Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

І тут я подумав: а чи не було в тому пантеоні зоотехніка? Але фігури були абстраговані, без індивідуальних ознак, я б сказав, модерністичні; до речі, саме тоді велася істерична кампанія влади проти абстракціонізму, зокрема проти скульптора Ернста Нєізвєстного, але скульптури, за свідченням Поета, були створені не якимсь Незвісним, а особою конкретною, яка оце й сидить переді мною й розповідає про чергового свого коханця, чиєю красою і мужністю, не в міру до мене, і досі захоплюється.

— Чого задумався? — підозріло спитала Іра.

— Та ні, нічого, — сказав. — Розповідай. Отже, ти стала партнеркою зоотехніка в танцях. І він запропонував тобі звідти піти…

— А ти звідки знаєш? — спитала гостро. — Я ще цього не казала.

— Не важко здогадатися, — мовив спокійно.

— Ага, ревнуєш? — не без торжества скрикнула.

— Ні, — прорік я. — Дурне ревнувати за те, що відбулося.

— А чому не відповів: вільно чи невільно давав свою клятву?

— Бо уявив: він кинувся на тебе, як перед тим на корову з косою, тільки тепер із символічною чи більш істотною.

— О, ти розумний, — сказала Іра, випускаючи дим. — Боюся твого розуму й делікатності. Але це справді було так. Здалося, що переріже мені горло. І я так злякалася, що не могла й пальцем кивнути. Ні, то було брутально, і я вважаю, що вчинила тоді велику помилку, піддавшись цій тварині.

Голос її прозвучав ригористично, але я чомусь не повірив у її щирість. Ба був переконаний, що це викликало в неї екстаз, адже й мене одного разу хотіла розпалити до ґвалту. Я тоді тями не втратив, і вона, здається, залишилася незадоволеною, бо призначила наступне побачення через тиждень. Але ситуацію відклав передумати на самоті.

— Гаразд, — сказав. — А потім?

— А потім повернулись до гурту, ще пили й танцювали.

— А тоді?

— А тоді запропонував мені віддатися йому вдруге.

— І ти згодилася?

— О, ні! — палко заперечила. — Мені було тієї тварини досить. Накричала на нього.

— При всіх?

— Тоді вже ніхто одне на одного не зважав.

— А як повівся він?

— Почав тягти мене за руку з матюками. І я йому добре врізала.

— Відстав?

— Був уражений! — сказала Іра. — "Дурна, — сказав, — я тільки почав тебе любити". Але мені такої любові було досить.

— І відстав?

— Почухав голову і сказав: "Коли не хочеш, пошукаю іншої". І пішов. А я забилася до намету, де вже спала наша подружня пара, і протремтіла там до ранку.

— Чого ж боялася?

— Боялася, що прийде з тією косою й заріже.

Здається, викликала в мене співчуття. Я мав би встати, перейти до неї, сісти побіч на колоді, обійняти і сказати: "Бідна, бідна, Іро!" — як це раз чинив, але щось мене стримувало те вчинити. Отож сидів і димів, як паротяг, цигаркою.

— Ну, а потім? — спитав.

— А вранці ми зібралися й подалися звідти геть. І я вже ніколи його не бачила.

— Чому про це вирішила розповісти?

— Уже казала: хочу, щоб знав про мене все. Чуєш, усе!

32

Остання фраза свідчила, що свої любовні історії, які були до мене, розповіла всі. Випадок із учителем фізкультури оминався, а там сталося начебто щось схоже. Отже, як сказала господиня? Іра злигалася з учителем, а може, злягалася, а тоді заявила директорові, що фізкультурник хотів її зґвалтувати. Назовні нічого страшного в цьому не було: учитель фізкультури застав її на самоті, а можливо, Іра зайшла до його кімнати, де зберігається фізкультурний реманент, і вчитель спробував домогтися свого, але дістав відсіч, притому з обуренням, якщо заявила про те директорові, — звичайна побутова історія: чоловікам, за природою їхньою, належить домагатися, а жінкам — приймати це чи ні. До речі, у тій школі, де я вчився в Житомирі, був також ловеласний учитель фізкультури, але спеціалізувався не на вчительках, а на старших ученицях, запрошував їх до своєї кімнати, і дівчата вискакували звідтіля розпатлані й червоні, але що цікаво: жодна на вчителя не поскаржилася. Сам наш фізкультурник був парторгом, його всі побоювалися, тихцем переказували одне одному, що він нюшить, чи не говорять недозволені речі. Мене ж, коли аналізував зв'язок Ірин із фізкультурником, вразила не сама історія, а те, що Іра офіційно поскаржилася, тобто фактично вижила його зі школи, хоча елементарного жіночого відкоша на домагання самця досить, коли б усе було там так просто; зрештою, про те, що вона з учителем таки злягалася, тобто зайшла в добровільно погоджені стосунки, ходили тільки чутки-плітки, принаймні господиня того не стверджувала категорично. Але слово "злягалася" свідчить, що зустрічі були неодноразові, отже, й історія могла скластися заплутаніше. В події ж, мені щойно оповідженій, вразило не так те, що зоотехнік практично Іру зґвалтував (боротися з таким бугаєм навряд чи мала силу), як те, що після того вона з ним ще танцювала, і тільки коли той знову хотів потягти її в темінь, збунтувалася. Отже, обидва випадки — із зоотехніком і вчителем фізкультури — однотипні, що примушувало думати: вони правдиві й дещо свідчили про Ірин характер: не бажала цілковито підлягати, а таки володарювати над чоловіком, тимчасом легко йшла на фізичне зближення, це і я можу потвердити, а коли чоловіки виявляли брутальну волю — зоотехнікові дала гострого відкоша, а фізкультурникові — помстилася, якщо… якщо все відбувалося саме так, як оповіла. Я написав, що чомусь їй не повірив. Причин могло бути дві: перша — яскраве враження від сну про пантеон її коханців, а друге — отой випадок, коли провокувала мене на шалені щодо себе дії, отже, шаленство чоловіка могло їй подобатися. Але ці мої резони не мали твердої підстави: сон міг бути результатом моєї прихованої ревнивості, а що її маю, не осмілюся заперечувати, був би нещирий; а той випадок, коли ніби провокувала мене на ґвалт, міг бути похідним страху переді мною, адже виразно сказала, що боїться мене; можливо, тієї миті я злився в її уяві з зоотехніком, який аж так її налякав, що цілу ніч протремтіла в наметі. Отже, все можна трактувати двоїсто: у варіанті простішому — виправдувальному і у складнішому — викривальному; істинного знання не було в жодному разі. І тут мене навідала несподівана думка: а чи не є оця розлога, розросла, ускладнена, химерна мислительна сітка психічним комплексом рогоносного ревнивця, і чи не цього Іра в мені найбільше боялася? Адже коли це так, то я цілком уподібнювався до її батечка, який перетворив своє і родинне буття на маленьке пекло, яке мучило Іру ціле життя, отож мала б вельми стерегтися, щоб не витворити з’єднанням із чоловіком ще одне пекло, вже в родині новій, власній, коли б наші стосунки і справді закінчилися шлюбом. Отже, все знову натрапляло на ту кляту історію мого батька з Калиновською, а ми були ніби її, історії тобто, заручниками. Коли визнати слушність цієї позиції, багато що можна збагнути: і Ірину вимогу клятви на мою неревнивість, і її настирливе допитування, чи була це вільна, чи невільна клятва, і чи дотримуюсь я присягань (до речі, на це я так і не відповів, адже правдива відповідь мала би збільшити підозри); зрештою, і те, чому вирішила розповісти аж про дві свої любовні історії з тим, що моя господиня називає "зляганням", — хотіла побачити, як я на це реагую; зрештою, те, що з чоловіками вона до мене "злягалася", було фактом певним, я про це оповідав, але самі історії могли бути й пофантазовані: перша, про Поета, могла постати на основі моєї розповіді про сон, а друга бути похідною історії з фізкультурником, цим і пояснюються зазначені подібності.

Але щось у цьому реальному здогаді мене остережувало: річ у тім, що справжнім, типу її батька, ревнивцем я не був і цілком щиро вважав: усе, що відбувалося з об’єктами кохання до того, як вони зустрілися, не має братися до уваги, бо все воно навіки і незмінно в минулому. Так уважав я; можливо, так треба було чинити, а як думала вона? Адже історія з Калиновською і моїм батьком відбувалася вже тоді, коли перша була одружена, отже, чоловіка зраджувала. Минуле можна забути, але сучасне — навряд, казав я Ірі, отже, мала таки підстави думати, що я ревнивець; вона ж при своїй пристрасті до туризму (я ж не бажав приєднуватися до неї, щоби ставати туристською парою, як та, що мирно спала під час нічного розгулу) навряд чи втрималася б від нових захоплень, отже, спокуса нових захоплень нею не виключалася, як не виключалося й постання нового домашнього пекла.

Здається, за її жіночою логікою в усьому був винуватий я, бо комплексу ревнощів не переборов, але наші суперечності, як на мене теперішнього, літнього, виходили від нашої недібраності, бо жіноче в цій позиції не бажало ставати з чоловіком однією плоттю, — хотіло, щоб обидві плоті жили автономно, тобто розрізнено в дусі і тілі, а з такого зв’язку міцної сім’ї ніколи не вийде; отже, ми були парою випадковою, супротиприродною, а те, що протиприродне, і є грішне, супротилежне Божій заданості. Але тоді всього я ще не розумів, бо сподівався, що любов, яка між нами все-таки була, здолає ці перепони і одним тілом ми таки станемо, але для цього, думаю тепер я, їй треба було зламати свою індивідуальну свободу, що знову-таки щастя ніколи не приносить: з’єднання у плоті має бути вільне і природне, а не насильне, свідоме. Але знаю й іншу істину: буває, що у шлюбі сходяться істоти дивовижно, на перший погляд, непоєднувані, але гармонію свою, тобто єдине тіло, знаходять, ба одне одного доповнюють. Саме на це й сподівався, ставлячись до стосунків з Ірою із цілковитою серйозністю, бо не належав до чоловіків, які люблять жінкою тільки короткочасно покористуватися, як той Поет чи Зоотехнік, — до речі, саме такі чоловіки Іру найбільше приваблювали, отже, певною мірою й сама до них уподібнювалася. У такому разі моя господиня знову-таки мала цілковиту рацію: Іра — "дівка", а не чеснотлива панна, яка шукає спокійного й порядного чоловіка; доброчесного шлюбу, зрештою, бажав собі і я, бо хотів віддати себе науці, а не любовним інтрижкам; класти життя на тих підставах, на яких клали його Казанова чи Дон Жуан, було б для мене принаймні смішно. Здається, вона це знала, а як дівчина з комплексом принцеси в собі, погодитися на це не могла, бо таке не відповідало її природі "дівки", тобто стати "жінкою Дантовою", за визначенням Лесі Українки, без якої Данте не міг би здійснитися, а отже, його тінню, було для неї, очевидно, так само смішним і неприпустимим.