Рей Бредбері - Із праху посталі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це справді незвично, — сказав у відповідь Д. В. Олкотт. — Діти зазвичай сюди не ходять. Він записувався на прийом?
— Ні, але наполягає, що після того, як ви подивитеся на подарунок, який він вам приготував, то самі погодитеся на розмову.
— Незвичайний спосіб добиватися зустрічі, — задумливо вимовив Олкотт. — І з цією дитиною мені варто поговорити? Хлопчик, так?
— За його словами, просто неймовірний хлопчик зі стародавнім скарбом.
— Для мене це вже занадто! — розсміявся завідувач. — Впустіть його.
— Я вже тут. — Тімоті наполовину проліз у двері, а потім, не вагаючись, ступив уперед, тримаючи торохкітливий пакунок.
— Присядь, — сказав Д. В. Олкотт.
— Якщо не заперечуєте, я постою. Однак їй можуть знадобитися аж два стільці, сер.
— Два стільці?
— Якщо ви не заперечуєте, сер.
— Давайте ще один стілець, Сміте.
— Так, сер.
Коли принесли другий, Тімоті підняв довгий невагомий подарунок і поклав його на обидва стільці, де при хорошому освітленні було видно якесь ганчір’я.
— Отже, юначе…
— Тімоті, — підказав хлопчик.
— Тімоті, в мене купа справ. Розповідай, будь ласка, і хутчіш.
— Так, сер.
— Ну?
— Чотири тисячі чотириста років і дев’ятсот мільйонів смертей, сер…
— Боже, оце закрутив!
Д. В. Олкотт помахав Смітові.
— Іще один стілець! — Той його приніс. — А тепер, синку, присядь.
Тімоті сів.
— І повтори ще раз.
— Краще не треба, сер. Це схоже на брехню.
— І все ж таки, — повільно вимовив Д. В. Олкотт. — Чому я тобі маю вірити?
— Я своїм виглядом викликаю довіру, сер.
Завідувач музею нахилився вперед і прикипів поглядом до блідого напруженого обличчя хлопчика.
— Клянусь Богом, — пробурмотів він, — ти маєш рацію. А що у нас тут? — продовжував він, киваючи в сторону предмета, схожого на труну. — Тобі відоме слово «папірус»?
— Це всі знають.
— Так, напевно, кожен хлопчик точно знає, що таке розграбовані гробниці та хто такий Тутанхамон. Хлопчики справді знають про папірус.
— Так, сер. Якщо хочете, підійдіть подивіться.
Завідувач музею направду хотів, тому вже підвівся на ноги.
Він наблизився й почав, як у картотеці, перебирати лист за листом, здавалося, зашкарублого тютюну, на якому де-не-де була намальована то голова лева, то тіло яструба. Його пальці забігали все швидше і швидше, в нього перехопило дихання, ніби від удару в груди.
— Дитя, — сказав він і знову зітхнув. — Де ти їх знайшов?
— Її, сер, а не їх. І це не я знайшов, а вона — мене. Сказала, що грала зі мною в хованки. І я її почув. На цьому гра й закінчилася.
— Боже мій, — видихнув Д. В. Олкотт, обома руками відкриваючи «рани» крихкого сувою. — Вона твоя?
— Це взаємно, сер. Вона — моя, а я — її. Ми — сім’я.
Завідувач заглянув хлопчикові у вічі.
— І знову ж таки, — промовив він, — я справді тобі вірю.
— Дякувати Богу.
— І чому ти йому дякуєш?
— Тому, що якби ви мені не повірили, довелося би піти.
І Тімоті трохи відсунувся.
— Ні, ні! — вигукнув чоловік. — Не треба. Але чому ти говориш так, ніби вона, ніби це володіє тобою, неначе ви родичі?
— Тому що, — відповів Тімоті, — це Неф, сер.
— Неф? Хто це?
Тімоті простягнув руку і згорнув пов’язку.
Глибоко під папірусом виглянули зашиті очі старої-престарої жінки, між повіками якої сяяло приховане світло. З її губ злетів пил.
— Це Неф, сер, — повторив хлопчик. — Мати Нефертіті.
Завідувач музею знову присів на своє крісло та потягнувся за кришталевим графином.
— Ти п’єш вино, хлопче?
— Сьогодні вперше, сер.
Тімоті довго сидів і чекав, поки містер Олкотт протягне йому келишок вина. Вони разом випили, і врешті-решт містер Олкотт вимовив:
— Навіщо ти приніс це… цю… Її сюди?
— Тут єдине безпечне місце у світі.
Завідувач кивнув.
— Це правда. То ти пропонуєш мені… — він на мить зупинився, — Неф? За гроші?
— Ні, сер.
— Чого ти тоді хочеш?
— Аби раз на день ви з нею розмовляли, якщо Неф тут залишиться, — з цими словами Тімоті збентежено подивився собі під ноги.
— Ти довіряєш мені, Тімоті?
Тімоті підняв голову і відповів:
— О, так, сер. Якщо ви пообіцяєте.
Потім він продовжив, піднявши погляд на завідувача музею:
— І більше того, слухали її.
— Вона розмовляє, це правда?
— І багато, сер.
— А зараз вона говорить?
— Так, але треба нахилитися трошки ближче. Я до цього вже звик. Через деякий час у вас також вийде.
Завідувач музею заплющив очі та прислухався. Десь зашарудів старовинний папір, і він поморщився, прислуховуючись.
— Що? — запитав він. — Що ж вона все-таки каже?
— Усе, що можна розказати про смерть, сер.
— Усе?
— Чотири тисячі чотириста років, як я вже сказав, сер. І про дев’ять сотень мільйонів людей, яким довелося померти, щоб ми могли жити.
— Це багато смертей.
— Так, сер. Але я радий.
— Які жахливі речі ти говориш!
— Hi, cep. Тому що, якби вони були живі, то ми б не змогли зараз ні поворухнутися, ні навіть дихати.
— Я розумію, що ти маєш на увазі. Вона це все знає, правда?
— Так, сер. А її донька була Явленою Нам Красунею.[47] А вона — Та, Хто Пам’ятає.
— Привид, що переповідає живу й повнокровну історію «Книги мертвих»?
— Думаю, що так, сер. І ще одне, — додав Тімоті.
— Що?
— Якщо ви не заперечуєте, то я хотів би отримати абонемент.
— Щоб відвідувати музей в будь-який час?
— Навіть після закриття.
— Думаю, це можна влаштувати, синку. Зрозуміло, доведеться підписати певні папери, провести експертизу.
Хлопчик кивнув.
Чоловік підвівся.
— Це нерозумно з мого боку, але вона все ще говорить?
— Так, сер. Підходьте ближче. Ні, ще ближче.
Хлопчик легенько штовхнув чоловіка під лікоть.
Удалині, біля Карнакського храму, зітхнули пустельні вітри, а між лапами величезного лева осів пил.
— Послухайте, — сказав Тімоті.
Післямова
Як збиралася сім'я
Звідки я черпаю ідеї і скільки часу потрібно, щоб перетворити їх на книгу? Іноді — п’ятдесят п’ять років, а іноді — дев’ять днів.
У випадку «Із праху посталих», то перші напрацювання з’явилися ще в далекому 1945 році, а завершив його аж 2000-го.
Для порівняння, ідея роману «451° за Фаренгейтом» народилася в понеділок, а перший короткий варіант я дописав уже за дев’ять днів.
Тож, як бачите, все залежить від безпосередньої пристрасті. «451° за Фаренгейтом» — незвичайний роман, який я писав у незвичайні часи, в період полювання на відьом, якому настав край разом із Джозефом Маккарті в п’ятдесятих.
Сім’я Елліотів з книги «Із праху посталі» народилася, ще коли я був дитиною років
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Із праху посталі», після закриття браузера.