Набоков Володимир - Лоліта, Набоков Володимир

Iнодi позначалась край неба череда широко розставлених дерев, або спекотний безвiтряний полудень млоївся над засадженою конюшиною пустелею, й хмари Клода Лоррена були вписанi в найвiддаленiшу, iмлисту лазур, причому одна лише їх купчаста частина ясно вилiплювалась на непевному й наче зомлiлому тлi. А то хоч нависав удалинi суворий небосхил пензля Ель Греко, багатий чорнильними зливами, й виднiвся на мить фермер з потилицею мумiї, а за ним тяглися смуги ртуттю лиснiючої води мiж смугами рiзко-зеленої кукурудзи, й усе це сполучення розкривалось вiялом — десь у Канзасi.

Скрiзь, в просторi рiвнин, велетенськi дерева пiдступали до нас, щоб збитись у догiдливi купи при шосе i зрядити окравками гуманiтарної тiнi пiкнiковi столи, якi стояли на бурому ґрунтi, помережаному сонячними блисками, сплощеними картонними чашками, деревними летючками й викинутими паличками вiд морозива. Моя небридка Лолiта охоче користувалась придорожнiми уборними — її чарували їх надписи: "Хлопцi" — "Дiвки", "Iван та Мар'я", "Вiн" i "Вона", й навiть "Адам" i "Єва"; й поки вона там перебувала, я зникав у поетичному снi, споглядаючи сумлiнну барвнiсть бензинових приладiв, що вибивалась на дивнiй зеленi дубiв, або який-небудь дальнiй пагорб, який видирався, вкритий рубцями, та все ще неприручений, з гущин агрикультури, якi силились оволодiти ним.

По ночах високi вантажiвки, всипанi рiзнобарвними вогнями, як страшнi й гiгантськi рiздвянi ялинки, пiдiймалися з пiтьми й грохкотiли повз нашого спiзнiлого седанчика. I знов, наступного дня над нами танула вицвiла вiд спеки лазур малонаселеного неба, й Лолiта жадала холодного трунку: її щоки енергiйно вдавались углиб, над соломинкою, й коли ми повертались в машину, температура там була пекельна; проти нас дорога переливчасто блистiла; далеко попереду стрiчне авто змiнювало, як мiраж, окрес у просяйку, вiдбиваючому його, i нiби повисало на мить, старовинно квадратне й лобасте, в мерехтiннi спеки. Й мiрою того, як ми просувались все далi на захiд, з'являлись в степу пучки полину, "сейджбраш" (як назвав її гаражист) i ми бачили загадковi обриси столоподiбних горбiв, за якими пливли червонi кургани в плямах ялiвника, й за тим справдешнiй чорний ланцюг, бланжевого вiдтiнку, який перебiгав в блакитний, а з блакитного в нез'ясовний, i ось ця пустеля спiткала нас рiвним i сильним вiтром, i летючим пiском, i сiрим терням, i мерзенними клаптиками паперу, iмiтуючими блiдi квiти серед шпичакiв на мучимих вiтром бляклих стеблинах уздовж усього шосе, посеред якого iнодi стояли простодушнi корови, зацiпенiлi в дивнiй поставi (хвiст налiво, бiлi вiї направо), всупереч всiм людським правилам дорожнього руху.

Мiй адвокат радить менi дати чiтке й прямолiнiйне зображення нашого маршруту, i тепер я, здається, досягнув точки, де не можу обминути цiєї докуки. Грубо кажучи, протягом того божевiльного року (з серпня 1947-го до сiчня 1948-го року) наша путь почалася з рiзних звивин i завиткiв у Новiй Англiї; за тим зазмiючилась на пiвдень, тако i всяко, до океану й вiд океану; глибоко впiрнула в ce qu'on appele "Dixieland"; не дiйшла до Флориди (через те що там були в той час Джон та Джоана Фарло); повернула на захiд; зиґзаґами прорiзала бавовнянi й кукурудзянi зони (боюсь, любий Клеренсе, що виходить не так вже ясно, та я нiчого не нотував, i тепер для перевiрки пам'ятi менi залишився до диспозицiї тiльки жахiтно знiвечений путiвник у трьох томиках — дiйсний символ мого покраяного минулого); перетнула по двох рiзних перевалах Скелястi Гори; закрутилась в пiвденних пустелях, де ми зимували; докотилась до Тихого Океану; повернула на пiвнiч крiзь блiдий бузковий пух калiфорнiйського мирта квiтучого по лiсових узбiччях; майже дiйшла до канадського кордону; й за тим потягнулася знов на схiд, через солончаки, посiченi яругами, через рiвнини в хлiбах, назад до вкрай розвиненого рiльництва, (де ми зробили гак, щоб обминути мiсто Лолiтоньки), й, нарештi, вернула пiд крило Сходу, пунктирчиком скiнчившись в унiверситетському мiстечку Бердслей.

2.

Проглядаючи наступнi сторiнки, читач має зважати не тiльки на цiлий маршрут, накреслений вище, з його численними бiчними заїздами, туристичними тупиками, вторинними колами й примхливими вiдхиленнями, ба також на той факт, що, аж нiяк не будучи безжурною partie de plasir, наша подорож являла собою круте, пружне телеологiчне вивiтлення, чия єдина raison d' tre (цi французькi клiше показовi) зводилась до того, щоб тримати мою супутницю в звичайному станi духу вiд цiлунку до цiлунку.

Гортаю мiй пошарпаний путiвник i смутно бачу знову той парк Магнолiй в пiвденному штатi, що забрав у мене чотири долари, в який, судячи по об'явi, слiд було завiтати з трьох причин: раз — тому що Джон Галсвор i (посереднiй, давно скам'янiлий письменник) проголосив цей парк прекраснiшим в свiтi; два — тому що Бредекер 1900-го року його позначив зiрочкою; й три — тому що... о читачу, о мiй читачу, вгадай!... тому що дiти (а чи не була моя Лолiта, чорт забирай, дитинчам?) "пройдуть, сповненi умлiвання, з сяйними вiд розчулення вiчми, крiзь це передчування Раю, вбираючи красу, спроможну накласти вiдбиток на все їх життя". "Не на моє", хмуро шпурнула Лолiта й усiлась на лавку з недiльним додатком двох газет на своїх гарненьких колiнцях.

Ми знову й знову пройшли всю гаму американських придорожнiх ресторанiв, вiд простецького "Їси!" з його оленячою головою (згадую темний слiд довгої сльози у внутрiшньому кутi скляного ока), нiбито "гумористичними" кольоровими картками з сiдницями, нiмецького "курортного" типу, папiрцями сплачених рахункiв, посадженими на кiл, льодяниками в виглядi лiлiпутових рятiвних кругiв, чорними окулярами на продаж, рекламно-небесними видiннями рiзних родiв морозива по стiнах, половиною шоколадного торта пiд склом i кiлькома бридкими кмiтливими мухами, звивисто й швидко повзучими по липкiй цукернiй сипанцi на мерзотнiм прилавку; й до самого верхнього розряду, до дорогого кабаре з пригашеним свiтлом, вбого кумедною постiльною бiлизною, безтямними оффiц'янтами (бувшими в'язнями або студентами, що пiдробляли), гнiдою спиною кiноакторки, соболячими бровами її любашка, та оркестром, складеним зi стиляг з саксофонами.

Нами були оглянутi численнi достоуважностi (слоняче слово!) величезний в свiтi сталагмiт, розташований у знаменитiй печерi, де три пiвденносхiдних штати святкують географiчну зустрiч (платня за огляд залежно вiд вiку: з мужчин — один долар, з ледь опушених дiвчаток — шiстдесят центiв); гранiтний обелiск в пам'ять баталiї при Блю-Лiкс, з древнiми кiстьми та iндейськими горшками в музеї по сусiдству (гривеник з Лолiтоньки — дуже недорого); цiлком сучасна буда, зухвало вiдновлена пiд хату, де народився Лiнкольн, скеля з металевою дошкою в пам'ять автора вiршу "Дерева" (ми заїхали тут у Тополевий Дiл, пiвнiчна Каролiна, куди веде дорога, яку мiй добрий, терплячий, за звичай так стриманий гiд, гнiвно зве "вельми вузькою й занедбаною", пiд чим, хоч я й не є шанувальник поета Кiльмера, готовий пiдписатись). З борту найнятого моторного човна, яким правив лiтнiй, та все ще вiдразливо гарний руський бiлогвардiєць i, навiть, казали, барон (у моєї дурки одразу спiтнiли долоньки), який знав за буття свого в Калiфорнiї люб'язного Максимовича та його Валерiю, нам було дано дивитись на неприступну Колонiю Мiлiонерiв на островi в деякiй вiдстанi вiд берега штату Георгiї. Далi, ми оглянули: зiбрання європейських окремих карток у мiсiсiпiйському музеї, присвяченому колекцiонерським дивацтвам, де з гарячим напливом пишання я вiднайшов кольорову свiтлину батькiвської Мiрани, її смугастi маркiзи, її прапор, розвiяний над ретушованими пальмами. "Ну то й що?" недбало сказала Лолiта, сама-бо потай позирала бронзо-засмаглого господаря дорогої машини, який пiшов за нами в цей "музей дивацтв". Релiквiї бавовняної ери. Лiс в Арканзасi, й на її смуглому плечi рожево-лiлове вздуття (робота комара або мухи), яке я стиснув мiж довгими нiгтями перших пальцiв, щоб вичавити з нього чудну прозору отруту, а потiм довго всмоктував, поки не наситився вдосталь її пряною кров'ю. Вулиця Бурбона (в мiстi Новий Орлеан), де тротуари, зi слiв путiвника, можуть (цiкава можливiсть) слугувати пiдмостям для негренят, котрi гай-гай (цiкавий стиль) та й станцюють чочотку за декiлька пенi (от весело!), мiж тим як його численнi маленькi iнтимнi нiчнi шиночки геть напханi вiдвiдувачами (ач, пустуни!). Зразки прикордонного фольклору. Садиби часiв до громадянської вiйни з залiзними балконами й ручної роботи сходами — тими сходами, по яких в розкiшному кольоровому кiно актрисочка з сонцем плеканими плечима збiгає пiдiбгавши двома ручками преграцiйно — перед спiдницi з воланами (а на верхнiй пляцiвцi вiддана, незмiнно чорношкiра, служниця хитає головою).

Менiнгерський Iнститут, психiатрична клiнiка (яку я вiдвiдав лише з завзяття). Дiлянка глинистого ґрунту в гiдному подиву узорi ерозiї, а навколо квiти юки, такi чистi, восковi, але вiдразливо сповненi якоюсь бiлою мiллю. Iндепенденс Мiссурi, де починався в старовину Орегонський Шлях; i Абiлiн, Канзас, де мають мiсце змагання ковбоїв пiд егiдою якогось "Дикого Бiлля". Вiддаленi гори. Близькi гори. Ще гори: синявi красунi, недосяжнi або завжди у перевтiлюваннi, одна за одною, в обжитi горби; гори схiдних штатiв — невдахи, в розумiннi Альп, недоростки; захiднi колоси, пронизуючi серце й небо; їх сiрi в снiгових жилах, неприхильнi висоття, раптово спiтканi на поворотi шосе; зарослi лiсом громаддя, пiд темною черепицею смерек, якi акуратно затуляють одна одну, подеколи перериваною димно-блiдою осичиною; гiрськi формацiї рожевої й лiлової барви; фараонiчнi, фалiчнi, "занадто допотопнi" (за висловом блазированої Ло); сопки з чорної лави; квiтневi гори з шорсткою по хребтi, наче в слоненяти; гори вересневi, сидячi сидьма, з важкими єгипетськими членами, якi вляглись пiд опаданням поношеного жовтого бархату; бiлястi бляклi гори в зелених круглих плямах дубiв; сама остання рудо-гаряча гора з пишним синiм килимом люцерни край пiднiжжя.

Ще й ще гiднi уваги види. Мале Айсбергове Озеро, десь у Колорадо: замети вздовж асфальту, пухнячики крихiтних альпiйських квiток, i снiговий схил, по якому Ло, в червонiй кепцi з козирком, силилася з'їхати й заскиглила, й потрапила пiд обстрiл якихось хлопчакiв, якi швиргали в неї снiжками, й вiдповiдала тiєю ж срiбною монетою.