Ота Шафранек - Ге, людина з Моого, Ота Шафранек

ЗНОВУ ПІД ГЕЛЕНЧИНИМ ДЕРЕВОМ.
ЛАДІСЛАВ ЗВІЛЬНЯЄ МЕНЕ З ПОЛОНУ Й ДІСТАЄ НАГОРОДУ.
ПРОЩАЙ, МООГО!

— Чи можна вже мені сісти? — спитав Йозіфек у сестри.

— Чого ж, сідай, твоя роль скінчилася.

— Я все одно бачив, — мовив Ладіслав, — що кабіною гойднув Ге. Але все інше ви зіграли цілком пристойно. Гра скінчилася, — зітхнув він.

І саме в цю мить спинилося з нами колесо. Ті, що сиділи в найнижчій кабіні, повиходили, на їхнє місце сіли інші. Ми вирішили, що на прощання дозволимо собі зробити іще одне коло.

— Йозіфек програв мені моє Моого, — мовив я з жалем. — Йозіфек і його навіжена сторона.

— Я вхопився тільки за твою ідею з променевим пістолетом, — вибачливо сказав Йозіфек. — Що не кажіть, а це була напружена гра.

— Мені зараз здається, — мовила Геленка, примружила очі, і її темні вії затремтіли, — мені здається, що мені довго-довго щось снилося, то дуже гарне, то дуже страшне. А це справді була тільки гра? Ге, ти все вигадав?

Нам було трохи дивно, але Геленка мала слушність, ми наче прокинулися з тривалого сну. Планета Моого розтанула у вечірньому повітрі, зник Ге, зникла небезпека, пригоди, геройство, вмовк невидимий крикун, і тепер тут сиділо звичайнісіньких троє дорослих людей з двома дітьми, випадкові друзі. Наша кабіна пірнала то в світло, то в гомін, а потім знову падала в пітьму.

— Що не кажи, а це справді було гарно, як ми сіли в Теутендомоні, — зітхнув Ладіслав.

— І те, як ми опинилися на вулицях Забавок, — усміхнулася Геленка.

— І те, як ми танцювали як його… керндон.

— І як ви ладні були піти одне за одного на смерть, — ледь чутно нагадала Кароліна; діти її, мабуть, не почули. Принаймні не дали жодного знаку.

— Шкода, Ге, — сказала Геленка, і вигляд її в цю хвилину був дуже засмучений.

— Якби хоч знаття, — буркнув Ладіслав, — що колись ми долетимо до такої планети.

— Долетимо, — мовив я, — але, певно, на борту нашої Землі. Цим я хочу сказати, що ми вдома дочекаємося такої будучини, звісно, під добрим сонцем і без крикунів.

— Ге, потверди це великою мооганською присягою, — звернулася до мене Кароліна.

Ми саме підіймалися вгору. Хвилі тепло-вологого повітря гойдали нас, а глибоко під нами віддзеркалювалося небо срібних туманностей і ясних зірок.

І я вкляк на дно нашого кумедного зорельота й здійняв над головою руки.

Я заприсягся лиш у тому, в що вірю. Що люди стануть набагато кращі й що ми самі вже повинні жити без страху, в постійній радості. І що я згоден на таке життя.

Закінчив я відомою вже фразою:

— І в цьому я даю велику клятву. Хто повірив, нехай поцілує мене в обидва ока і скаже: «Устань, друже».

Я заплющив очі й відчув три цілунки. Пролунало три знайомих голоси: «Устань, друже». Останній цілунок був легкий, як роса. І Кароліна прошепотіла: «Устань, друже».

Я підхопився на радощах і трохи не полетів у всесвіт.

Дідок більш не дозволив нам кататися. Сказав, що ми пустуємо на колесі дужче, ніж малі шибеники.

Та нам усе одно час було вже додому.

Діти зажадали, щоб я одвіз їх туди, звідки взяв. Мовляв, їхньою вулицею не їздять машини, бо там самі вибої, а звідти їм додому буквально кілька кроків.

Наша подорож скінчилася біля старого каштана.

Йозіфек вимкнув мотор майже одночасно з нами. Ми зайшли під дерево, як і пополудні. Під Геленчине дерево. Вже зовсім споночіло. Кароліна сказала, що її шоколадний годинник показує пів на десяту.

— Зараз почнуть співати мої соловейки, — мовила Геленка.

Ладіслав повідомив нас, що зчинить уночі в прозорій кулі невелику бурю, а може, й землетрус, Йозіфек заявив, що надягає навушники, щоб перекласти нам мову тварин, якщо часом котрась із них тут заговорить.

Потім Ладіслав урочисто звільнив мене з полону й віддав зброю. Я засвітив її й подарував йому замість нагороди за хоробрість. Ладіслав попросив, щоб я почепив цю нагороду йому на груди. Я почепив її на шкіряний ґудзик його куртки.

Всі заплескали в долоні. — Тільки я не знаю, — сказала Геленка, — і навіщо ліхтарик, який освітлює комусь підборіддя.

Ми всі дійшли висновку, що поночі зручніше тримати нагороду в руці.

— А може, я краще триматиму її сама? — запитала Геленка.

Спалахнула коротка суперечка, хто понесе ліхтарик. Ладіслав ширяв світлом по темному околу. Сполохав у полі кота. Кіт нявкнув і щез у пітьмі.

— Знаєте, що пронявчав цей кіт? На добраніч, — переклав Йозіфек із котячої мови.

— На добраніч, на добраніч.

Ми вже прощалися.

— Прощай, мооганине.

— Прощай, Славний Ладіславе.

— Прощай, Моого, — мовила Геленка. — Чи долетимо ми колись до тебе?

Ми дивилися дітям услід. Засвічений ліхтарик гойдався з боку на бік. Його безперечно тримав… угадайте, хто?

Примітки
1

Віногради — район Праги.

2

Вршовіце — район Праги.

3

Бранік — околиця Праги.

4

Дейвіце — район Праги.

5