Уляна Пас - Щастя на порозі, Уляна Пас

Разом йдемо коридором у напрямку мого кабінету. Хочеться кави, подвійну дозу. 

- Мене дратують усі! Зовсім працювати не хочуть! - злісно випалюю. 

- Після твого розносу навіть мені страшно стало, - хмикає Ден. - Не розкажеш, що це з тобою? Такі зриви рідко бувають. Це через твою майже наречену? 

От хто мене за язик тягнув розповісти Дену про ситуацію з Міланою? Хотів його поради, а в результаті натикаюся на цей іронічний погляд.

- З чого ти взяв? - вдаю, що не розумію, про що він. 

- Нате, я тебе наскрізь бачу!  - друг плескає мене по плечу та посміхається. - Коли познайомиш нас? Хочу бути свідком на вашому весіллі!

Чомусь зовсім не хочеться познайомити Дена з Міланою. Він ще той Дон Жуан, а коли уявляю, як він буде чіплятися до моєї "майже" нареченої, хочеться знову на когось нагримати. 

- Обійдешся! - фиркаю, а Ден починає голосно реготати.

Як тільки проходимо у мою приймальню, секретарка Рита підскакує на ноги. Помічаю, як вона закоханим поглядом розглядає Дена і хочеться кричати тепер вже на неї. Ненавиджу службові романи! 

- Натане Романовичу, телефонувала ваша мама! - звітує Рита.

- Добре. Дякую! - згадую, що мама збиралася поїхати сьогодні до Ані. За цей день я так замотався, що не було можливості набрати когось з жінок і запитати як справи. 

Мій телефон залишився у кабінеті, коли я поспішав на нараду. І тепер бачу на екрані п'ять пропущених викликів від мами та один він Мілани. Розумію, що щось сталося, просто відчуваю це. Саме тому спочатку набираю маму. Можливо, з Анею щось?

- Мамо, що таке? - намагаюся тримати емоції під контролем, але виходить так собі. Хто б міг подумати, що я так сильно буду хвилюватися за свою власну племінницю, котра знаю не так і давно? - Щось з Анею?

- Ні, з нею все добре. Вона прокинулася та поїла, - відчуваю, що мама сильно схвильована і розумію, що причина в іншому. - Я не можу додзвонитися до Мілани. Вона слухавку не бере, а вже так пізно. 

- Не хвилюйся. Я зараз спробую її знайти. Олега наберу, - прошу її бути спокійною, а сам заледве стримуюся. А що, коли Мілана просто втекла? Залишила нам Аню, а сама чкурнула в аеропорт? Вона ж так хотіла в Рим.

Та ні, бути такого не може! Тільки не Мілана! І байдуже, що знаю я цю дівчину зовсім мало. Єдине, в чому впевнений - на подібне вона не здатна. Отже, проблема в іншому…

Набираю її номер, але автоматичний голос говорить, що зв'язок з даним абонентом відсутній. Здається, що на долю секунди я повернувся у минуле. Колись подібне зі мною вже було, і тоді все закінчилося дуже погано. 

Поки набираю номер Олега, встигаю намотати по кабінету декілька кілометрів. На щастя, його телефон увімкнений, але відповідати мені не поспішають. Моє терпіння таки дає тріщину, тому доводиться кілька разів вдихнути й видихнути, щоб заспокоїтися. 

Коли здається, що вже ніхто не відповість, збираюся завершувати виклик, але на тому кінці хтось таки підіймає слухавку. І це точно не Олег.

- Хто ви? Де Олег? - вигукую емоційно. Моя стриманість пішла під три чорти! 

- Олег потрапив в аварію. У його автомобіль врізалася інша машина, - стриманий голос на тому кінці слухавки здається мені відгомоном минулого. Це просто не може бути правдою! - Зараз чоловік в операційній. У нього важка черепно-мозкова травма.

- А як дівчина? З ним дівчина була! - мені до божевілля страшно почути відповідь того, що підняв цей клятий телефон. З Міланою все має бути добре! Вона не постраждала! 

- У дівчини струс мозку та забій м'яких тканин. Загрози її життю немає, - відповідає чоловічий голос, і я видихаю. Швидко дізнаюся адресу лікарні і запевняю медичного працівника, що буду там. 

Моє "скоро" розтягується на цілих півтори години через кляті затори. По дорозі набираю маму і розповідаю їй все. На щастя, Аня не капризує, і мама може залишитися з нею на ніч. 

Поки машини попереду рухаються зі швидкістю черепах, я міцно обхоплюю руками кермо і намагаюся впоратися з внутрішньою панікою. Колись таке вже було, але тоді все закінчилося значно плачевніше. Я не хочу, щоб з Міланою сталося щось подібне. Вона дуже хороша і має жити. У неї ж Аня…

Мені важко повірити у те, що за такий короткий термін я так сильно прикипів до цієї дівчини. Моє хвилювання за неї абсолютно щире. І як би сильно не намагався вдавати, що між нами нічого немає, окрім спільного бажання допомогти Ані, насправді все зовсім не так.

Вона подобається мені дуже сильно. І я хотів би спробувати стати щасливим з нею та Анею. Тільки от внутрішні бар'єри важко так просто поламати. У мене є багато причин сказати собі "стоп" і не переходити межу. Та чи надовго мене вистачить? До моменту, коли побачу її на лікарняному ліжку? 

Так, треба брати себе в руки і не розкисати надто рано. Все має бути добре! В першу чергу я подбаю про те, щоб Мілана швидко одужала, а вже потім все інше. А ще Олег… от йому зараз дійсно важко. Доведеться попередити про те, що сталося його дружину. Ненавиджу приносити погані новини! Та зараз ця відповідальність повністю на моїх плечах. І я маю з нею впоратися.