Леся Українка - Драматичні поеми, Леся Українка

І бачила я - справді! -

як щось біліло, мов його одежа,

(смутно)

але зникало зараз...

(Засоромлюється і знов замовкає.)

 

Марія

(перехоплює її річ)

Се нічого!

То знак він подавав, що він в Юдеї

не хоче зоставатись. В Галілею

він кличе нас! Ходім!

(Поривається йти, але спиняється і шпарко говорить до Юди.)

Він, може, тута

до тебе прийде, то скажи йому,

що ми вже в Галілею подалися,

як він наказував. Коли він прийде,

то ти не бійся...

 

Юда

(з жахом)

Ні! Не хочу! Ні!

 

Марія

Та не лякайся! Він же не змінився!

Се ж не мертвяк, не марище якесь,

бо він живий. Поранений, змарнілий,

але живий... Жди. Він отак приходить:

повіє вітерець... шелесть-шелесть…

а далі: «Мир тобі!» і постать біла

де-небудь в сутіні замріє...

 

Юда

(здригнувшись, оглянувся)

Геть!

Не говори! Не хочу слухать! Геть!

 

Марія

Він прийде й скаже, що тобі прощає,

і поцілунок миру дасть…

 

Юда

(затикає вуха)

Мовчи!!

 

Саломея

Ходім, Маріє, сонце вже заходить.

 

Марія

(дивиться в західний край)

Заходить сонце... Падає роса...

(Проводить рукою собі по виду.)

Стривай, мені роси набрати треба

скропить своє волосся. Завтра рано

я обітну його, бо я зав’ю

гарячі рани панові моєму

оцим волоссям, хай же буде свіже,

як росяна травиця...

(Збирає жменею росу з колючих кущів, не завважаючи, що ранить собі колючками руку до крові. Всміхаючись, немов з розкоші, примочує собі волосся і гладить його. Збираючи росу, Марія віддаляється від Юди, Саломея й Сусанна ідуть помалу за нею, розмовляючи межи собою. Юда прислухається, дивлячись їм услід. Вони не оглядаються, мов забули про Юду.)

 

Сусанна

(весело, по-дитячому)

В Галілеї

я польових лілей нарву багато!

Учитель любить їх. Сплету вінок,

та гарний-гарний, мов корону царську,

і попрошу Месію, щоб поклав він

собі на чоло. Може, він забуде

терни єрусалимські? Правда, сестро?

 

Саломея

(потакує головою)

Я покажу йому своїх діток,

він ще не бачив їх. І він дозволить

мені не розлучатись більше з ними.

Він любить діточок. Мої ж найкращі

на весь Капернаум,- я не хвалюся,

се й люди кажуть, що немає кращих.

Він, може, й сам лишиться з нами жити,-

Йому ж було в Капернаумі добре.

 

Сусанна

Він любить Галілею.

 

Марія

То ходімо!

Ходімо в Галілею!

 

Сусанна і Саломея

В Галілею!

 

Всі три раптом рушають далі такою самою прудкою ходою, якою прибули. Юда лишається сам. Який час стоїть і дивиться услід жінкам, поки вони не зникають з очей, конвульсійно зітхає, заломлює руки і знов береться до роботи, але вона йде йому не споро. Тим часом заходить сонце, і тінь від глинища лягає на ниву, Юда здригається й оглядається.

 

Юда

(навмисне намагається голосно сам до себе говорити, як той, кому жаско на самоті чи в темряві. Голос його трохи спотворений)

Ну, і чого здригнувся? Що смеркає,

що холодом із яру потягло?

Так що ж, я загартований... От зараз

вогонь ще розкладу, і буде тепло,

і буде видно...

(Виймає з-за пояса ножа, ріже пруття.)

Прокляте - колюче!..

Дівча казало: «Може, він забуде

терни єрусалимські»... Ну, навряд!..

(Випускає з рук оберемок пруття і задумується. Далі трясе головою, мов заперечує якійсь думці.)

...Ні, ні! Бо я не знав, що так з ним зроблять!

Вінець терновий... хрест... як міг я знати?

Могли ж його й помилувать...

(Смутним, остерігаючо-докірливим, не своїм голосом.)

«Лукавий!..»

(З острахом.)

Се хто сказав?

(Оглядається й скрикує.)

Ой!

(Б'є себе по очах.)

Тю, дурний! Чого?

От змалився! Вже темряви боятись!

(Боязко шилить очима вбік.)

...А там біліє щось... Та ні, то глина...

Ну, розпалю вогонь!

(Креше вогонь з каменя ножем, розпалює пруття - воно куриться і не розгорається.)

Щось не горить...

Чому ж? Воно ж сухе... Се кара божа!

(Знов спиняється.)

Сказав теж неподобне: кара божа!

...Не треба думати. Се все безглуздя...

(Глухо.)

А та казала: «Він тебе простив...

Він прийде сам і скаже...» Ні, нізащо!

Не хочу бачити його! Не можу!

Скоріш умру!.. «Тепер немає смерті»,-

вона казала... Як немає смерті?

А де ж мені подітися від нього,

коли він прийде? Я ж умерти мушу,

коли Ісус воскрес! Я з ним укупі

не можу бути на одному світі!

 

Легкий подих вітру з гір, по деревах іде слабкий шелест. Юда, затремтівши, падає додолу. Шепоче:

 

Ось він іде... ось зараз... зараз скаже...

«Мир... мир тобі...»

(Схоплюється з заплющеними очима.)

Ні, треба поспішати!..

Десь тут був ніж...

(Мацає руками по землі, все не розплющуючи очей.)

Ох, де ж він? Де ж се він?..

 

Знов подих вітру, сильніший. Одно дерево стиха рипнуло, Юда в божевільному жаху кричить, затуляючи то очі, то вуха руками.

 

Мир? Мир? Не хочу миру! Не прощай!

Я не прощаю сам себе! Ісусе!

Месіє! Сине божий! Одійди!

Позволь мені сховатись хоч у пеклі!

 

Мокрий росяний листок з дерева падає йому на лице.

 

Ой! Він мене цілує!.. Смерте, смерте,

рятуй мене! Невже немає смерті?

(Похапцем зриває з себе пояс і накидає його одним кінцем на ближнє дерево, а другим, зробивши петлю, собі на шию.)

 

 

За публікацію драматичної поеми «На полі крові», в якій автор «устами Иуды возлагает хулу на второе лицо святой троицы Иисуса Христа, поносит священное писание и