Шевчук Валерій - Срібне молоко, Шевчук Валерій

І всі на хвилю завмерли, ніби впали у мертву хвилину, і зробилися сонні й байдужі, а мали обличчя брезькі й ніби пориті, хоча ті лиця по-своєму й залишалися пласкими. Але одежа стала відновлювати попередні барви, отож усе перестало розкладатися на біле й чорне, а віднайшло властиву собі різнобарвність. А що дяк напустив у простір тютюнового диму, то той видався передранковим серпанком, котрий перед тим, як зійде сонце, окутує й пригортає траву, кущі, бур'яни та дерева. І вони всі в тому диму й у тому світлі цілком подобали на такі кущі чи дерева. "Яворові люди, — кволо подумав дяк Григорій Комарницький, — ось що воно таке!" При тому щодо себе твердо вже знав: він не яворовий.

— Гаразд! — першим вийшов з оціпеніння отаман. — Щоб не було проволоки, ходімо на майдан, і нехай Максим виконає екзекуцію.

Максима разом із ними не було, ніхто по нього не послав, як і по інших членів суду, і дяк утомленим та посірілим — бо отуманеним — мозком спогадав: як же той Максим довідається, що йому треба буде чинити екзекуцію? А ще подумав: добре, що їх битимуть у поранок, люди після нічних співів та гулів потомилися і тепер, напевне, хропуть по своїх хатах, отож оганьблення вони з Ганною дістануть, але не цілком публічне. Від цього йому трохи полегшало, і він уперше пильно позирнув на Ганну, бо доти оминав її зором, ніби придивився, чи й у неї посіріли від ранку очі. Ганна сиділа нерушно, ніби занурившись у себе, була вже не першої молодости, але краса не покинула її обличчя. Більше, лице те по-особливому розцвіло, при тому аж так, що дяк задоволено відзначив: хоча й був зловлений у гріху, але в красі не одурився, а тому й постраждати не буде так кривдно. І вони рушили з хати, а коли дяк спинився на ґанку, то побачив, що все топилось у м'яких колихливих хвилях, повітря освіжіло, стало соковите і напрочуд прозоре, хоч по землі й над нею і поколихувалися, і помахували сиві хвости. Але там, на небі, куди й звернув погляд Комарницький, уже відбувалося щоденне таїнство народження великого світила; всі хмарки, що там скупчилися, засвітилися й рівно, тепло палали, від чого на овид лягла жовтожара смуга: здавалося, саме від неї й розтікалося те світло. Отаман ішов, важко топлячи в куряві чоботи, попереду, за ним — він, дяк, за дяком — Ганна, а ззаду, як сторожа, — Юрко, Федір та третій осавулець. Усі топтали пиляку, але від ранкової роси вона стужавіла й не диміла. І ще здаля побачив дяк майдан, а на ньому, посередині, вкопаного стовпа, а довкола, власне, з одного і з другого боку, стояло дві юрби: одна, як пізнав наблизившись, чоловіча, а друга — жіноча, але втонули в цілковитій тиші, позавмиравши, отож випадало, що про екзекуцію в якийсь спосіб були сповіщені, а тим більше Максим, котрий стояв біля ганебного стовпа, звільна обіпершись на бучка і зовсім у їхній бік не дивлячись. І тоді пізнав дяк Григорій Комарницький, що пригода його — зовсім не пригода, а якась відома всім частка незнайомого йому дійства чи звичаю, де все стале й наперед визначене і де всі знають, що буде по тому чи перед тим. Коли ж так, то подібне, очевидячки, в цьому дивному селі не раз відбувалося: можливо, й попередній перед ним дяк пройшов тут таку екзекуцію, тільки він, Григорій, аж такий був дурний, що про те не зумів здогадатися.

Тим часом їх прив'язали до стовпа, поставивши по різні боки, але так, що стояли обличчям до обличчя — дяк і Ганна — з оголеними спинами, бо перед цим наказали до половини оголитися, і Ганнині перса виявилися такі великі, що торкалися дякових грудей, і так учинилося їхнє останнє тілесне поєднання, щоправда, переділене стовпом. Відтак Максим Дударчук зворухнувся, взяв дубчака навперейми й згукнув гостро:

— Не я б'ю, а моя ураза вас б'є! — і вдарив дяка так, що в нього перед очима застрибали обличчя цих яворових людей, і червона, а не жовтожара смуга на окоємі, і дорога, що текла до тієї смуги, і задимлені хвостаті поля, що починалися за хатами, і самі хати. Але не закричав, тільки прикусив губу. В цей час Максим ударив Ганну, й вона не закричала, тільки побачив Комарницький, що її чорні очі розрослися на півобличчя й закипіли, як смоляні. А коли це сталося, чоловіки витягли з-за пазух дудки й заграли, заскімлили, а жінки й дівчата знову зладжено заспівали про яворових людей, які не пускають перехожих через свої мости.

Тоді вдруге опустився на дякову спину бучок, але сильніше, і дяк не витримав і закричав просто в наставлене до нього Ганнине обличчя, аж відвернулася, бо заслинив їй видочка. Вдруге вдарено і її, але не кричала, тільки засміялася вискуче, ніби прийняла солодку ласку. Відтак Максимовий бучок загуляв по їхніх спинах знову і знову, дяк репетував уже не стримуючись, і так само не стримуючись реготала Ганна. А дуди лили в освітлений першими променями сонця простір якусь тужливо-несвітську мелодію, а жіночі голоси стали такі високі й чудові, ніби сягали неба, а ще нездоланно гострі, бо ранили дяка так само, як Максимові бучки, відтак дяк захарчав і почав падати в чорну прірву, знепритомнівши, а насправді безсило звісившись на линвицях.

Бити перестали, зникла музика, затих спів, а може, все те продовжувало лунати, але дяк у нетямі того не чув, а тільки те, що на нього вилили цебро крижаної води, від чого миттю отямився й уздрів перед собою не Ганнине скорчене від реготу обличчя, а таки небо, ясне й синє, в якому і втопив знетямлений зір.

Його взяли під пахви і звели, якісь лагідні руки натягували на нього сорочку, тілом дяковим бив дріж, а в очі вдарило раптом м'яким і лагідним промінням.

— Зможеш іти сам? — спитав отаман, бо Григорій стояв похитуючись, ніби його гойдав, геть-но порожнього й висохлого, вітер.

— Відпустіть мене, люди, — прожебонів, роззираючись і не мігши затримати зору на жодному з облич, що плавали й пострибували навдокіл. — Відпустіть, і заприсягнуся, що більше ніколи не завітаю до вашого села.

— А ми тебе й не присудили до кари на горло, — черство сказав отаман. — Хай тебе відпустить той, котрий пожаліє й помилує, а ми тільки виконуємо декрета.

Отож Юрко Дудар і Федір Дудчак узяли дяка під руки й повели між двома рядами розставлених людей, а попереду так само важко опускав у згуслу куряву чоботи поважний і незворушний отаман. Ззаду ступав третій осавулець, а за ними охочі з людей, а охочими виявилися всі, окрім Максима та Ганни, які залишилися на майдані, причому Ганна зовсім не виглядала важко побитою, а щось весело говорила до свого чоловіка, той же так само весело скалив до неї зуби. Дяк це побачив краєм ока, коли спробував озирнутися, й поволікся дорогою чи, може, його поволокли, і він більше дивився на власні ноги, аніж навдокіл. А ті ноги йшли, перечіплюючись, хоча дорога рівна, зачіпали куряву, і та вже й диміти починала, огортаючи його босі ноги сивим борошном.

Так його вивели із села, тоді Юрко та Федір узяли до рук, перед тим поплювавшйна долоні, рискалі. Юрба яворових людей знову розділилася: чоловіки заграли, а жінки заспівали; дяк же, сидячи в траві, безтямно витяг люльку, набив тютюнцем і кволо випустив із себе дим, але так, що більше того диму залишалось у ньому, аніж виходило, а що виходило лишень ледь-ледь, то з рота витікала тільки легенька струмка.

Відтак його поставили у викопану яму й зарили, лишивши вільними руки, а біля рук поклали капшучка з тютюном, люльку, горнятко води, якусь кашу в мисчині та торбу, з якою сюди прийшов, а ще й рискаля, але віддалік.

— Сиди тут, дяче, й чекай милосердя, — сказав отаман.

Люди засміялися й рушили двома гуртами, жіночим та чоловічим, між собою не змішуючись, покинувши дяка біля дороги, при тому жоден із них ні разу не озирнувся.

І тільки тоді, коли потонули в сірій куряві, здійнятій їхніми ногами, дяк Григорій Комарницький уперше в дорослому віці заплакав. І йому здалося, що, коли не знайдеться доброї душі в цьому дивному селі, котра прийде його врятувати, то він, посаджений у землю, як дерево, може й стати явором, але ніколи не яворовою людиною. І що ростиме й ростиме тут у те погоже, ясне, бо всі хмарки з нього позникали, небо, питиме й питиме з нього синю трутизну, і той трунок колись ізсушить і його гілки, і листя. Тоді знову прийдуть сюди оті дві юрми — чоловіча та жіноча, і заспівають, і заграють йому на упокій. По тому чоловіки зроблять із його гілок чи коріння нові дуди, а жінки розріжуть стовбура на дошки, щоб збудувати з них ще одного яворового моста.

Але доля над ним змилувалася, бо простояв у землі лишень до обіду, висмаливши за цей час майже весь тютюн, випивши й воду, але до каші не доторкнувся, боячись трутизни. І саме тоді, коли сонце піднялося аж так високо, що стало якраз над головою, уздрів дяк на вулиці села, що виливалась у дорогу, дві постаті: чоловічу — низьку, окоренкувату, й жіночу — високу, струнку, які повільно брели, здіймаючи порох, і через той порох не міг їх пізнати. Але коли наблизилися, здивовано відзначив: були то Максим і Ганна.

— Прийшли тебе відкопати, дяче, — мирно сказала Ганна, — бо постраждав за нас.

— Одурив ти мене, Максиме, а ще й попобив немало, — гірко сказав дяк, відчуваючи, що тіло його мліє й корчиться в землі. — Завіщо навів таку напасть?

— Е, — сказав Максим. — Хіба ж хотів?

— Це я так захотіла, — м'яко сказала Ганна, беручись за лопату. Максим при тому сів на траву й дивився не так на дяка, як кудись удалину, й не подумавши забрати рискаля в жінки. — А чому захотіла, сказала на суді, і то правда свята, а ти вже нас не проклинай. Через це й змилувалися над тобою, щоб не проклинав.

І вона почала моторно відкопувати дяка.

— А коли б не ви, ніхто мене не відкопав би? — спитав прикро Комарницький.

— Недурним маєш бути, дяче, — сказав Максим. — Кожен у цьому світі про себе гадає, про це і дбає, а про інших забува, бо навіщо влазити туди — не знати куди.

— Гаразд, — згодився дяк. — Тоді скажи мені ще таке. Кажеш, не хотів мені лиха. Чому ж так люто бив?

— Бив, бо закон велів, — змовив Максим. — А коли подумати, то всі ми під небом ходимо. А ще, сказати б по правді: було за що, бо з моєю жінкою таки зогрішив. А в мене душа не з лопуцька.

— Але ж із твоєї згоди та волі те чинив! — вигукнув дяк.

— Може, і з моєї, а може, й ні, — смутно повів Максим. — Кажуть-бо люди: де голова блудить, там хвіст рядить, — і він багатозначно дякові Григорію підморгнув.

— Що ти мелеш, чоловіче! — скрикнула Ганна. — Чи ж раз тобі казала: "Коли ти мені муж, то будь мені дуж!".

— Воно то так, — спокійно відказав Максим, — але коли подумати: не зовсім, а може, зовсім не так.