) може або збирається взяти на себе цю відповідальність. У цьому ключовому аспекті держава продовжувала бути головним легітимним представником своїх громадян, і транснаціональний союз європейців, попри всі його паспорти та парламенти, не міг навіть сподіватися скласти йому конкуренцію. Можливо, європейці й насолоджувалися правом подати скаргу до європейських суддів через голову власного уряду, і багатьом було дивно, що державні суди в Німеччині чи Британії охоче виконували рішення, ухвалені в Страсбурзі чи Люксембурзі. Але коли йшлося про те, щоб зупинити бойовика чи терориста, відповідальність, а отже, влада лягала на Берлін чи Лондон. Зрештою, що мав зробити європейський громадянин, якщо його чи її будинок бомбардують? Подзвонити бюрократу?

Легітимність визначається спроможністю: легітимність роз’єднаної, ультрафедеративної тощо Бельгійської держави піддали сумніву саме тому, що вона часом здавалася неспроможною гарантувати безпеку своїх громадян. І хоча державна спроможність починається зі зброї, але на ній не завершується навіть сьогодні. Доти, доки саме держава (а не наддержавне об’єднання) виплачує пенсії, забезпечує безробітних і дає освіту дітям, державна монополія на певний різновид політичної легітимності буде неоскарженою. Упродовж ХХ століття європейські національні держави брали на себе значну відповідальність за добробут, безпеку та благополуччя своїх громадян. У недавні роки вони відкинули нав’язливий нагляд за моральністю людської поведінки та певною мірою — але не повністю — повноваження в економіці. Решта залишилася без змін.

Легітимність також залежить від території. Європейський Союз, як зауважували багато спостерігачів, — це абсолютно унікальний звір: він має чітко окреслену територію, хоча водночас не є сталою територіальною одиницею. Його закони та норми поширюються на всю його територію, але громадяни не можуть голосувати на національних виборах в інших країнах (однак мають можливість голосувати на місцевих і європейських виборах). Безперечно, географічному розмахові Союзу суперечить його порівняно неважлива роль, яку він відіграє в щоденних справах європейців порівняно з країною їхнього народження чи проживання. Звичайно, Союз — це провідний постачальник економічних та інших послуг. Але це визначає його громадян скоріше як споживачів, аніж як учасників: «спільноту пасивних громадян… якими керують незнайомці». Саме тому можуть напрошуватися несхвальні порівняння з Іспанією чи Польщею до встановлення демократії або мовчазною політичною культурою Західної Німеччини за Аденавера: для такої амбітної ініціативи це песимістичні прецеденти.

Громадянство, демократія, права й обов’язок тісно пов’язані із державою — особливо в країнах, де існує традиція активної участі громадян у справах держави. Фізична близькість має значення: щоб бути учасником держави, потрібно почуватися її частиною. Але навіть у добу надшвидкісних поїздів та електронної комунікації в режимі реального часу незрозуміло, як хтось, приміром, у Коїмбрі чи Ряшеві може бути активним громадянином Європи. Для того щоб ця концепція зберігала якесь значення, а також щоб європейці й далі були політичними в позитивному значенні цього слова, їхнім опорним пунктом в осяжному майбутньому залишатиметься Лісабон чи Варшава, але не Брюссель. Невипадково в сучасному світі, коли громадяни не дуже довіряють федеральній столиці та всім її діям, держави-гіганти, як-от Китай, Росія чи США, або встановлюють авторитарний режим, або ж залишаються відверто децентралізованими.

Отож зовнішність була оманливою. У 2005 році Європейський Союз не замінив традиційних територіальних одиниць і не мав такої перспективи в найближчому майбутньому. Через шістдесят років після смерті Гітлера численні ідентичності, суверенітети і території, які разом визначали Європу та її історію, неминуче накладалися одне на одне й були пов’язані між собою більше, ніж будь-коли. Новим — і доволі складним для розуміння сторонніх спостерігачів — стало те, що тепер можна бути французом і європейцем, каталонцем і європейцем або арабом і європейцем.

Окремі нації та держави нікуди не зникли. Подібно до того, як світ не зводився до єдиного «американського» еталона, розвинуті капіталістичні суспільства демонстрували ціле розмаїття суспільних форм і дуже різне ставлення до ринку й держави, так само і Європа містила окрему палітру народів і традицій. Ілюзія того, що ми живемо в постнаціональному чи постдержавному світі, з’являється через те, що ми приділяємо «глобалізованим» економічним процесам надто багато уваги… і вважаємо, що аналогічні наддержавні процеси відбуваються в усіх інших сферах людського життя. Якщо дивитися на Європу суто крізь призму виробництва й обміну, то вона справді перетворилася на бездоганний графік руху міжнаціональних хвиль. Та якщо поглянути на неї як на центр влади, політичної легітимності чи культурних зв’язків, можна стверджувати, що вона залишилася тим, чим і була: знайомим зібранням окремих державних частинок. Націоналізм переважно прийшов і минув[636]; але нації та держави нікуди не зникли.

З огляду на те, що європейці заподіяли одне одному в першій половині ХХ століття, це було досить незвичайно. Певна річ, передбачити це посеред уламків 1945 року було неможливо. Відродження сплюндрованих народів Європи та їхніх самобутніх національних культур й інститутів на руїнах європейської тридцятилітньої війни цілком можна вважати навіть більшим досягненням, аніж їхній спільний успіх у створенні наднаціонального Союзу. Зрештою, воно фігурувало в різноманітних європейських планах ще задовго до Другої світової війни, і спустошення, спричинене конфліктом, навпаки цьому сприяло. Але воскресіння Німеччини, Польщі чи Франції, не кажучи вже про Угорщину та Литву, здавалося набагато менш імовірним.

Ще менш передбачуваним — і навіть цілком немислимим лише кілька коротких десятиліть тому — було перетворення Європи на світанку ХХІ століття на взірець міжнародних чеснот: спільноти цінностей і системи міждержавних відносин, які і європейці, і не-європейці вважали прикладом для загального наслідування.