Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

спов­ни­ти оцю кар­ти­ну! - про­мо­ви­ла привідни­ця Лю­ци­на. - Тут од­на пан­на дер­жить хрест, дру­га ча­шу, тре­тя ди­тин­ку. Не по­за­би­ра­ти ж нам у ру­ки та­ких ре­чей. Ми й без то­го в цих патріархальних сук­нях пос­та­ва­ли схожі на якихсь свя­тих пре­по­доб­ниць! І без то­го ціле місто чу­дує з нас. Ди­ти­ну ще сяк-так… Хіба взя­ти то­го опец­ка на­шої най­мич­ки.

- А хто ж йо­го візьме? - спи­та­ла Зо­ся.

- Зося! а хто ж більше? - од­ка­за­ла Лю­ци­на, і всі засміялись.

Той регіт до­летів до ушей сон­но­го батька, що спо­чи­вав по обіді в другій кімнаті, за­вертівши го­ло­ву білою хус­ти­ною, щоб по ли­сині не ла­зи­ли му­хи. В дов­го­му шлаф­році, в па­тин­ках, з білою хус­ти­ною на го­лові, кот­ра до то­го пре­хи­мер­но стир­ча­ла якось ріжком, виг­ля­нув Пшеп­шинський з-за две­рей, сліпа­ючи сон­ни­ми очи­ма.

- Що тут діється? - спи­тав він з гнівом. Дівча­та з ре­го­том ки­ну­лись до йо­го й по­ча­ли цілу­ва­ти з усіх боків, про­ся­чи про­ба­чен­ня.

- Смійтесь, діти, аби не пла­ка­ли; та ко­ли б ви собі йшли або гу­ля­ти, або заміж, або­що! Же­них от трап­ляється…

Незабаром потім вий­шли сест­ри з до­му і пішли до гаю глу­хи­ми пе­ре­ул­ка­ми, щоб схо­ва­тись од ціка­вих очей го­ро­дян. Лю­ци­на, вся чер­во­на, горіла, як огонь, і нес­ла в ру­ках ве­ли­кий бу­кет з ор­гиній, чер­во­них, як жар. Чер­во­ний убір на го­лові, що ски­нувсь на дівчачі квітки на ки­балці, над­да­вав їй вид сільської дівчи­ни в квітках. Ру­зя, вся в зе­ле­но­му уб­ранні, нес­ла в ру­ках розкішну гілку рай­де­ре­ва. А Зо­ся, бла­кит­на, як не­бо, дер­жа­ла в одній руці кни­жеч­ку, а дру­гою ве­ла не­ве­лич­ко­го сусідсько­го хлоп­чи­ка, гар­но­го, як ян­го­лят­ко.

На яру ко­ло кри­ниці бу­ло най­кра­ще місце. Ви­со­кий камінь тро­хи вис­ту­пав з го­ри. З-під йо­го ли­ла­ся во­да з хо­лод­но­го дже­ре­ла і стіка­ла в ши­ро­ку кри­ни­цю з при­род­ним кам'яним дном. Чис­та, як криш­таль, та по­го­жа во­да сто­яла сли­ве вщерть з кам'яни­ми цям­ри­на­ми кри­ниці. В воді ти­хо пла­ва­ла кри­ни­ча­на чер­во­но­бо­ка жаб­ка. При­хожі лю­ди, при­па­да­ючи коліньми на камінь, на­хи­ля­лись і пи­ли во­ду. Густі кущі ліщи­ни, бу­зи­ни, чор­нок­ле­ну по­на­ви­са­ли звер­ху над кри­ни­цею, а збо­ку рос­ла ста­ра ши­ро­когілляс­та та дуп­ли­няс­та гру­ша. Ко­ло груші по­ви­ти­ка­не з землі каміння ле­жа­ло, ніби при­родні лав­ки для спо­чин­ку. Те місце виб­ра­ли пан­ноч­ки Пшеп­шинські для своєї ко­медії. В те­ат­ральнім пок­ладі сіла Лю­ци­на під са­мою гру­шею ко­ло стов­бу­ра, ши­ро­ко розіслав­ши чер­во­ну сук­ню по траві. Тро­хи ниж­че, на кам'яних східцях, по обид­ва бо­ки посіда­ли сест­ри. Ру­зя об­ма­ху­ва­ла ли­це зе­ле­ною гілкою рай­де­ре­ва, а Зо­ся по­са­ди­ла ко­ло се­бе хлоп­чи­ка в білій со­ро­чині, підпе­ре­заній чер­во­ним по­яс­ком. Во­на роз­гор­ну­ла книж­ку і по­ча­ла ніби­то чи­та­ти. Виг­ляд і справді ду­же на­га­ду­вав кар­ти­ну трьох доб­ро­чинків і тільки тим одрізняв­ся, що старші сест­ри, з гар­ни­ми, але зли­ми ли­ця­ми, більше обтілю­ва­ли ніби гріхи, ніж доб­ро­чин­ки.

Усі про­хожі, навіть се­ля­ни, за­див­ля­лись на пан­но­чок, на уб­ран­ня, на сукні, стрічки. Де­які міські шту­карі наз­ва­ли стар­ших сес­тер гар­ни­ми кольоро­ва­ни­ми га­дю­ка­ми, що вгнізди­лись на зе­леній траві. Але всі за­див­ля­лись на Зо­сю з ма­лою ди­тин­кою. Гар­на й ти­ха, з ма­лим хлоп­чи­ком ко­ло се­бе, во­на навсп­ряж­ки зда­ва­лась ян­го­лом, кот­рий на об­ра­зах про­во­дить на не­бо пра­вед­ну ду­шу.

Панни не по­ми­ли­лись. Лемішковський приб­лу­кав до гаю і ти­хо сту­пав стеж­кою, шу­ка­ючи очи­ма Зосі. Чер­во­на пос­тать Лю­ци­ни, як та ог­не­пальна ку­пи­на се­ред зе­ле­но­го лис­ту, звер­ну­ла на се­бе йо­го очі. Наб­ли­зив­ся він і ос­товпів. Кар­ти­на ду­же вда­ри­ла йо­му в очі. Зо­ся зда­лась йо­му якимсь нез­ви­чай­ним ду­хом, кот­ро­му б жи­ти тільки на небі.

Не до­ся­га­ючи до са­мо­го більшо­го доб­ро­чин­ку, він сів ко­ло Зосі, пок­ло­нив­шись сест­рам і привітав­шись з ни­ми. Зо­ся лед­ве підве­ла на но­го очі і знов опус­ти­ла їх несміли­во до­до­лу.

- Чи й пан лю­бить са­мо­ти­ну, як і ми? - спи­та­ла йо­го зго­ри Лю­ци­на.

- Я не­дав­но по­лю­бив цей гай. Він од нас да­ле­ченько, - од­ка­зав Яким.

- Що ви знай­шли тут та­ке при­над­не? Чи по­го­жу во­ду в кри­ниці, чи ту­тешнє чис­те повітря? чи, мо­же, ту­тешніх лю­дей? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- І во­да доб­ра, як вид­но, і повітря чис­те, і яр зе­ле­ний, але я тієї дум­ки, що лю­ди ба­га­то кращі од усієї кра­си на­ту­ри!

Люцина дво­ма ру­ка­ми за­гар­ба­ла собі той комплімент, аж очі в неї заб­ли­ща­ли радісно, аж ніби заг­ра­ли.

- То пан не лю­бить кра­си цього місця? - спи­та­ла Ру­зя то­неньким, але підроб­ле­ним, не своїм го­лос­ком. - О, який же со­ром! Не ро­зуміти кра­си синього не­ба! Дивіться! - про­мо­ви­ла ро­ман­тич­на пан­на, - яке тут де­ре­во розкішне, не­бо чис­те! А той потічок, що ти­хо дзюр­ко­тить ко­ло ніг на­ших по камінчи­ках, ніби ма­ле ди­тя рюм­сає! А ті квіточ­ки, що он-оно на до­лині засіяла бо­жа ру­ка! а те зе­ле­не ба­дил­ля…

- Тим, пев­но, ви й сук­ню доб­ра­ли до своєї впо­до­би… Во­на зе­ле­на, як те ба­дил­ля…

Рузя при­ку­си­ла язи­ка, тро­хи зобідив­шись. Яким прос­тяг ру­ки до ди­ти­ни, не зна­ючи, як за­че­пи­ти Зо­сю. Ди­ти­на сміли­во об­ня­ла йо­го шию ру­че­ня­та­ми, при­ту­ли­ла до йо­го ли­ця го­лов­ку і своє біле, як лляні па­чо­си, во­лос­ся до йо­го чор­них, як во­ро­но­ве кри­ло, ку­черів.

- Ви, надісь, ду­же лю­би­те дітей? - спи­та­ла Зо­ся і за­чер­вонілась.

- Дуже люб­лю дітей і всіх лю­дей, доб­рих, як діти.

- Діти - то те са­ме, що й на­ту­ра, - пе­ре­би­ла Ру­зя. - Во­ни ніко­му не за­подіяли ли­ха, як от квітки, що рос­туть он­деч­ки на до­лині. То земні ян­го­ли, пос­лані бо­гом на втіху лю­дям.

- Я, здається, ба­чу вас ту­теч­ки в пер­ший раз, - спи­та­ла Лю­ци­на зго­ри. - Чом ви сю­ди не при­хо­ди­те гу­ля­ти?

- Бо не маю ча­су. Те­пер нас за­ки­да­ли ро­бо­тою.

- А як ми­ло після важ­кої ро­бо­ти зос­та­тись з своїми ду­ма­ми в такій чу­довій око­лиці! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на. - Як це місце при­дат­не для філо­софських дум!

- А ви тут час­то філо­софст­вуєте? - спи­тав Яким. - Ме­не ду­же бе­ре цікавість довіда­тись, про що мо­ло­да пан­на ду­має, та ще в лісі?

- Чи вже ж ви ду­маєте; що пан­на не­зу­гар­на навіть ду­ма­ти про що путнє?

- А мені здається, що пан­ни тільки ви­га­ду­ють модні сукні та всякі убо­ри.

Люцина по­чер­воніла. Другі сест­ри осміхну­лись.

- А мені здається, що пан­на, ко­ли во­на хоч тро­хи пут­ня, та­ки зу­гар­на й по­га­да­ти, по­ду­ма­ти го­ло­вою, і по­жи­ти сер­цем, по­ма­ри­ти гу­ля­чою мрією і ча­сом інко­ли й по­га­да­ти про сукні та стрічки, як ви ка­же­те, - ска­за­ла Лю­ци­на.

- Вважайте, па­не! діво­чий ро­зум зу­гар­ний і здат­ний пос­те­ре­га­ти навіть філо­софські тай­ни і скла­да­ти отакі пре­хо­роші бу­ке­ти, як от­сей, - до­да­ла Лю­ци­на, - і навіть жар­ту­ва­ти з мо­ло­ди­ми па­ни­ча­ми…

Щоб зда­ва­тись мо­ло­денькою, тро­хи лег­ко­дум­ною дівчи­ною і підійти під стать прос­тих дівчат, во­на одірва­ла най­більшу ор­гинію і ки­ну­ла