Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

було в місці головного в’їзду в місто і поєднувало його з передмістям — великим селом і військовим містечком.

Те, що довелось мені побачити біля церковної брами, сприймалось наче дія з якоїсь вистави. На верхній приступці одномаршевих сходів, що вели до широкої прибраної хвіртки стояв ряд чоловіків у чистих білих сорочках без капелюхів, чи там кашкетів. На нижній приступці стояло декілька жінок: теж в білих сорочках, чорних рясних спідницях: голови пов’язані квітчастими легкими хустинами. Ще трохи нижче, навпроти знайомих мені з лиця доходжалих, літніх жінок та чоловіків, стояло кілька німців, що весело і голосно перемовлялись своєю шварготіючою мовою. Вони були в шкіряних пальтах. Лише той, що тримав хлібину, підгорнуту рушником, мав рукавички, засунуті за ремінь. Поміж привітно зустрічаючими метушився якийсь чоловічок невизначеного віку у невизначеній формі одежі: військового крою зелений френч, обтягнутий командирським паском, і сині штани з широкими ногавицями. Чоловічок був перекладачем. Звертаючись то до німців, то до делегації, він вимовляв російські, німецькі, українські, польські слова. Мабуть, то був добрий перекладач, бо і німці, і делеговані безперервно ствердно кивали головами, що вони все добре розуміють і, в підтвердження цього, робили виразні жести руками. Всі ці слова були мені знайомі.

Наговорившись вдосталь, завдяки вживанню таких слів, як «гут», «просимо», «карашо», «до відзення» і їм подібних — сторони розійшлись.

Після їхнього приходу три–чотири дні було тихо.

Люди ловили худобу, яка порозбігалася з гуртів, що гнали на схід, всі старались не виходити за межі своїх осель — боялися. Дорослі в домівках ховали портрети вождів, різні грамоти, документи, фотографії рідних, що були в армії, на фронті; ховались рідні активістів, щоб не попасти під автомат чи рушницю німця, поліцая. Правда дехто приходом німців був задоволений. Один дід (мій сусід) говорив, що тепер (як прийшли німці) сонце зійшло перед його ворітьми… Пам`ятаю, люди плювали туди, де він проходив. Таня, моя дружина, жила на північно-східні околиці Києва Куренівці.

Хтось викрикнув до гурту дівчаток: «Німці вже на Западинці!». Такою собі «зграйкою» побігли вони до Западинки. Наввипередки. Не добігаючи до Западинки, на розі Лугової та Автозаводської раптом побачили невеличку сіру колону озброєних постатей.

Німці йшли по троє в шерензі вільним строєм, в колоні було рядів шість–вісім. На головах — каски, у кожного в правій руці зброя, опущена вниз. Від того, що йшли вони не в ногу, верхні ґудзики на френчі були розстебнуті, а халяви чобіт зверху розширені — складалось враження, що німці якісь розхристані. Наш зір зупинився на німцеві, котрий ішов поруч з колоною.

Здоровенний, з рябим грубим лицем, він тримав рукою біля грудей свою залізну каску, повну курячих білих яєць.

Раз–за–разом вільною рукою брав яйце з каски, спритно розбивав його об приклад автомата, що звисав з плеча йому під праву руку, випивав яйце одним духом і жбурляв шкаралупу то в тіток, що стояли під плотом, то в нас, то в хлопчаків, що повилазили на дров’яницю. Робив німець все це з захопленням весело регочучи після кожного кидка, не забуваючи вести рахунок влучним «пострілам».

Перші кілька днів «визволителі» ніяк себе не виказували; вони просто відпочивали, приглядались, влаштовувались.

В Порубинському колгоспі було наспіх організовано табір для військовополонених. У стайні, корівники, хліви, комори, загорожі для свиней, стійла для худоби було загнано декілька сотень червоноармійців, яких недолугі командири здали німцям мало не по квитанціях.

Ось таку військову частину (або рештки кількох) було загнано на господарчий двір Порубинського колгоспу. Охороняли полонених декілька німецьких солдатів. Яка сила тримала ще здорових, тренованих, спеціально підготовлених до війни чоловіків, у цьому загоні — залишається незбагненним для мене ще й по сьогоднішній день. Мабуть, це та сама сила, яка через два–три роки тримала в тупій покорі сотні й тисячі німецьких вишколених солдат, знову ж таки, кинутих тепер уже у радянський полон своїми командирами. І теж доводилося бачити, що тих німецьких чоловіків охороняли один, або два червоноармійці.

Табір в Порубинцях якось сам по собі розпався. Набравшись духу, полонені щоночі потроху «розчинялись» в пітьмі та темряві: якусь частину місцеві селяни «викупляли» за яйця, масло, сало в не дуже прискіпливих вартових; якусь частину вдавалося висмикнути з табору, вмовивши фельдфебеля–начальника тим, що знайшовся син своїх батьків, або чоловік своєї дружини, або брат, свекор, тесть, батько чи ще хтось з далеких–близьких родичів. Тих, хто не втік, або їх не «розкупили», перевели у табір для радянських військовополонених, влаштований у солдатських казармах згадуваного мною вже не раз військового містечка. Тут вже постарались типові частини вермахту зробити все на свій німецький лад. Три триповерхові цегляні казарми були обнесені високою, з колючого дроту, огорожею. Дерев’яні вишки на кожному кутку маячили прожекторами і подвійним караулом вартових з автоматами. Раз у раз попід стінами казарм снувало два–три охоронці з бурими злющими собаками. Широкі вікна казарм були затягнуті колючим дротом. Зовнішня, прилягаюча до табору територія, шириною тридцять–сорок метрів, була прибрана до «глянцю»: бур`яни викошені і спалені, кущі верболозу та ще якогось чагарника викорчувані, всілякі ямки, рівчачки, вирівняні й заплескані.

Всілякі викупи, обміни, вхід на територію когось з цивільних чи батька (як це робилося в Порубинському таборі) або спроба вплинути на охорону кошиком з куском сала чи півкопою яєць — були даремні, або надзвичайно ризиковані.

Та якогось таки дня околицями навколишніх сіл: Вугринівки, Вербівки, Порубинець, Голодьок та ще кількох пронеслась чутка, що комендант табору майор Паулюс дозволить принести для полонених якого-небудь харчу. В дворах заметушилися: в кошики, вузлики, торбинки, а то і насипом вкладали огірки, яблука, цибулю, хлібину, кусок сала, грудку масла, картоплю сирову і в «мундирах», півдесятка–десяток яєць, качани кукурудзи, пляшки–дві молока, пиріжки з горохом чи капустою; траплялись де в кого баночка меду, слоїк сметани, глечик кислого молока; в потаємне місце кошика деким вкладалась пляшка сивої горілки.

Спорядила торбинку з чимось і моя мама. Сама чомусь не пішла. Певного часу потягнулись до табору вервечки людей, в основному, жінок. Було багато дітей, ще зовсім малих і підлітків. До відчинених настіж воріт все більше і більше підходило «остменшів». Вартовий з вишки привітно запрошував, виразно жестикулюючи руками і щось викрикуючи на манер — «бітте фрау унд кіндер». Кілька німців метушливо господарювали внизу перед самими ворітьми. Потроху все більше і більше «передавальників» накопичувалось уже за ворітьми в зоні самого табору. Охоронці, зайняті прийманням кошиків, торбинок, пакунків від дорослих, зовсім випустили з-під своєї уваги нас, підлітків, частина яких вже була під вікнами