Франсіско Гарсія Павон - Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон

— Заходьте, заходьте…

— Їдете в Томельйосо?

— Ні, на води. Моя мати дуже потерпає від артриту, і в цю пору року ми завжди їздимо на води.

Донья Марія справді була вбрана по-дорожньому. Безжурна й ясна на лиці. Білотіла й чорноволоса, в міру повна, вона досі, попри свої п'ятдесят років, була принадна.

У передпокої стояло кілька валіз.

— Сідайте, прошу вас, — показала господиня на старе плетене крісло, тут же в передпокої.

Пліній завважив, що приймають його похапцем. Обидві жінки, не сідаючи, дивились на нього кожна по-своєму: дочка з привітним усміхом, а мати з таким виразом, немов оцту ковтнула.

— Чи не хочете пива, кока-коли чи ще чогось?

— Я попив би води.

— Нема й мови, я принесу кока-коли.

І обидві зникли за шторами, що вели до їдальні чи вітальні. У передпокої панували сутінки. Шість валіз біля крісла, в якому він сидів, виглядали такими новенькими й сучасними, що аж ніяк не пасувало до обстави й духу цієї оселі початку тридцятих років. Поза тим у передпокої були дві жардиньєрки на квіти.

Зрештою з'явилася Марія де лос Ремедіос з пляшкою прохолодного напою і шклянкою на малесенькій таці. За нею вигулькнула і мати.

— Прошу, Мануелю! Останнім часом до нас завчащали томельйосці. Учора тут був дон Лотаріо з тим гладким винарем, не пам'ятаю його на ім'я. Я була дуже рада їх побачити. А сьогодні — ви.

— Так, вони казали мені, що маєте гарну оселю, — відказав Пліній, багатозначно поглядаючи у глиб дому.

— Та де там! Була гарна свого часу. Тоді, як її збудував мій тесть… Тепер уже вийшла з моди і стала завелика для нас.

Пліній відпив кока-коли й запалив сигарету. Ненадовго запала мовчанка. Донья Ремедіос немов про щось замислилась, не стираючи, однак, усмішки з уст, і, зрештою, передавши тацю з пляшкою і шклянкою матері, відсунула штори:

— То прошу до господи! Оце ми називаємо салоном, хоча тепер це виглядає досить убого.

І справді, на всьому лежав знак занедбаності й цілковитої відсутності смаку. Попри чистоту, видно було, що обставу тут давно не лагоджено. У так званому салоні стояла кульгава оттоманка з епохи Грети Гарбо, кілька обтягнутих шкірою стільців, піаніно й етажерка з пожовклими партитурами.

Мати йшла за ними назирці, блимаючи на гостя недовірливо й вороже.

— Це їдальня.

Тут панував жахливий іспанський стиль. Мідне й срібне начиння нагадувало купу брухту. Лампочки дерев'яної люстри ледь жевріли, кидаючи могильне світло на жаску їдальню.

— Тут був кабінет мого тестя, а потім чоловіка.

Зі стелі звисала золочена клітка з напханим папугою, який, певне, зберігав у своєму пір'ї пил з часів, що передували ще громадянській війні. І знову так званий іспанський стиль: згромадження катафалкових меблів з роззявленими пащами й пазурами — символи жахливого пекла в уяві ревних пасторів. Від усього цього віяло чимось інквізиторським.

— А тут опочивальні, — показала вона на двері, не виказуючи наміру їх відчиняти.

Пліній ішов немов під вартою. Попереду, за провідницю, донья Марія де лос Ремедіос, за ним, як мовчазна покутниця, — стара. У великому коридорі з зимовими рослинами не було жодної обстави, крім плетених крісел з подушками.

«Що ж, нема ради, мушу скоритися, — думав Пліній. — Головне, не спускати з них ока. А я зажду, хоч би й у тих руїнах навпроти будинку, доки вони виберуться в дорогу. І подамся за ними куди завгодно. Дивно, чому вони так запобігливо показують мені свій дім. Якби вони не повелися так само з доном Лотаріо й Фараоном, можна було б подумати, що просто хочуть швидше мене спекатись. Ніби ми збираємось купувати цю віллу або… хочуть переконати мене, що живуть тут лиш удвох».

— Мамо, може, зготуєш кави для Мануеля?

Пліній завважив, що стара на мить завагалась і, не зронивши й словечка, повернула назад. Залитий сонячним промінням коридор закінчувався трьома сходинками. Господиня розчинила стулчасті двері:

— А це наша спіжарня. Тут ми тримаємо сири й окости, що їх нам доставляють з Томельйосо. Можете подивитись. Он у тому барилі вино, якому бозна-скільки років.

Пліній пройшов між полиць, заставлених пляшками, балцанками, барильцями й головками сиру. Зі стелі звисали окости й шматки солонини, виноградові грона нового врожаю й китайські дині. На барилі зі старим вином видніли нерозбірливі літери.

Побачивши, що Мануель нагнувся, аби прочитати напис, донья Марія де лос Ремедіос запалила горішнє світло:

— Це подарунок моєму батькові від однієї знаної в нашому містечку родини за якусь велику послугу. Погляньте, тут зазначено рік…

Пліній нагнувся ще нижче, запалив сірника й здужав прочитати:

«Тисяча дев'ятсот двадцять четвертий. В пам'ять…»

Нараз грюкнули двері й у замку повернувся ключ. Він хутко обернувся.

Донья Марія де лос Ремедіос дель Барон зникла.

«Трясця твоїй мамі! — вилаявся він спересердя. — Втрапив у пастку мов той шмаркач! Цвіла голова! Все життя мав славу розумника, і така халепа! Адже все було ясно, як сонце, найостанніший бовдур допетрав би: та телиця попереду, а стара з тилу. «Погляньте сюди, а тепер — отуди!» І аж до пастки. А треба було хоча б на хвилю зупинитись і подумати — адже щось я відчував! Але коли вона звеліла матері зготувати каву, я заспокоївся…»

Він провів рукою по обличчю, глибоко зітхнув і, щоб поновити рівновагу, запалив сигарету. Знявши окуляри, які був начепив, щоб прочитати напис на барилі, роззирнувся довкола, вже Доволі спокійно.

«Надав мені нечистий дивитися, що написано на тому барилі! Наче який ґаволов! Властивий момент вибрав!»

Через віконце із заржавілими ґратами до спіжарні падало проміння призахідного сонця. А навпроти — ще одні двері з ключем у замку.

Пліній підійшов до них, прислухався й посіпав за ручку. Замкнуті. Обережно повернув ключа, і вони легко відчинилися. Він