Олесь Ульяненко - Ангели помсти

таких ідіотів? На якій помийниці? Я відмовляюся говорити без адвоката. Все. У вас немає ніяких підстав мене затримувати. Свідчення вашого напівумного – наркоманський брєд. Ось і все, що я скажу.

– Я тебе, сучка, скільки хош затримаю, – загарчав Титар. – Ти у мене не виплутаєшся. Блядь, вашого бровастого папу черви давно згризли. Срань смердюча. Я тебе… Я тебе… – Вена на шиї у Титаря запрацювала швидше, ніж помпа, і зараз у нього, точно, молотили в бошці відбійні молотки. Я підійшов до столу, ткнув їй папір, білий, з голубуватим відтінком, а тому чорні закарлючки виглядали блюзнірськими.

– Громадянко Батрак, розпишіться, будь ласка. Ось тут, – сказав я.

– Що це? – вона посовала папірець вказівним пальцем з малиновим манікюром.

– Підписка про невиїзд, – сказав я.

Титар дивився на її груди, а коли вона йшла, то обмацував очима круглі половинки сідничок.

– Прощайте, милі, – сказала вона.

– Люба, ми ще зустрінемося, – прохрипів старший лейтенант.

Коли Людка Батрак вийшла, Титаренко з шумом витягнув біломорину.

– Тут, Гриша, щось не клеїться, – сказав він і випнув губу.

– Все на місці, Вітя, – я позбирав усі папери на автоматі. Я бачив, куди воно вивертає. Цим падлюкам навіть по мінімуму не світило, якщо ми не притарабанимо Марго. А Марго щось знала, і не тільки. Може, в останньому дублі драми вона мала свою роль?

– Гриша, всі їхні балачки, занотовані у нашому мудрому протоколі, дійсно, – брєд сивої кобили, – Титар витягнув пластикову флягу зі столу і засмоктав. Кімнатою пішов солодкуватий дух самогону.

– Вітя, витри соплі. Все зрозуміло. Під кайфом все так і робиться. Береться моральний дебіл Едік Батрак і хитра сука Люда Батрак, розумна і хтива, яка в душі мріє бути повелителькою не дум, а хуїв, батенько. Вона, як і кожна інтелектуалка, мріє про вільне спокійне життя. Заарканивши колись Едіка, це стерво гадало, що зачепило всі гроші, всі родинні зв’язки. Але з дуже простих причин вона не стала частиною роду Джулаїв, лише тому, що була гнилішою за Батрака, за всю сімейку. Вітя, я ніколи не довіряв людям, які говорять правильні і правдиві слова, а роблять зовсім інше. Тобто Люда Батрак була розбещеною ще з пелюшок. Не знаю… Я ось трохи подлубався в її біографії, і мені того досить. Коли нашого Джулая у кручене життя кинуло каліцтво – півбіди. За стільки років, що я його знаю, живучи поруч, він не вліз в жодну мокруху, жодну смердючу аферу, якщо не вважати життя. А якщо траплялося, то принаймні виходив хитро з ситуації. Це не моє діло. Можеш перечитати досьє на нього, там всілякого гівна вистачає. Але він не був моральним виродком. Його помилка була в одному: калікою він тягнувся до нормального життя, злочинцем він тягнувся до нормального життя. За що і поплатився.

Титар відхлебнув і простягнув мені флягу.

– Випий. Дуже мудро говориш. Як на суді, – прохрипів він. – А я б виїбав цю моральну потвору.

– Хм. Знаю. Нічого особливого. Вітя, така якщо візьме в оборот, то ти грабонеш не одну ощадкасу… мене хвилює те, що Марго, попри докази, подали на розшук. Пацани в каталажці. А ця сучка переховає рижуху… Від неї чекати треба такого…

– Ти продовжуй далі. Мені так сподобалося, – Титар ковтнув самогону.

– Тоді слухай. Людка Батрак, вона ж Людмила Акуліна, присадила спочатку Едіка Батрака, сина мажорних батьків, на прості для неї балачки. До цього Батрак наш перебивався худосочними мислішками і був банальним збоченцем, блідим, як міль. Але Людмила хотіла багатства і керувати. Звісно, це у них з Батраком була нав’язлива ідея, спільна. Чому Едік ненавидів свого діда, котрий дав йому все, роз’ясняється дуже просто: він заздрив діду, він хотів перевершити його, бо відчував себе розумнішим, обдарованішим тощо. Батько у нього ніколи не асоціювався з боротьбою. Все це завдяки матері Батрака, доньки Джулая. Джулай умів приймати рішення, керувати, а зять – слинява амеба, як і Едік, що далі касок, ножів і ніцшеанської балаканини нічого не бачив. Але без грошей все не варто і дулі чокнутого Толі Вишняківського. Й ось цими балачками про свободу, про вибраність Людка втовкмачувала в голову між груповухами, наркотою думку про нещасну ощадкасу і задрипаного маланця Білявського. Вона наштовхувала його на просту річ – проявити себе справжнім мужчиною, а не сопливим наркоманом… Вона прекрасно знала, що це рано чи пізно спрацює. Але десь прогадала, або зіткнулася з чимось непередбаченим, або вони почали не в той день, або ощадкаса в її фундаментальні плани не входила. Або це простісінька збоченість, такий собі експеримент, і нічого від того мати Людка не хотіла. А швидше всього, все на купу.

– Да, або Батрак дочовпав щось таке…

– Що його підставили, як підставили і пацанів з цих донецьких ковбойок, – випалив я і сам здивувався.

– А так, глупа битовуха: баба пиляє мужика – піди, піди, піди укради свиню. Нарешті той одного вечора нажирається і краде ту свиню, але засинає з нею просто на вулиці, – Титар забулькав з фляги.

– Віть, як ти його без закусі смокчеш? Лишаються вірмени. Рижуха призначалася їм. Це точно. Перестань смоктати цю гидоту на порожній шлунок, – я боров хвилю нудоти.

– Давай, Гриша, посадимо хоч цих, – ще один бульк з фляги. – Або тих, пацанів, разом з Ульяненком.

– Слухай, перестань смердіти самогонкою, – вилаявся я.

– Як у Лимонадного Джо.

– Да, Мерилін Монро і трохи куряви.

– Піди до пацанів, – продовжував Титаренко, – непогані хлопці. Шкода, коли прикриють. Ще добу посидять – і пиши пропало.

– Ага. Гарні хлопці, – сказав я. – Але ніхто не заставляв їх чистити харю вірмешкам.

– Та… Забудь… – Титаря перло від благодушності. – Стоять один за одного. Не гнилі.

– Ага. Ще не перевелися мужики, – я перехопив у Титаря флягу, він потягнувся за