Барбюс Анрі - Вогонь, Барбюс Анрі

Чув?

До нас долетів свист і раптом ущух. Гарматень не вибухнув.

— Цей гарматень каже: "Начхати!" — завважив Параді.

Ми наставляємо вуха, щоб мати втіху почути (або не почути) свист інших гарматнів.

Ламюз каже:

— Тут усі ниви, всі шляхі, всі села засіяні невибухлими гарматними всяких калібрів; нашими також, треба сказати. В землі їх, мабуть, сила, тільки не видно. Я питаю — що робити, як настане пора сказати: "Треба знов орати землю?"

У своїй несамовитій одноманітності вогненний і залізний шал не вщухає зі свистом, вибухає шрапнель, наче вона має металеву люту душу; гуркають великі фугасні гарматні, ніби паротяг, розігнавшись, розбивається об стіну чи купи рейок і крицевих брусів котяться вниз по схилу. Повітря вщільнюється; його розтинає чийсь важкий подих; навкруги, вглиб і вшир, триває руйнація землі.

Вступають у бій ще якісь гармати. Це — наші. Згуком їхні постріли схожі на постріли 75-міліметрівок, але дужчі; луна гримить протягло й гучно, як одляски грому в горах.

__ Це довгі стодвадцятиміліметрівки. Вони стоять на діссі, за кілометр звідси. Славні гарматки, брате, вони У ояі на СІРИХ хо₽тівТоненькі, з маленькими писками. Так і хочеться їм сказати: "Мадам!" Це не те, що двох отдвадцятиміліметрова, в них тільки паща — якесь цебро на вугілля, вони харкотять гарматнем знизу вгору. Добряие працюють! Але в гарматних обозах вони скидаються на безногих калік у візочках.

Розмова не в'яжеться. Дехто вже позіхає.

Уява стомлена величчю цього гарматного урагану. Він забиває голоси.

— Я ніколи ще не бачив такого бомбардування! — кричить Барк.

— Так завжди кажуть,— завважує Параді.

— А все ж,— горлає Вольпат,— днями подейкували про атаку, Згадаєте моє слово: це вже початок!..

— А-а! — гукають інші.

Вольпат виявляє охоту дати хропака, він лаштується на голій землі, притуляється до однієї стіни й упирається ногами в іншу.

Балакають про всяку всячину.

Біке розповідає про пацюка:

— Гладкий, здоровенний... Я скинув черевики, а він, проклятий, погриз увесь верх! Просто мереживо! Щоправда, я їх помастив салом.

Вольпат ворушиться й каже:

— Гей, базіки! Заважаєте спати!

— Хто тобі повірить, стара халяво, що ти можеш заснути, коли тут така веремія,— каже Мартро.

—Хр-р-р!..— відповідає Вольпат, що вже хропе.

* # *

— Шикуйся! Кроком руш!

Ми сунемо вперед. Куди нас ведуть? Невідомо. Ми знаємо тільки, що ми в резерві і що женуть з місця на місце: то треба підсилити якийсь пункт, то треба очистити переходи; забезпечити війську вільне переміщення без усяких затримок і тисняви так само важко, як налагодити перепуск потягів на великих вузлових станціях. Тоді зрозуміло, навіщо цей величезний маневр, в якому наїц полк — лише маленьке коліщатко, годі втямкувати, готується на всій ділянці фронту. Ми блукаємо в підземних лабіринтах, без краю ходимо туди й сюди, ми змордо вапі довгими зупинками, здуріли від вичікування та галасу, отруєні димом, але ми розуміємо, що наша артилерія підсичує вогонь і що наступатимуть, певне, в іншому керунку.

W *

— Стій!

По брустверах траншеї, де пас зупинено тієї хвилини, тарабанили кулі. Скажена неймовірна стрілянина з рушниць.

— Ну й старається фріц. Боїться атаки, звар'ював зі страху. Ну й старається!

Кулі градом сипалися на нас, краяли повітря, скородили всю рівнину.

Я заглянув у стрільницю. На мить постало чудне видиво.

Перед нами, щонайбільше метрів за десять, витягтись у лаву, лежали нерухомі тіла — скошена шерега солдатів, звідусіль кулі летіли хмарою й безупинно дірявили цих мерців.

Кулі дряпали землю прямими рівчаками, здіймаючи легенькі, чіткі хмарки пилу, прошивали закляклі й припалі до землі тіла, трощили руки, поги, впивались у бліді, виснажені обличчя, пробивали очі, розбризкуючи криваву водицю, і під цим шквалом лава мерців подекуди ледь ворушилась.

Чувся сухий тріск: гострі шматки металу з лету рвали тканину й м'ясо; цей згук скидався на посвист навіженого ножа чи замашного удару палиці об одяг. Над нами проносився сніп, пронизливий свист, і лунав нижчий, глухіший спів рикошетів. І під цим неймовірним вихором криків та зойків ми нахиляли голови.

— Звільнити траншею! Марш!

п верхній частині яру ми проходимо повз телефонний ост, повз кількох артилерійських офіцерів та солдатів.

п Тут знову зупинка. Ми тупцюємося і слухаємо, як спостерігач викрикує накази, а телефоніст, що сховався в землі поруп, їх приймає й повторює.

_ Перша гармата: приціл той же! Лівіше нуль-дваї По три за хвилину!

* Декотрі з нас зважуються висунути голову над краєм насипу і, може на мить, обвести очима все бойовище, навколо якого наша сотня блукає від ранку.

Я примічаю сіру безмежну рівнину, де вітер жене каламутні, легенькі хвилі з гребенями диму.

Безкраїй простір, де сонце й хмари розкидають чорні й білі плями, перебіжно виблискує: то стріляють наші батареї; я бачу; як усе вкривається спалахами. Потім па мить частина поля зникає за тьмяною біластою запоною, наче в снігову хуртовину.

У далечині, над споловілими зловісними нивами, спустошеними, як старожитні кладовища, маячить мов клапоть подряпаного паперу — то кістяк церкви; з краю до краю обширу тісні ряди сторчових підкреслених ЛІНІЙ, СХОЖИХ на палички в дитячому зошиті: це шляхи, обсаджені деревами. Рівнина розлінієна в кратку, вздовж і впоперек, звивинами, а ці звивини всіяні цятками — людьми.

Ми розрізняємо уривки ліній, що їх утворюють ЦІ ЖИВІ цятки, виходячи з глибоких борозен та рухаючись на рівнині під страшним розлютованим небом.

Важко повірити, що кожна з цих плямок — жива плоть, жива істота, тремтяча й крихка, цілком беззахисна в цьому світі, повна глибоких думок, спогадів та безлічі образів; ми засліплені цим пилком, цією сплою людей, дрібних, мов зірки на небі.

Бідні ближні, бідні незнайомці, тепер ваша черга принести себе в жертву! Потім наступить наша! Може, і нам завтра доведеться відчувати, як над нами розколюється небо і під ногами западається земля, нас змете подих урагану, в тисячу разів дужчого, ніж звичайний ураган.

Нас женуть до тилових сховищ. Перед нашими очима вигасає поле смерті. Грім гатить глухіше по страшенному ковадлу хмар. Гул усесвітньої руйнації вщухає. Наша нота себелюбно поринає в звичні шерехи життя, в ласкаву темряву криївок.

XX

Вогонь

Раптом мене хтось будить: в темряві ночі,я розплющуй очі:

— Що? Що сталося?

— Твоя черга вартувати. Уже друга година ранку, каже капрал Бертран.

Яйого чую, але не бачу в отвір нори, на дні якої лежу.

Я мимрю: "Зараз", обтрушуюся, позіхаю в своєму тісному, як могила, притулку, потягаюся, мої руки торкаються м'якої холодної глини. Я повзу в густій пітьмі, насиченій важким духом, поміж заснулих вояків. Кілька разів я їх зачіпаю, натикаюсь на рушниці,, мішки, ноги й руки, розкидані навсебіч, беру свою рушницю, і'ось я вже стою просто неба; я ще "сонний, погано тримаюсь на ногах; на мене налітає чорний колючий вітер.

Тремтячи з холоду, я йду за капралом серед високих похмурих брил, що якось дивно зступаються вниз за нами. Капрал зупиняється. Це тут. Якесь чорне громаддя відділяється від стіни і спускається. Це громаддя голосно позіхає, ніби ірже. Я входжу до ніші, де воно допіру було.

Місяць заховався в тумані, але все осяяне тьмяним світлом, до якого око призвичаюється. Це світло меркне: нагорі пливе широкий клапоть хмари. Я налапую отвір стрільниці упорівен моєї голови і в заглибині звиклою рукою знаходжу купу гранат.

— Дивись пильно, друже! — тихо каже мені Бертран.— Не забувай, що там попереду ліворуч, наш вартовий пост. Ну, до побачення.

Я чую, як віддаляються його кроки, а за ним і сонні кроки вартового, якого я заступив.

Звідусіль тріщать постріли з рушниць. Раптом об насип, на який я спираюся, гупає куля. Я припадаю лицем до стрільниці. Наша лінія в'ється змією понад яром; земля круто йде вниз, іев безодні мороку, куди вона западає, не видно нічого. Але все-таки очі починають розпізнавати поправну лінію паколів нашої загороді, забитих біля самих хвиль темряви, і круглі ямц-вирви від гарматнів: малі, середні, великі, величезні, деякі зовсім близько; вони позавалювані якимись уламками. Холодний вітер дме мені

посто в обличчя. Ніщо ані ворухнеться, тільки вітер проноситься мимо й крапле вода. Холодно так, що весь час Нремтиш. Я підводжу очі, роззираюся. Всюди туга, все вбрано в жалобу. Я почуваюся самотній, я загублений у світі, спустошеному живлом.

раптом небо щось осяває: злетіла ракета. Навколо мере зразу все розвиднюється й різко вимальовується перед очима. Постає роздертий, скудовчений край нашої траншеї, і я укмічую тіні вартових, котрі позалягали що п'ять кроків, немов по землі лялечки. їхні рушниці виблискують краплями світла. Шанці прикриті мішками землі; обвали всюди її розширили і подекуди оголили. При зоряному світлі ракети нагромаджені й розкидані мішки скидаються на велетенські плити старожитніх зруйнованих пам'ятків. Дивлюся в бійницю. При блідому туманному світлі, полишеному метеором, я розпізнаю ла-‘ ви паколів і навіть тонкі перехрещені лінії колючого дроту. Як ніби хто скреслив розпорпане мертве поле. НижЯе, в нічному океані,— мовчання й нерухомість.

Я спускаюся з свого дозорного пункту t прямую навмання до сусіда-вартового. Я простягаю рукою й намацую його.

— Це ти? — питаю тихо, не впізнаючи його.

— Так,— відповідає він, так само не знаючи, хто я, сліпий, як і я.— Зараз спокійно,— додає він.— А недавно я думав, що підуть на приступ; вони, мабуть, спробували праворуч — жбурнули купу гранат. Але наші сімдесятип'ятиміліметрівки відкрили заслонний вогонь: бах, бах! Ну, брате, я подумав: "Та й гатять вони, наче найнялись! Якщо боші повилазили, то, мабуть, їм добре дісталося". А послухай-но, знову сиплють кульки! Чуєш?

Він відтикає фляшку, відпиває ковток і, обдаючи мене запахом вина, так само тихо мовить:

— Ех! Клята війна! Хіба не краще було б оце спати Дома?.. Та що це? Чого наполохався цей дідько?

Недалеко нас гримає постріл, куля креслить коротку, Різку фосфоричну лінію. Там і сям з нашої позиції лупають випали: вночі постріли з рушниць заразливі.

У густій темряві, що нависла над нами, немов покрівля, ми навпомацки простуємо до одного з стрільців довідатись, в чому річ. Спотикаючись, іноді зіштовхуючись, ми Добираємося до нього й торкаємо його:

-Що це?

Йому здалося, ніби щось ворушиться, та й годі.