Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

пухли. А Фока з побратимом танцював і танцював, то приспівуючи, то стріляючи для втіхи. І так цілу ніч до ранку, а потім ще до полудня і ще трішки до вечора, а затим знову цілу ніч.

І що ж вони танцювали? Зображали давні пригоди своїх предків і свої історії. Замахувалися один на одного бартками, танцюючи і присідаючи, ніби погрожували, перекидали бартки один одному, ніби викликаючи до бою. Потім, наче після бою, єдналися, обіймалися за шиї і танцювали у злагоді. А потім кудись разом мчали з піднятими бартками, дивлячись удалечінь, шукаючи ворога. Так ніби разом мчали через гори, здобували міста, втікали від погоні. Потім дріботіли майже на місці, рівно, помаленьку, але вперто просуваючись уперед, увесь час до кола, наче показували спокійне пастуше життя. Знову музика зривалася, як водоспад, ніби зашуміла вода зі спущеної загати. Лунали викрики, а танцюристи в тому нестримному ритмі ледь похитувалися, міцно стоячи на ногах, ніби під ними несеться річкою дараба. Танець постійно змінювався, не був однорідним. Повторював усілякі історії – давні й теперішні.

Біда була тільки в тому, що Фока затанцьовував до знемоги кожного побратима, кожного здолав у танці, вимучив до краю. Слава про це рознеслася повсюди.

Аж одного разу з’явився у Сиґеті молодший від Фоки леґінь, родом з угорського боку, якийсь злидар і вбраний бідно, але що то шкодило Фоці! Звали його Мись, а жартома кликали «Мись чи Моцак», бо хлопець був сильний. Він витримував Фоків крок. Чого лиш Фока не пробував… І музик замінював, щоб були незаморені, свіжі. Й аркана танцював годинами, також замінюючи танцюристів, танцював так, аж підлога ламалася. І круглєка так само. Ніщо не допомагало. Мись танцював невтомно. І здобув слави у Сиґеті. Загірські люди пишалися, що один із них може дорівнятися у танці самому Фоці.

Та прийшла черга й на Міся. Якось до Сиґета на ярмарок прибув молодий Матійко з Криворівні, син Федора, побратима Фоки. То був справжній молоденький міцний бук, а не хлопець. Він постійно літував серед пущ під Чорногорою. Як приходив на полонину, то так собі об заклад мірявся силою і носив у зубах повну бербеницю бриндзи. Заклад вигравав, але виграшу не брав. Ніколи не шукав сварки, але хай би його тільки хтось зачепив! То був простий і щирий хлопець, ні на кого не ображався, але зачіпки нікому не прощав. Так ніби то теж був заклад: Ти до мого лоба берешся? Гей, дай і свого спробувати! Треба було мати здорові кості для таких спроб, до бійки з Матійком, бо сам він мав такий міцний череп, немов зі сталі. Стільки разів його рубали і били по ньому обухом, а він ставав щораз твердішим та міцнішим. Насправді він ніколи не думав про бійку. Матійкові думки були поглинуті худобою. Він постійно думав про всіх тих корів, про баранів і цапів, яких пас, з якими проводив своє життя. Весь час згадував їх, наче товаришів.

Коли Матій прийшов до Сиґета, то ніби жартома спробував позмагатися у танці з Мисьом. Ой, і взнали закарпатські люди, які то леґіні чорногірські з Лядчини! Переміг він Мися в танці. Змагатися із самим Фокою не насмілився, але вважалося, що і його здолав.

Матійко стидався про те розводитися, натомість сам Фока казав, що в танці йому рівня Мись чи Моцак із-за гір, а кращий за нього і на цілі гори перший танцюрист – то Матійко з роду Іванкових-Зеленчуків.

Наймолодший з усіх, Матійко пережив усіх, дожив аж до новіших часів. Усе своє серце присвятив маржині – добре жилося на світі тій худібці, яку пестував Матійко, – а всю відвагу та хоробрість віддав битві з ведмедями. До глибокої старості не спав, борони Боже, в хаті жодного літа. Його голова з пасмами, як у старого орла, покарбована ударами, і в серці вирізані глибокі карби давнини. Він сердечно згадує і людей, що жили колись, і колишню худобу. З його пам’яті, як із багацької комори, ми не раз черпали ті скарби, перекази старовіку.

Отак танцював Фока. Люди довго згадували ті танці, ніби останній поблиск сонця, давнього щастя, давньої свободи…

Від вісімдесятилітньої бабці, Марії Чорниш, однієї з останніх зі згасаючого покоління, я чув колись, яку велику пристрасть мав молодий Фока до танцю. Бабця розповідала жваво, з чарівною посмішкою: «Я тоді мала, мабуть, років з десять. Видивлялася на Фоку, не могла надивитися. Ніколи не забуду, як він виглядав у великому старовіцькому високому капелюсі, які колись носили опришки. А капелюх той був обвитий широкою мосяжною бляхою, а з-за бляхи стирчали і високо розвівалися павині пера. Коли він танцював і нахилявся у танці, то на широчезному поясі, набитому цвяшками, дзвеніли й бренькотали ланцюжки та пістолети. А він був такий гарний і привітний. Куди б не зайшов, де б не з’явився, така була радість, вітали його, як великого пана. Ет, навіть не так – скоріш як самого цісаря. І ґазди, і пани, і старшина, урядники й жиди – всі йому раділи, всі посміхалися, вітали його сердечно. Таку мав шану! І все мандрував. Та що там казати, – розповідала стара, – хоч що згадай, не було славнішого за нього! Були такі, що хотіли його наслідувати, але нікому то не вдавалося. А Фока що слово мовив, що співанку заспівав на толоці – й розходилося, розліталося по усіх горах».

Фока танцював і в старшому віці. Танцював з останнім із роду Василюків з Голів, поважним ґаздою, як сам Фока, але мовчазним, серйозним, неприступним для чужих. Танцювали собі потихеньку, поважно, мовчки. І з Дмитром Шекєриком з Красноїлля – ґаздою порядним, говіркиим, щирим. Балакали, розповідали щось один одному, не могли наговоритися, попивали потрошки, весело танцювали, знову говорили, розповідали без кінця.

Наймити

Наймити родини Шумеїв пишалися тим, що їй служили. Хто своє відслужив, той отримав ґрунт, багато хто з них стали добрими ґаздами. Довго згадували доброту і лагідність старого Максима, щедрість і мудрість Фоки.

Якось, коли худобу зігнали з високих полонин, один вівчар, що звався Трофимко, не допильнував овець. Вовки роздерли майже двісті голів. Було це перед самим відходом із полонини. Сам ґазда Фока, спокійний за все, поїхав додому на день раніше, щоб приготувати прийняття на свято повернення з полонини. Для будь-якого ґазди то була б чимала шкода, а для Фоки ще й справа честі. Бо всі вважали, що наймит, котрий попрацював у Фоки, вийшов із доброї