Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

Ще далеко не все ясно. Попередні розрахунки показують, що для перевезення на Венеру електростатичних установок потрібно п’ять ракетопланів. Це вимагатиме величезних затрат людської праці.

— А навіщо так багато ракетопланів?

— Опори. Нас гублять металеві опори для електростатичних установок. Щоб їх доправити, і треба п’ять ракет. Коли б не опори, наш вантаж розмістився б в одній ракеті.

— А обійтися без опор не можна?

— Думали вже. Нічого не виходить.

— А якщо зробити їх прямо там, на Венері?

— З чого?

— Скажімо, з дерева.

— Можливо, й можна… — непевно відповіла Олена Миколаївна. — Але чи знайдемо ми досить міцну породу дерева? А крім того, їх доведеться будувати вам і мені, а чи вистачить сил? Тим паче, що опори мусять бути досить високі, приблизно з п’ятнадцятиповерховий будинок.

— А як ідуть справи з атомним зарядом для мікросонця? — спитав Віктор Платонов. — Ви часом не затримаєте нашу експедицію?

З зарядом усе гаразд. Зроблено його розрахунки. Він виходить невеликий і займе дуже мало місця в ракеті. Цю роботу буде виконано вчасно.

У двері постукали. Зайшов Джемс Конт. — А, Джемс, здорові будьте! — привітала його Олена Миколаївна. — Сідайте. Як ваші справи? Кажуть, ви маєте успіхи?

— Хто ж це каже? — усміхнувся Конт.

— Мій чоловік. Адже він тепер у вашій групі.

— Так, нам потрібний був досвідчений астроном, і Ярослав Павлович не відмовив мені. Ну, а успіхи наші поки що не такі вже й великі. Краще розкажіть, що у вас новенького, — попросив Конт.

— Та от у Чжу Фан-ші не клеїться з опорами для електростатичних установок… — і вона повторила Конту те, що вже казала нам про опори.

Джемс Конт із хвилину помовчав, потім якось особливо подивився на Олену Миколаївну і сказав:

— А я якраз думав про це. Коли я довідався, що вам дозволили робити дослід на Венері, то перш за все подумав: як ви туди перевозитимете весь вантаж? Адже для цього потрібно так багато ракет, що президія може заборонити цей дослід, як занадто накладний. Виходить, що доправка вантажів на Венеру коштуватиме куди дорожче, аніж саме мікросонце.

— А ви хіба маєте якісь міркування?

— Не знаю, чи до вподоби буде вам моя ідея…

Думка його була проста. Він запропонував не перевозити опор некорисним вантажем, а зробити з них каркас ракети і її зовнішні стіни. Після того як ракета прилетить на Венеру, її можна буде розібрати і з наявних деталей змонтувати щогли для електростатичних установок.

— Коли піти таким шляхом, — закінчив він, — то з деталей ваших опор можна скласти і окремі вузли двигуна ракети, і крила, і корпус, і багато чого іншого. Загалом ідея зводиться до того, щоб у самій ракеті не було ні грама некорисного для вас металу.

З куточків очей Олени Миколаївни побігли веселі зморщечки.

— Скажіть правду, Джемсе, чи не хотіли б ви повернутися зараз до нашої групи? Тільки щиросердо.

— Ні, — сказав він так твердо, що не лишалося сумніву в щирості його відповіді. Я дійсно захопився ідеєю плавучого дзеркала. А думка про ракету, змонтовану з електростатичних установок, спала мені зовсім випадково. Просто я хотів чимось допомогти вам…

Я давно помітив, що у творчій діяльності дні далеко не рівноцінні. Важко пояснити чому, проте бувають такі дні або й години, коли несподівано, за якимось раптовим здогадом, вирішуються найскладніші питання. Здається, якщо викинути ці дні, то вся решта роботи зведеться нанівець.

Ми дуже довго просиділи того вечора. Коли йшли спати, то в нас уже були готові основні технічні вимоги до конструювання розкладної ракети.

Вранці Олена Миколаївна сказала мені і Вікторові Платонову:

— Вам слід повернутись у Торітаун. Всі члени нашої групи, хто полетить на Венеру, мусять пройти медичну комісію та спеціальну підготовку протягом двох місяців.

— А як же студенти? — здивувався я.

— Нічого. Адже поїдете лише ви з Віктором. Решта співробітників нашої лабораторії не летить на Венеру і може зоставатись тут до кінця. А за старшого ми лишимо головного конструктора. Де він може бути зараз? Ходімо до нього. Треба з ним про все домовитись.

— Даруйте, Олено Миколаївно, — раптом промовив Віктор Платонов, подивившись на годинника, — я зараз нікуди не можу йти. Мені треба бути в іншому місці.

Він рішуче повернувся і вийшов з кімнати.

— Куди це він? — спитала Олена Миколаївна.

Я теж глянув на годинник, намагаючись збагнути, що за невідкладні справи могли бути у Віктора в цей час. І раптом згадав:

— Сьогодні захищає свій дипломний проект Челіта…

— Челіта? Яка Челіта?

— Челіта Бонарда. Дівчина з групи Джемса Конта.

— А яке відношення має до неї Віктор?

— Він допомагав їй.

— Справді? І симпатична дівчина?

— Мені вона до душі.

— Де буде захист?

— У третьому складальному цеху.

— Так там, мабуть, і головний конструктор?

— Можливо.

— Ходімте туди.

Жінка і через сто п’ятдесят років залишиться жінкою. Я посперечався б на що завгодно: моя праправнучка у цю хвилину цікавилася зовсім не головним конструктором.

Захист дипломних проектів відбувався не в залі перед великим столом, накритим зеленим сукном. Комісія не сиділа поважно на одному місці. Все проходило зовсім інакше. У складальному цеху біля готових ракет Джемса Конта дипломники з його групи порозвішували креслення. Кожен студент доповідав про виконану ним роботу і про вузол, який він проектував. Члени комісії не тільки уважно вивчали креслення,