Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

А чого варто, що він здихається мороки, скине "горб з плечей"?.. Це він мав на увазі Єнтку, чи то пак Генрієт-ту: йому здавалося, що вона як слід забила памороки хлопцеві. "Непоганий буде чоловік,— думав він, витираючи обома руками червоне обличчя.— Мої колеги-партачі луснуть з досади, жовч розіллється в них від заздрощів, а мій директор, дасть бог, на місці гигне..."

— Чого ви щохвилини дивитесь у шпаринку? Кого там шукаєте? — промовив Швальб до свого нового компаньйона

Гольцмана, який крутився за кулісами і щохвилини розгублено дивився в зал, шукаючи когось очима.

— Позаторішнього снігу,— відповів йому Гольцман і перестав заглядати у партер.

То він шукав доктора Юліуса Левіуса, який обіцяв йому прийти на останню виставу і не прийшов. Це так роздратувало нашого Гольцмана, що він цілий вечір безперестанку лаявся, вергаючи холеру, трясцю та інші прокльони на голови всіх докторів та всіх меценатів цілого світу.

— Кого ви так завзято благословляєте? — цікавилися актори.

— Це я пригадав мого дядька кравця, який усе життя був бідарем, хоч і крав рештки матерії... Він уже давно в могилі, нехай заслуги його латаних штанів будуть зараховані йому на тому світі.

Проте ця відповідь не задовольнила акторів. Вони побігли до свого директора і нашептали йому на вухо, що тут щось криється: "проноза" з Бухареста, Гольцман, чогось дуже схвильований, його ніби гедзь укусив. Що б то могло бути?

Геця Гецьович вислухав їх, опустивши очі додолу, і насилу втримався, щоб не посміхнутися. "Гедзь укусив? — сказав він у думках сам до себе.— Ви дуже помиляєтесь. Гедзь укусять його тільки взавтра, коли йому треба буде виїхати звідси... Ось завтра ви побачите щось цікаве..."

* * *

Другого дня справді було цікаво. Такого у Львові ще ніколи не траплялося, відколи там існував єврейський театр і відколи Геця Гецьович був там директором. У нього розтягли всю трупу, просто без ножа зарізали. Видурили в нього, по-перше, примадонну — таку примадонну! — а за одним заходом забрали її брата-волоцюгу і ще одного актора, Беню Горланя, виняткового суфлера! Навіть мадам Черняк, Брайночка Козак, теж разом з ними зникла під три чорти.

— Що тепер робити? — скаржачись перед рештою акторів, бідкався нещасний Геця Гецьович.-— Хоч закривай театр або лягай на землю й подихай.

— Не інакше, що тільки так! — розважали його решта акторів і від великого сердечного болю та співчуття пода-

лися до кафе "Монополь" зіграти в карти. А директор львівського театру, підперезавшись, вирушив шукати втікачів у Відні й Бухаресті, а звідти, якщо вони поїдуть далі, то й він поїде. Хай він не буде Геця, якщо не спіймає їх! Хіба що немає бога на світі!

Роаділ 66

БІОГРАФІЯ ШВАЛЬБІВ

Угоду між нашими уславленими компаньйонами Гольц-маном і Швальбом було в добрий час досить урочисто укладено в гарному веселому місті Відні.

Це відбулося в одному з тих віденських кафе-рестора-нів, які не можна назвати першорядними, але там усе-таки завжди дістанеш окрему кімнату. За кухлем пілзенського пива із смачними ковбасками там можна досить приємно згайнувати час.

Зайнявши в такому кафе-ресторані окрему кімнату, наші два компаньйони сам на сам умовилися про всі подробиці і пункт за пунктом виробили всі умови:

1) Гольцман і Швальб засновують театр під назвою: "Гольцман, Швальб і К°".

2) Директорами театру будуть обидва: Гольцман

і Швальб.

3) Обидва директори віддають до театру: Швальб — свою сестру Генрієтту як примадонну, а Гольцман — знаменитого актора Лео Рафалеска як першого коханця.

4) Усі заробітки, які будуть після покриття витрат, поділяються між обома директорами пополам: половину — тобі, половину — мені.

5) Грати в театрі директори не зобов'язані, грають тільки актори. Хіба що станеться біда: хтось захворіє і не зможе виступати на сцені. Тоді акторська платня за виступи належатиме директорам.

6) Усі актори працюють у них на марках, цебто дирекція насамперед знімає собі першу половину заробленого, а другу половину розподіляє між акторами, кожному за його вартістю, крім Рафалеска й примадонни, які одержують по дві пайки.

7) Дідька лисого повинні знати актори, скільки дирекція заробляє чи, крий боже, втрачає.

8) Касиром має бути...

Тут між директорами виникла суперечка. Кожному, природно, хотілося бути ближчим до корита. Проте конфлікт дуже швидко був розв'язаний. Гольцман знайшов дотепний вихід: за касою театру повинен сидіти Швальб, бо йому важко рухатися; зате всі витрати й грошові розрахунки проходять через Гольцманові руки.

Вони виробили ще кілька важливих пунктів, докладно й всебічно обміркувавши їх. Щодо цього, то в Гольцмана був неабиякий досвід. Адже він мав такого доброго вчителя, як Щупак, бодай би він зслиз!

Покінчивши з усіма пунктами, Гольцман подзвонив, наказав подати перо, чорнило й аркуш паперу, щоб укласти контракт та розписатися, і звернувся до свого компаньйона досить дружньо:

— Ану, сідай і шквар.

— Я? — простодушно здивувався Швальб, відштовхнувши від себе перо й чорнило.— Я зроду, слово честі, навіть у руці не тримав пера.

— Таки справді? — перепитав його Гольцман, удаючи, ніби дуже здивувався.— Як це людина може не писати? Хоч би кілька слів надряпати нашою мовою!

— Де там! — цілком серйозно виправдовувався Швальб перед своїм компаньйоном. А що він перейшов уже до третього кухля пива і йому трохи розв'язало язик, то він виклав перед Гольцманом свою досить цікаву біографію, яку ми передаємо тут коротенько:

— Народився я невідомо де і зростав сиротою, не знаючи батьків. Тобто, власне кажучи, було нас три сироти: я, старший брат Нісон, той, що тепер уже в Лондоні, а крім того, маленька сестричка Єнтка, теперішня примадонна, яку прозивають Генрієттою. Всі троє барложились на вулиці, кожен окремо, поки добрі люди зглянулися на нас і якось приткнули того сюди, того туди. Мене з братом Нісоном віддали до пекаря. Ми розносили яєчні бублики. Ця робота була нам не до серця, і ми перемикну-лись на цигарки. Там можна було більше заробити. Але, власне, від цигарок теж ситий не будеш. Щастя, що я, Ізак Швальб, з дитинства мав талант артиста. На свято Гамана я на повні жмені загрібав золото... Коротше кажучи, ми вдвох якось заробляли на прожиття. Тобто були голі, босі й голодні, але ми показували дулю цілому світові. Дошкуляла інша болячка: погано було з сестричкою. Що робити з дівчиною? Ми віддали її в служниці, підшукали непогане місце. За самий хліб, аби здихаться лиха. Проте ми й потім мали з нею багато мороки. Що три тижні вона міняла місце. Бо, на наше нещастя, ще з дитинства це була вдала дівчинка. Тобто не так удалася розумом, як вродою. А в більшості хазяїв — погибелі немає на них — така звичка: тільки-но побачать вродливу дівчину, як уже починають іржати... Був би вдома старший брат Нісон, він би з ними по-чесному поквитався. Вони б до самої смерті його не забули! Бо мій брат Нісон — бачите ви мене? То я цуценя проти нього! Але братові Нісону закортіло, к лихій годині, податися аж до Лондона, і до того ж пішки. Обіцяв писати щотижня листи. Та де там! Поїхав і забув навіть попрощатися. Коли він надумав написати? Ген-ген, коли я, Ізак Швальб, уже став актором на найсильніші трагічні ролі, а наша сестричка — примадонною в цього лобуряки Геці Гецьовича. Ну, скажіть, будь ласка: коли б я міг навчитися письма?..

Вислухавши цікаву біографію свого одвертого компаньйона, Гольцман мусив визнати, що той має цілковиту рацію. Він сам, Гольцман, теж, власне кажучи, вмів писати тільки тоді, коли ніхто не бачив. Проте, якщо подумати серйозно, навіщо це все записувати?

Гольцман подер навпіл чистий аркуш паперу і озвався до свого компаньйона.

— Хай їм грець, усім отим паперам і розпискам! Не вексель платить, а людина. Дамо один одному руку, що все домовлене між нами лишається святим і непорушним. А тепер вип'ємо ще по кухлю пива й розцілуємося: будьмо!.. Дай боже, щоб нам у всьому щастило.

— Будьмо здорові!.. Дай боже, щоб нам у всьому щастило і добре велося.

— Амінь!

— Амінь! Амінь!

Розділ 67

ПЕРШИЙ ВІЗИТ ДО ВЕЛИКОГО ЗОНЕНТАЛЯ

Прийшовши додому трохи напідпитку, наші компаньйони нікому не сказали, що уклали таку серйозну угоду, а тільки почали вивчати місто Відень і шукати приміщення для єврейського театру. Проте вони скоро переконалися, що марна їхня праця. Відень не те місто, а віденські євреї — не такі євреї.

— Євреїв,— казав Гольцман,— які можуть обійтися без театру, чи бігають послухати Зоненталя, або задовольняються кабаре чи просто шиночком, де збираються за кухлем пива, курять сигари й, плещучи в долоні та облизуючи пальці, слухають пісні "Хава" чи "У п'ятницю ввечері" *,— таких євреїв треба вішати на дереві або перестріляти з рушниці.

Так висловився Гольцман і умовився з своїм компаньйоном Швальбом плюнути на Відень та податися в провінцію, в маленькі містечка благословенної Галичини, Буковини, Румунії, де євреї ще не вкусили з древа пізнання добра й зла, де публіка натовпом біжить подивитися єврейських акторів так само, як бігають, наприклад, дивитися на ведмедя, слона чи мавпу...

Єдине, що затримувало Гольцмана у Відні, це був Зо-ненталь. "Актор, який має власний мільйон, заслуговує, щоб заради нього затриматись у Відні на кілька зайвих днів". Так казав Гольцман. Не тому, що він скидає шапку перед мільйоном. Крий боже! Що Гольцманові мільйонер? Він уже бачив на своєму віці мільйонерів, уже розмовляв з ними, їздив в одній кареті і, коли хочете, вже обідав з ними за одним столом (це натяк на доктора Левіу-са-Левіафана у Львові). Гольцман, бачите, додержується такої думки: коли такий актор, як Зоненталь, міг заробити мільйон, не проциндривши його, не пропивши й не програвши в карти, він вартий того, щоб з ним зустрітися.

Гольцман почистив костюм, вигладив циліндр, купив нові рукавички, шовкову парасольку, взяв з собою листа від доктора Левіуса і звернувся до хлопця:

— Ну, моє любе пташенятко, ходімо в добрий час...

Правда, компаньйон Швальб прохопився, що він теж

цікавиться зустріччю з Зоненталем. "Якщо спілка, то спілка в усьому". Але Гольцман одразу дав йому одкоша:

— Зась! Торгівля — не дружба. Спілка — це таки спілка, але треба знати, хто на що здатний...

Швальб не розумів причини цієї впертості.