Юрій Павлович Винничук - Вілла Деккера

в ліжко, потім стали пити другу, і тут я вирішив допитати Ірму.

— Знаєш, я не люблю, коли з мене роблять дурня.

— Ти про що? — запитала вона невинним тоном.

— Я про твою тету, баронесу.

— Ах, ти про це? Господи, ну хоче цьоця, щоб її називали баронесою… Я ж не могла при ній тобі сказати, що вона бреше.

— А звідки вона бере гроші на казино?

Тут Ірма вирішила, що якраз пора перехилити ще по келиху. Відтак поглянула на мене і запитала:

— Признайся: ти нишпорив за нами.

— Ні. Принаймні не спеціяльно. Але сорока на хвості принесла дещо. Ти співпрацювала з Деккером?

Вона вискочила з ліжка у всій своїй неповторній красі, стріпнула волоссям і сказала:

— До чого ти оце все ведеш? Я його ледве знала. Колись влізла в той Німецький народний союз. І що тепер? Ти його шукаєш?

— Його всі шукають.

Вона гмикнула і пішла до лазнички. Я провів захопленим поглядом її гаряче тіло. Повернулася вона відверто надута. Залізла в ліжко і сказала холодно:

— Подай мені келих.

Я подав і сказав примирливо:

— Ти дарма нервуєш. Але мені не подобається, коли мені не договорюють.

— Що ти хочеш знати? — таким самим зимним тоном.

— Чим ти тут займаєшся? Навіщо ти вигадала, що працювала в казино у Сопоті?

— О, ти й до цього докопався? Я це сказала, між іншим, коли ми тільки познайомилися. Я ще про тебе мало що знала. Ну і ляпнула перше, що спало на думку. Хоча я стільки часу там провела, що могла б і працювати.

— І… чим ти займалася?

— Думаю, ти й так уже знаєш. До чого цей цирк?

— Я знаю, що ти співпрацювала з Розенберґом. Відбувала вишкіл. Але мене цікавить, яка твоя роль тут і зараз. Яке твоє завдання?

— Так конче хочеш знати?

— Хочу.

— Гаразд… Я й так тобі збиралася розповісти. З певною метою. Але спершу скажи мені: чим для тебе є Польща — доброю матір’ю чи лихою мачухою?

— Що за дивне питання!

— Чому дивне? Ти ж не поляк, а українець. Я знаю про пацифікацію, про концтабір у Березі Картузькій, про Бандеру і Коновальця. Я багато чого знаю. Тому й питаю…

Я відчув, що можу на цій струні зіграти, адже вона чекає від мене відповіді, яка не тільки її задовольнить, а, можливо, стимулюватиме мій вербунок. Бо інакше навіщо мене про таке питати? І я відповів:

— Маєш рацію. Польща ніколи не була для українців доброю матір’ю, хоча, щоправда, не влаштовувала Голодомору і фізичного знищення інтелігенції та господарників, як Росія.

— Тоді ми з тобою по один бік барикад.

— А вже є барикади? — усміхнувся я.

— Велика війна не за горами. Потрібно визначитися, з ким ти — з поляками чи з німцями. Можливо, якраз Німеччина стала б для вас доброю матір’ю.

Тут я її упіймав за язик:

— Недавно ти переконувала, що війни не буде. Щось змінилося?

— Я тоді розмовляла з чужою для мене людиною. Зараз я розмовляю з однодумцем. То як? Ти з нами?

— Знаєш, найкраще було б, щоб Україна сама стала доброю матір’ю для свого народу. Але якщо Німеччина простягне нам дружню руку, я тільки за.

— Ну й чудово. Чому б тобі не вступити в нашу організацію?

— Куди саме? В Німецький союз?

— Ні… Thule gesellschaft[56] — Товариство Туле, яке очолюють Альфред Розенберґ, Рудольф Гесс, Ґоттфрід Федер, Дітріх Екхарт, Міхель Франк, Антон Дрекслер і Генріх Йост.

— Це туди, де панує сувора дисципліна і підпорядкування своєму маленькому фюрерові?

— Тобі це не загрожує. А коли я була молодша, мені це навіть подобалося. Захоплювало. Казали їхати в Сопот, знайомитися з кимось і слухати чужі теревені. Я їхала, слухала, записувала.

— І хто був твоїм маленьким фюрером?

— Вибач, що спочатку збрехала… Це був Деккер.

— Чому він ховається?

— Я сама хотіла б довідатися.

— Туле — це шпигунська організація?

— Передусім окультна. Але й шпигунська. Її представники у Львові готують плацдарм для німецьких військ.

— Серед тих представників і твоя тета?

— Вона мені не тета.

— Ще одна брехня.

— Так, я оплутана брехнею з ніг до голови. Але хочу перед тобою виплутатися. Не хочу більше тебе обманювати. Коли війна закінчиться, я почну нове життя. Без усіх цих таємниць, шпигунства, закулісся… нове життя. І, якщо можна, з тобою. В мене є значні кошти. Ми можемо виїхати куди-небудь. Але для цього ще треба багато зробити задля перемоги Рейху. І визволення твоєї України.

— Отже, ти щира німецька патріотка.

— Ні. Я австрійка. Але це не суттєво. Ідеали Рейху — мої ідеали.

Вона притулилася теплими пружними персами до моєї голої спини і обняла за шию.

— Що ти хочеш, щоб я зробив?

— Я повідомлю тобі, коли ми зберемося, і познайомлю з нашими. Тобі доведеться присягнути. І ми разом будемо працювати задля нашої спільної перемоги. Ти не проти?

— Ні, я не проти. Якщо це справді поважна органі­зація.

— Це дуже поважна організація. І не бідна. Тобі виділять кошти. Великі.

— Навіщо?

— Треба створити осередки українських патріотів у різних повітах. У тебе є надійні люди?

— Є,— брехав я.

— Ось вони повинні знайти відповідальних осіб, які отримають інструкції про те, що повинні робити, коли почнеться війна.

— Коли сітка агентів розшириться, обов’язково виявиться якась слабка ланка.

— Нічого страшного. Часу обмаль. Все почнеться дуже швидко. Що ти скажеш про Обуха? Адже він теж українець?

— Так. Ми разом були на фронті.

— На якому?

— Протибільшовицькому.

— Прекрасно. Поляки вас зрадили. Згодом перебалакай і з ним. Нам такі люди потрібні. А тепер іди до мене…

Розділ десятий

26 серпня 1939 року, субота

1

Уранці я знову її не застав біля себе. В голові було порожньо, але я намагався згадати, що мені наговорила Ірма, однак в пам’яті залишилися лише пошматовані фрази, які не ліпилися в цілісний текст. Після тієї цікавезної розмови ми допили вино, якого, вочевидь, мені було вже забагато, доволі ліниво покохалися, і я заснув як убитий. Але коли я виліз з ліжка і хлюпнув зимної води собі в обличчя, переді мною постала уся яскрава картина мого вербування. Невже це все відбувалося зі мною? Вона справді щиро вірить, що мене можна так легко переманити на інший бік? Формальні підстави начебто є — я не поляк і нічим не зобов’язаний Речі Посполитій. Скоріше ­Чехословаччині, яка мені дала освіту. Але Рейх мене теж не манить. Ще якби я не прочитав «Майн Кампф», може б, якісь ілюзії і тліли, але давно вже ні.

Я поглянув на годинник — пів на дев’яту. Мабуть, варто зателефонувати Камілі і домовитися про поїздку до Брюхович. На мій подив, слухавка не лежала на ріжках, а безвільно звисала. Дивно. Чи не Ірма, йдучи, її зняла? Телефонувати не могла, бо я б почув. То навіщо вона це зробила? Щоб дзвінки не потривожили мого сну? Та щойно я поклав слухавку на місце, як за хвилину пролунав дзвінок від Обуха.

— Що за чортівня! — лаявся він.— До тебе неможливо додзвонитися. На світанку до нашого чергового зателефонував Шпак і просив передати, що чекає тебе на скочні в Брюховичах.

— На скочні? Гадаєш, він досі там?

— Він там був усю ніч. Сказав, що