Михайло Миколайович Грешнов - Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов

У кишені синіх штанів шротинки не виявилося. Та і як вона могла там залишитися, коли Груша після дачного сезону прала їх неодноразово?

— Згадайте, — благав Іван Федорович, — може, була шротинка? Може, ви її десь поклали?

Груша рішуче заперечувала: шротинки не бачила.

— Дімо, може, ти з’їв її з яблуками?..

— Ну як же, тату… — відказував Діма.

— Що у тебе ще було в кишенях?

Діма належав до призбирувачів скарбів: кишені його завжди були напхані рибальськими гачками, залізячками, знайденими на вулиці, гумою для рогаток, самими рогатками і взагалі усяким мотлохом. Батько про це добре знав, отож і поцікавився:

— Де ти зберігаєш свої скарби?

У Дімки був спеціальний ящик для усіх цих предметів. І на дачі у нього був ящик.

— Де він? — запитав батько.

— На дачі, — відповів Дімка.

На перше вересня хлопець переїхав у місто. Коли батьки перебралися з дачі, він уже ходив до школи. Куди з-під ліжка подівся ящик, Діма навіть не уявляв.

— Надю, — примчав до дружини Іван Федорович, — де ящик з-під Дімчиного ліжка? Згадай швидше!

— Викинула до сарая, — відповіла Надія Юріївна.

— Що там було?

— Мотлох якийсь.

З лікарні батько з сином і з Грушею поїхали на дачу. Сарай відкривали, усе в ньому було порозкидано, перебито — побували місцеві хлопчаки у пошуках пляшок: пляшки можна було здати до магазину, підзаробити… Ящик також був наполовину розбитий — хтось підфутболив його ногою.

Із болісним вигукам Дімка кинувся збирати свої скарби. Іван Федорович підупав духом: де тут знайти шротинку?.. Однак предмет за предметом вони перебрали вміст ящика аж до дна. Шротинки не було. Обстукали ящик руками зусебіч, — може, шротинка застряла у пазах або в стінах ящика. Нічогісінько.

— Це кінець! — у відчаї сказав Іван Федорович.

Але тут з’явилася Груша:

— Іване Федоровичу! Оця, чи що?

На долоні у неї лежала металева кулька.

— Грушо!.. — вигукнув Іван Федорович.

Поки батько з сином длубалися у сараї, Груша оглянула Дімчину спальню, куток, де стояло його ліжко, і тут, у шпарині під плінтусом, знайшла шротинку.

— Грушо! — Іван Федорович, затиснувши шротинку у долоні, палко цілував хатню робітницю.

Дімка, як вихований хлопчик, вдав, що нічого не помічає.

— Врятована! — розчулено повторював Іван Федорович. — Врятована! — Це стосувалося Надії Юріївни, і це розуміли Груша і Діма.

Діма не витримав, сказав, як дорослий:

— Поздоровляю!

— Поздоровити б тебе… — сказав батько, але не дуже суворо, і Діма втямив, що сумних наслідків для нього не передбачається.

Гомункулів повідомили, що корабель знайдено.

— Поверніть, — сказали вони.

— Куди повернути?

— На місце посадки.

— Це буде зовсім нескладна операція, — заспокоювали Надію Юріївну лікарі. — Маленький надріз, і ми введемо шротинку під шкіру.

Комісія з контактів виробила програму обміну з пришельцями науковим і технічним досвідом. Однак гомункули не побажали ніякого обміну. Припинили роботу радіостанцій, демонтували заводський комплекс. Потягнулися до місця, де під шкіру Надії Юріївни був уведений їхній корабель-шротинка.

Через пару годин у тілі Надії Юріївни припинилася діяльність гомункулів, організм виводив мікроскопічні уламки будівель, машин та іншої інопланетної техніки. Земляни спостерігали це катастрофічне руйнування з болем у серцях. Марно просили вони гомункулів затриматися, дати хоч які-небудь знання про себе, про свою зірку і планету. Гомункули мовчки завершували евакуацію.

Коли все було закінчено, Надію Юріївну з палати вивезли на відкриту терасу лікарні. Була тепла травнева ніч.

Земляни приготувалися зняти старт корабля, одночасно і напрямок.

Корабель стартував о двадцять третій годині п’ять хвилин у напрямку на Полярну зірку.

— Отже, ви згодні, Гаррі! — Професор Баттлі висловлювався пишномовно, навіть урочисто, як на вченій раді, хоча у кімнаті було усього троє людей. — Ви віддаєте себе у наше розпорядження і одержуєте після завершення досліду через Оклендський банк п’ятдесят тисяч доларів. Ви погоджуєтесь на експеримент з власної волі.

Гаррі, котрий упродовж усієї розмови не відривав очей від стиснутих рук, спромігся глипнути на професора.

— З власної волі, — потвердив.

— Але… ви розумієте?

— Так, сер. Це небезпечно.

— Я також знаю, що це небезпечно. Тому ми оплачуємо ризик кругленькою сумою.

— Так, — погодився Гаррі.

— І вимагаємо виконання нашої програми у повному обсязі.

— Я виконаю її, сер.

Третій учасник бесіди, Глен Емін, мовчав. По його блідому обличчю важко було судити, схвалює він розмову чи ні. Лише пальці, що барабанили по канцелярській теці з паперами, засвідчували його хвилювання. Це він привів Гаррі Пальмана, колишнього друга по коледжу, у кабінет професора Баттлі, де й розпочалася розмова на не зовсім звичайну тему. Пропозицію Гаррі від імені професора також зробив Глен. Гаррі погодився одразу, як тільки почув про п’ятдесят тисяч доларів: його донька хворіє — потрібні гроші. В оцю мить розмова йшла про контракт. Вірніше, дійшла краю — професор чекав від Гаррі останнього слова.

— Я хотів би одержати аванс, — мовив Гаррі. — І якнайшвидше покінчити з цим.

— Аванс одержите завтра, як тільки підпишете угоду.

— Містере Баттлі, мені потрібно зараз, — майже у відчаї сказав Гаррі. — Хоча б якусь дещицю готівкою.

Глен відчув настрашеність у голосі Гаррі, він бачив причини цього ляку: Гаррі боявся, що не одержить ані цента. Обличчя професора відбивало гидливість; і коли він виймав з кишені два п’ятидоларових папірця, Глен бачив, як пальці його тремтять від огиди.

— До завтра… — сказав Баттлі,