Шолом-Алейхем - Хлопчик Мотл, Шолом-Алейхем

З нашим товаришем Пи-нею мало не сталося те саме, що колись по приїзді до Лондона. Тобто ще хвилина — і він лежав би зім'ятий, розчавлений на вулиці. Цього разу він відбувся тільки стусаном у бік. Але цей стусан був такий міцний, що капелюх злетів йому з голови і, підхоплений вітром, відкотився кудись убік. Це забрало у нас кілька зайвих хвилин, і ми спізнилися на "кар" (так у них зветься трамвай). Пині до вподоби слово кар, бо воно коротше. Проте нам не довелося довго чекати. Одразу наблизився новий трамвай, і ми всі разом з пакунками влізли в нього і захопили всі вільні місця. Ми їдемо до міста.

— Слава тобі, господи! Здихалися причепи, отого гай-синського кравця,— радіє наш товариш Пиня.

А мій брат Еля каже йому:

— Зажди, не радій. Ми, можливо, ще не раз зустрінемося з ним у Нью-Йорку...

VI. НА НЬЮ-ЙОРКСЬКІЙ ВУЛИЦІ

1

В'їзд до Нью-Йорка страшний! Сама по собі їзда не така жахлива, як пересідання з вагона до вагона. Тільки-но, здається, сіли,— і вже ви летите, як орли, у височині довгим вузьким мостом,— в'язи скрутити можна! Це тут називається "елівейтор". Може, гадаєте, що це вже кінець? Заждіть трохи. Вилазите з елівейтора, пересідаєте в інший вагон, спускаєтесь вниз, як у льох, і уже мчите під землею так швидко, що аж мигтить в очах. Це тут називається "цобгей". Чому цобгей? Мій брат Еля доводить, що у нас кажуть "цобгей", коли поганяють волів.

Наш товариш Пиня страшенно сміється з нього.

— Порівняв підземну залізницю з волами! — каже він.— Воли ледве пересувають ноги, а тут летимо, як на крилах.

— На те і Америка, щоб усе літало...— відповідає Еля. Але тут встряє в розмову моя братова Бруха і каже,

що ця сама Америка була б набагато кращою, якби тут не так літали. Вона присягається, що ніколи більше не їздитиме. Годі! Ні на елівейторі, ні на цобгеї, хоч би її озолотили! Вона вже краще ходитиме пішки, ніж отак, ні сіло ні пало, злітати над хмарами або мчати під землею.

— Не піднімай мене і не кидай!..— додає вона. Дивна жінка моя братова. Я б, навпаки, з радістю їздив

елівейтором і цобгеєм цілий день і цілу ніч. Мій товариш Мендл — так само.

2

Здається, ми вже побували скрізь на світі. Здається, вже досить надивилися на трамваї і у Львові, і в Кракові, і у Відні, і в Антверпені, і в Лондоні. Але такої тисняви, метушні і штовханини, як отут, у цьому пеклі, ми ще ніде не бачили! Голці ніде впасти. Один виходить, другий заходить. Сісти нема де, доводиться стояти. Щоб не впасти, треба чіплятися за кільце. Тут це зветься "висіти на стро-ці". Руки німіють. А коли, дасть бог, і звільниться місце — на нього багато охочих. Нарешті на превелику силу захоплюєш місце. Оглянешся, а ти сидиш між двома чорними. Негр і негритянка. У них дуже товсті губи, великі білі зуби і білі нігті. Вони сидять і щось жують, ремиґають, як воли.

Тільки згодом я довідався, що ця жуйка зветься у них "чуїнгам". Це така цукерка з гуми. її беруть у рот і жу-іоть. Ковтати її не можна. Торгують ними маленькі хлопчики, старі дідусі й каліки, і добре заробляють.

Наш товариш Пиня, якщо пам'ятаєте, великий ласун. Він любить солодощі. От і допався до цих цукерок і помаленьку з'їв цілий коробок. Кінчилося тим, що Ппня мало не отруївся. Лікарі випомпували з нього через горло усі чуїнгами і врятували від неминучої смерті.

Але я забігаю наперед. Повертаємось назад до нашого в'їзду у Нью-Йорк.

З

Увесь час, поки ми їздили на елівейторі і на цобгеї, наші чоловіки й жінки без упину розмовляли. Я кажу розмовляли, але то неправда. Як можна говорити в елівейторі або в цобгеї, коли від шуму, гамору, гуркоту коліс і скреготу рейок та деренчання шибок можна оглухнути. Ви самі не чуєте свого голосу, ви мусите кричати одне одному на вухо, як говорите з глухим. Наші аж охрипли від крику. Мама вже кілька разів благала Песю:

— Песінько, серденько, любонько! Залишимо це на пізніше!..

Але, промовчавши хвилинку, вони знову починають кричати на всі заводи. Бо ж це живі люди, добрі приятелі, колишні сусіди. Як же можна стриматись і не розповісти все якнайдокладніше? Адже стільки часу пе бачились. А поговорити є про що, і так багато! Так багато!

4

Наговорившись і накричавшись про сторонні речі, перевели розмову на те, куди заїхати і в кого зупинитися. Після довгої дискусії та суперечок вирішено, що мама, я і наш товариш Пиня з його дружиною Тайбл зупинимось у нашої сусідки товстої Песі. А Еля з його жінкою Брухою заїдуть до тестя і тещі, до пекаря Йони і пекарихи Риви. Ну, а Мендл? Песя каже, що Мендла вона бере до себе. Але пекариха Рива каже, що ні. У Песі, каже вона, є, нівроку, і без нього багато їдців. Це ображає Песю. Вона каже, що немає зайвих зубів у роті і зайвих дітей у матері.

— Стривай! Спитаймо у самого іменинника! — каже палітурник Мойше і запитує у Мендла: куди він хоче піти — до нього чи до пекаря? Мендл відповідає, що хоче бути там, де його товариш Мотл. Я був певний, що Мендл інакше не міг відповісти.

8

—• От уже скоро. Ще одна "стейпш" і "стан"! — каже пекар Йона уже по-американськи. Ми не розуміємо його американських слів, і він нам пояснює, що "стейпш" — це станція, а "етап" — зупинка.

— Свате! Відколи ви навчилися балакати тутешньою мовою? — запитує в нього мама, а пекариха Рива відповідає замість чоловіка:

— Ручуся вам, свахо, що не промине тижня, як ви теж почнете розмовляти тутешньою мовою. Бо коли вийдете на стріт, тобто на вулицю, і запитаєте: "Де тут м'ясник?" — то можете м'ясничити цілий день — ніхто вам не відповість.

Мати запитує:

— А як же слід сказати?

Тут уже відповідає товста Песя:

— Ви повинні сказати "бучер".

— Не діждуть вони цього! — встряє моя братова Бруха.— Нехай навіть попухнуть, а я говоритиму м'ясник, м'ясник, і тільки м'ясник;!

6

Нараз зупинилися. Наш сват пекар Йона підхопив свою пекариху Риву, і мого брата Елю, та мою братову Бруху, і всі вони кинулися до виходу. Мама теж підвелася. Вона хотіла провести своїх дітей, попрощатися з ними. Пиня і собі підвівся — попрощатися з своїм товаришем Елею, а за одним разом домовитися з ним, де вони побачаться. Але де там, куди там! Не встигли оглянутись, а вже пекар Йона, його жінка, мій брат і Бруха на тротуарі. Кондуктор зачинив двері, вагон рвонувся вперед.

Нашого Пиню, який стояв замислений і збентежений, зненацька хитнуло, і він не втримався на ногах. За хвилину він уже лежав на колінах негритянки. Вона відштовхнула його від себе обома руками так, що він полетів на другий край лави, а його капелюх покотився до дверей. Мало того, знявся регіт.

Увесь вагон реготав. Я і мій товариш Мендл теж сміялися. Нам влетіло від мами і Пининої дружини Тайбл за тех що ми сміємося. Ану спробуйте утриматись і не сміятися!

7

Всьому на світі настає кінець. Настав кінець і нашому в'їздові до Нью-Йорка. Ми вже на вулиці. Якби я не знав, що ми в Америці, я був би певний, що ми в Бродах чи у Львові. Ті самі євреї, ті самі жінки, той самий гармидер, те саме сміття, що й там. Хіба що лемент і шарварок тут набагато більші. І галас дужчий та гучніший. Будинки теж вищі. Набагато вищі. Шість поверхів — тут за іграшку. Є будинки на дванадцять поверхів, і на двадцять, і на тридцять, і на сорок. І ще вище. Але про це пізніше.

Поки що ми всі з нашими клунками на стріті. Ми повинні ще трохи пройти пішки. І ми йдемо. Попереду дріботить короткими ніжками палітурник Мойше, за ним іде його дружина товста Песя, Ледве ноги тягне, така вона товста і важка. За Песею йде Пиня з його Тайбл. Дивитися на те, як ходить Пиня, можна кишки порвати від реготу. Пиня пританцьовує довгими тонкими ногами, що чіпляються одна за одну. Одна холоша спущена, друга закатана. Капелюх на маківці. Галстук зсунувся мало не на спину. Чудна постать, яка так і проситься на папір.

Я і мій товариш Мендл ідемо позаду всіх. Ми зупиняємось мало не перед кожною вітриною. Нам подобається, що тут багато написів єврейською мовою і красується багато єврейських речей: молитовники, лапсердаки, ярмулки, маца. Чи бачили ви таке? Тільки початок зими, а вже є маца! З усього видно: єврейське місто. Але нам не дають надовго зупинятися. Мама гукає, щоб ми йшли швидше, і ми мусимо йти.

8

Хто не бував на нью-йоркських вулицях — той нічого цікавого не бачив. Кого тільки не зустрінете тут? Чоловіки торгують. Жінки сидять і балакають. Малі діти сплять у колясках. Всі коляски мають один вигляд. Тут же на вулиці немовлят годують молоком з маленьких пляшечок. Більші діти граються в різноманітні ігри — ґудзиками, коліщатами, м'ячами, візочками, санчатами, катаються на "скейте". Це така штука на чотирьох коліщатах, прив'язана до ніг. Діти їздять на них.

Можна оглухнути від галасу, що його здіймають діти на вулиці. Вулиця належить дітям. Ніхто не насмілиться їх звідси прогнати. Взагалі Америка — країна, створена для дітей. Через те я й люблю цю країну. Ану нехай хто спробує мене зачепити пальцем! Мій брат Еля відчув це на своїй шкурі. Він уже десятому закаже. Ось як це сталося:

Одного разу я з Мендлом були на вулиці і грали в "че-кес". Це така гра з кругленькими дерев'яними ґудзиками, якими стріляють. І от коли ми захопилися цією грою, прийшов мій брат Еля і за старою звичкою схопив мене за ухо однією рукою, а другою збирався затопити мені ляпаса. Аж тут, неначе з-під землі, з'явився хлопчина, високий такий гомила. Він підбіг до мого брата і вирвав мене з його рук. Потім закачав рукави і сказав щось Елі по-американськи. Але ж мій брат Еля не розуміє англійської мови. Тоді гомила підніс йому під носа великий кулак.

Зібрався натовп. Мій брат почав виправдовуватися єврейською мовою, що він доводиться мені братом, отож має право навчати мене розуму. Але ті, що позбігалися, пояснили йому, що в Америці такого не дозволяють: брат чи не брат, а бити маленьких тут заборонено.

Ну, хіба можна не любити таку країну?

9

Тим часом я забалакався і зовсім забув, що ми вже прибули на місце, тобто до нашої сусідки товстої Песі та її чоловіка палітурника Мойше. Зайшовши до xatHj ми нікого з їхньої галайстри не застали. Оглядаюсь на всі боки. Шукаю очима свого давнього товариша Вашті. Немає Вашті, ні будь-кого іншого... Де вони всі поділися? Ось зараз почуєте.

VII. ГАЛАЙСТРА НА РОБОТІ 1

Я вам уже розповідав, що ми, прийшовши до нашої сусідки товстої Песі з її чоловіком палітурником Мойше, не застали вдома нікого з їхньої галайстри.