Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

батистову сорочку, що значно поміняла барву за той час, що він перебував у в’язниці, і проводив по лакованих черевиках кінчиком носової хустини, де були вигаптувані ініціали, увінчані короною.

Декілька мешканців Лев’ячої Ями з очевидною цікавістю стежили за тим, як той в’язень наводить лад у своєму одязі.

— Ти ба, князь чепуриться, — сказав хтось із-поміж злодіїв.

— Він і так нічого, — відказав другий, — якби в нього був гребінець і помада, то він затьмарив би всіх панів у білих рукавичках.

— Либонь, його фрак був новісінький, а черевики так і лиснять. Аж тішить, що така пташка залетіла до нас; а наші жандарми — розбишаки, та й годі. Подерти таке вбрання!

— Кажуть, він бувалий хлопчина, — сказав третій. — Дрібницями не переймався… Такий молодий, і вже з Тулона! Це вам не жарт.

А предмет цього страшенного захвату, здавалося, тішився відгуками тих похвал, хоч самих слів розібрати він не міг.

Скінчивши чепуритися, він підійшов до віконця в’язничної крамниці, біля котрої, притулившись до стіни, стояв наглядач.

— Послухайте, мосьпане, — сказав він, — позичте мені двадцять франків, я незабаром їх вам оддам; ви нічим не ризикуєте, бо в моєї рідні більше мільйонів, ніж у вас шелягів… Прошу вас. Із двадцятьма франками я можу перейти на платну половину і купити собі халат. Мені страшенно незручно весь час бути у фраці. Та й хіба це фрак для князя Кавальканті!

Наглядач стенув плечима й обернувся до нього спиною. Він навіть не зареготав на ті слова, які багатьох могли б розвеселити; той чолов’яга і не такого наслухався чи радше чув завжди те саме.

— Ви черства людина, — сказав Андреа. — Зачекайте, ви дограєтеся, вас виженуть.

Наглядач обернувся і тепер гучно зареготав.

В’язні підійшли і з’юрмилися довкола них.

— Кажу вам, — провадив Андреа, — на цю нікчемну суму я зможу вбратися і перейти в окрему камеру: мені треба гідно зустріти важливого відвідувача, якого я чекаю з дня на день.

— Правда, правда! — загомоніли в’язні. — Відразу видно, що він із благородних.

— Ото і дайте йому двадцять франків, — сказав наглядач, притулившись до муру іншим своїм кремезним плечем. — Хіба ви не повинні вчинити це для товариша?

— Не товариш я цим людям, — гордовито відтяв Андреа, — і ви не маєте права ображати мене.

В’язні перезирнулися і глухо загомоніли; над головою аристократа почала збиратися буря, яку викликали не стільки слова Андреа, як наглядачеве зауваження.

Наглядач був певен, що зуміє приборкати її, коли вона занадто розбурхається, тож давав поки що волю, бо хотів провчити настирливого прохача і трохи пожвавити розвагою своє довге чергування.

В’язні вже підходили до Андреа; дехто казав:

— Черевика йому дати!

Цей жорстокий жарт полягає в тому, що в’язня, який зазнав немилості, гамселять не черевиком, а підкованим чоботом.

Інші пропонували в’юна; то була ще одна забава, яка полягала в тому, що хустку наповнювали піском, камінцями, мідними дрібняками, якщо такі знаходилися, зав’язують її добряче і, наче ціпом, молотять нею жертву по плечах і по голові.

— Ану відлупцюймо цього жевжика! — лунали голоси. — Ану втремо маку цьому паненяті!

Та Андреа обернувся до них, підморгнув, надув щоку і клацнув язиком — то був знак, за яким упізнають один одного розбійники, що мусять мовчати.

То було масонське гасло, якому навчив його Кадрус.

В’язні впізнали свого.

Хустки відразу ж поховали, кутий чобіт повернувся на ногу. Пролунали голоси, які казали, що цей пан правду каже, що він може поводитися, як захоче, і що в’язні хочуть подати приклад свободи совісті.

Буча вщухла. Наглядач так здивувався, що відразу ж ухопив Андреа за руки і заходився його обшукувати, бо гадав, що та зміна в поведінці мешканців Лев’ячої Ями сталася, либонь, через якусь набагато суттєвішу обставину, ніж особиста приваба.

Андреа бурчав, та не опирався.

Раптом за ґратованими дверми пролунав голос іншого наглядача:

— Бенедетто!

Наглядач випустив свою здобич.

— Мене гукають! — сказав Андреа.

— У приймальню! — гукнув наглядач.

— От бачите, до мене прийшли. Ви ще побачите, любий мій, чи можна поводитися з князем Кавальканті, як із простим смертним!

І, промайнувши двориськом, ніби чорна тінь, Андреа кинувся у прохилені двері, лишивши наглядача і своїх товаришів у захваті.

Його і справді гукали до приймальні, і тому не можна було дивуватися, як дивувався і сам Андреа, тому що, потрапивши до в’язниці Ля-Форс, він, замість того щоб писати листи і прохати допомоги, з обережності зберігав стоїчне мовчання.

«Звісно ж, у мене є могутній покровитель, — думав собі він. — Усе свідчить про це: раптове щастя, легкість, із якою я подолав усі перепони, батько, що несподівано знайшовся, гучне ім’я, золотий дощ, блискуча партія, що чекала на мене. Випадкова невдача, відсутність мого покровителя погубили мене, та не безповоротно. Доброчинна рука на хвильку відхилилася; вона знову простягнеться і підхопить мене на краю прірви. Нащо вдаватися до необережних спроб? Мій покровитель може відвернутися від мене. У нього є два способи прийти мені на поміч: таємна втеча, куплена золотом, і вплив на суддів, щоб домогтися мого виправдання. Зачекаємо, не будемо говорити, не будемо діяти, поки не побачимо, що мене всі покинули, й тоді…»

У Андреа вже був хитромудрий план: цей негідник умів безстрашно нападати і стійко боронитися.

Поневіряння у в’язниці, різні злигодні були йому добре знайомі. Проте потроху природа чи радше звичка взяла гору. Андреа потерпав од того, що він обдертий, брудний, голодний; терпіння його вичерпувалося.

Такий був у нього настрій, коли голос наглядача погукав його до приймальні.

У Андреа радісно закалатало серце. Для слідчого було ще зарано, для начальника в’язниці чи лікаря запізно; значить, то був той відвідувач, що його так довго він чекав.

За ґратами приймальні, у яку запровадили Андреа, він побачив широко розплющеними від жадібної допитливості очима розумне, суворе обличчя Бертуччо, який із сумовитим подивом розглядав ґрати, замки на дверях і тінь, що рухалася за крицевими штабами.

— Це хто? — перелякано вигукнув Андреа.

— Добридень, Бенедетто, — сказав Бертуччо своїм гучним, грудним голосом.

— Ви! Ви! — зойкнув молодик, перелякано роззираючись.

— Ти не впізнаєш мене, сіромахо? — запитав Бертуччо.

— Мовчіть! Мовчіть-бо! — вигукнув Андреа, що знав, який гарний слух у цих стін. — Заради Бога, не балакайте до мене так голосно!

— Ти хотів би побалакати зі мною віч-на-віч? — запитав Бертуччо.

— Так, так, — відказав Андреа.

— Гаразд.

І Бертуччо понишпорив у кишені й подав знак наглядачеві, що стояв за скляними дверми.

— Прочитайте! — сказав він.

— Що це? — поспитав Андреа.

— Наказ надати тобі окрему кімнату і дозвіл для мене побачитися з тобою.

Андреа скрикнув на радощах, та відразу ж стримався і подумав: «Знову загадковий покровитель! Не забувають мене, бач! Тут якась таємниця криється, якщо зі мною хочуть розмовляти в окремій кімнаті. Вони у мене в руках… Бертуччо послав мій покровитель!».

Наглядач побалакав зі своїм начальником, потім відчинив двері й запровадив Андреа, що на радощах аж не тямився, до кімнати на другому поверсі,

Кімната,