Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Ні,— сказав він і знов почервонів.

Я спитав бельгійського вартового, чи правда, що до Кельна в'їзд закрито й що там епідемія.

— Ні,— відповів він,— неправда. Але видовище там невеселе. А ти що, звідти?

— Звідти,— сказав я.

— Що ж, кріпися якось... Мило в тебе ще є?

— Є,— відповів я.

— Дивись-но,— сказав він, дістав з кишені пакуночок тютюну, розпакував і підніс ясно-жовту запашну січку мені до носа.— Два бруски мила — й він твій. Хіба не чесно?

Я кивнув головою, видобув з кишені шинелі мило, дав йому два бруски й сховав тютюн. Він доручив мені подержати його автомат, поки повкладав мило в кишені. Коли я віддав зброю, він зітхнув і сказав:

— Мабуть, нам ще доведеться поносити оці чортові цяцьки. Для вас не так уже все погано обернулося, як вам здається. Чого це ти плачеш?

Я махнув рукою праворуч: Рейн. Ми їхали на Дормаген. Я помітив, що Мізинчик знову збирається заговорити, й квапливо сказав:

— Помовч заради бога! Посидь нарешті спокійно!

Він, певне, хотів спитати, що мені спало на думку, коли я побачив Рейн. Хвалити бога, цим разом Мізинчик не на жарт образився й не озивався до самого Бонна.

Від Кельна справді залишилося кілька будинків; я побачив навіть трамвай, що їхав удалині, побачив і людей, навіть жінок — одна махнула нам рукою; ми звернули з Нойсештрасе на Бульварне кільце й поїхали уздовж нього; я весь час ждав, що заплачу, але сліз не було; навіть будівлю страхового агентства на бульварі було розбито, а на місці Гогенштауфенівських лазень блищали серед руїн блакитні кахлі.

Я все сподівався, що машина зверне праворуч, не доїхавши до бульвару Каролінгів, де ми жили, але вона не звернула, а їхала та й їхала вперед, минула площу Барбаросси, Саксонський бульвар, бульвар Сальєрі, і я так був би й не наважився подивитися в той бік, де ми колись жили, але перед площею Хлодвіга колона несподівано загальмувала, машина, в якій я їхав, зупинилася саме перед нашим будинком — і мені довелося повернути голову в той бік. Вислів «цілком зруйновано» — приблизний: цілком зруйнувати будинок вдається дуже рідко; часом для цього замало навіть трьох-чотирьох прямих влучань, для певності треба, щоб він ще й згорів. Будинок, у якому ми жили, був цілком зруйнований у розумінні статистичному, та не в технічному, тобто я міг його впізнати,— вцілів парадний вхід і кнопка дзвоника, а мені здається, що будинок, у якому зберігся парадний вхід і кнопка дзвоника, по суті, не можна назвати цілком зруйнованим. Але в будинку, де ми колись жили, можна було розпізнати куди більше, ніж тільки парадний вхід і кнопку дзвоника: на першому поверсі майже вціліли дві кімнати, а на другому, з волі безглуздого випадку, навіть три; третя держалася на залишку стіни, що навряд чи витримала б перевірку ватерпасом; з нашого помешкання на третьому поверсі лишилася одна кімната, але без фасадної стіни, вищирена на вулицю, а над тією дірою нависав вузький високий фронтон, чи, власне, голий його кістяк, із проваллями повириваних вікон; мою увагу привернули двоє чоловіків, що порядкували в нашій вітальні, наче в себе дома; один зняв із стіни репродукцію з картини Терборха, яку так любив мій батько, ступив уперед і показав третьому чоловікові, що стояв унизу перед будинком, але цей третій похитав головою, мовби відхиляв нецікаву для себе річ на аукціоні, й той, що порався вгорі, попростував у глибину кімнати й почепив репродукцію на місце, ще й навіть поправив, щоб було рівно; мене зворушила така дбайливість,— він аж назад відступив, щоб пересвідчитися, що картина висить як слід, і задоволено кивнув головою. Тим часом його напарник зняв із стіни іншу картину — Лохнерів вівтар, гравюру по міді, та й вона, видимо, не припала до вподоби чоловікові на тротуарі; врешті перший, той, що зняв і повісив на місце репродукцію з Терборха, знову ступив уперед і, склавши долоні рупором, гукнув:

— Тут є піаніно!

І чоловік унизу засміявся, закивав головою, склав і собі долоні рупором і гукнув у відповідь:

— Зараз принесу мотуз!

Піаніно я не бачив, але пам'ятав, де воно стоїть: у кутку праворуч, якого зараз мені не було видно і в який пірнув чоловік із гравюрою.

— А де ж ти жив у Кельні? — запитав бельгійський вартовий.

— Та отам,— сказав я, махнувши рукою кудись у бік західної околиці.

— Хвалить бога, поїхали,— сказав вартовий.

Він знов почепив на шию автомат, що його поклав був на дно кузова, й поправив кашкета; фламандський лев на кашкеті був уже добряче засмальцьований. Коли ми звернули на площу Хлодвіга, я зрозумів причину зупинки: там відбувалася чи не облава. По всій площі стояли машини англійської військової поліції, напхані цивільними з піднятими руками, а довкола цілий людський натовп, мовчазний і водночас розхвильований,— навдивовижу багато людей як на це тихе, зруйноване місто.

— Чорний ринок,— пояснив бельгійський вартовий,— час від часу тут наводять лад.

Ще перед тим як ми виїхали з Кельна, десь уже на Боннському