Степан Васильович Васильченко - Оповіда́ння

Махнула скілько разів - знову над самими верхами верб.

«От, коли б знали люди, що можна так...» - радіє Настя.

Зірвалась з гілки зозуля.

«Ану я впіймаю цю зозулю»,- думає.

Зозуля на вербу - й Настя на вербу, зозуля з верби на калину - Настя слідом за нею. Зозуля знялась та й полетіла, тільки крильцями шамотить. Настя за нею, все за нею.

Зеленіє діброва проти сонця.

Зозуля - між лист і уринула. У Насті забилось серце: втече!.. Розмахнулась та так і шугнула в гущавину зелену.

Чудно так у холодку поміж густих віток, темно...

«Шурх-шурх, шурх-шурх» - черкається об неї широкий лист кленовий та білий тополевий.

«Де ж би вона сховалася? - бідкається Настя.- Хіба чи не за отим кущем?» - сіла додолу, надкрадається тихесенько, щоб не хруснути.

«Ку-ку!» - визирнуло з-за листу веселе й лукаве лице покровського завідуючого Петра Кучерявого.

«Моя годинонько! - зраділа Настя.- Як він тут?»

А сонце світить йому в лице, шнурочком чорніє мережана брова, а в сірих очах блискотять золоті іскорки.

«А коли ж то ми вже бачилися з вами!» - простягає він до неї обидві руці.

Настя схиляє на груди голову і вже хоче осміхнутись, засоромившись. Коли щось - тьох у грудях.

«Геть-геть! - сполохалась вона чогось і замахала на Петра руками.- Бо тут, мабуть, хтось є»,- нишком шепнула йому.

«Кахи-кхи!» - басом кашлянуло щось за деревами. Спираючись на палицю, понуро виходив на галявину інспектор. Брови насупив, дивиться в землю, щось думає.

І похмарніло відразу все, осмутніло...

І побігли тіні по траві, і лист на дереві помутило.

Глянув Петро на його, зблід відразу, скривився.

«А, бодай тобі добра не було!» - промовив з жалю, полинув і розтанув, як хмарина.

«Гав-гав-гав!» - залящало десь поблизу Герасимове сто-рожеве щеня. Далі опукою вискочило із-за кущів та так і вп’ялося інспекторові в литку.

«Це ж буде рахуба, як порве! - вдарилась Настя об поли.- Жучок! - кинулася вона його одгонити.- Жучок! Жу...»

Прокинулась,- у дворі, помалу затихаючи, гарчить іще Жучок.

Не вспіла щось подумати, як силоміць потягнуло її знову кудись. Вже крізь сон чує, як влетіло щось у вікно, снує по кімнаті й гуде.

...Вона по цей бік, Петро по той. Посередині плине кудись крутими берегами блакитна вода, леліє... Вітрець гонить хвилю, очеретом гойдає. Заходить сонце, палає небо, червоніють проти його дрібненькі мережані брижі на воді.

«Іди, йди! - проганяє вона Петра.- Йди!»

А йому так не хочеться: ступить раз-два та й спиниться, жалібно так очима благає.

«Не мнися, йди! - одгонить його без жалю Настя.- Бачиш, який ото селезень по воді плаває».

«Ну то й що, як селезень?» - питає Петро.

«Еге... що!» - одмовляє Настя, а сама й не знає, що саме. А селезень кружить по воді, та все гуде, та все гуде. Далі - пуць у воду - уринув та й нема. Хлюпнуло коло ніг.

Настя зирк - та й охолола: чіпляючись за лозу, на берег видирався інспектор.

«Бач - що?» - одними очима промовила до Петра. Той схопився руками за голову й знову пішов димом. А інспектор підходить до неї та очима так і пряде по їй, так і пряде.

«Що це він?» - дивується собі Настя.

Взяв її рукою за підборіддя, а другою рукою за стан обгортає:

Хмизом-низом,

Під дровами,-

підспівує й підморгує.

«Еге! - подумала Настя.- А тоді, бач, я й не догадалася, нащо він за щоку брав».

А він нахиляється то до одної щоки, то до другої та тільки: жж... гу. «Так ось який він! - думає Настя.- Хай же тільки займе: ну й вибатькую, ну й вибатькую ж...»

«Ж-ж-ж...» - загув він над самим її ухом.

Настя набралася духу:

«Геть!..»

Кинулась у холодному поті.

- Та й що це зо мною діється,- вже розсердилась на когось Настя,- завтра екзамен, а воно таке верзеться - тьфу! - Сердито одвернулась до стіни, вкрилася з головою.

* * *

«Я вам, я вас, та я ж вас!..» - тупотить ногами інспектор.

Настя стоїть перед ним ні жива, ні мертва. Надворі хмариться чи на дощ, чи на вітер. Екзамен минув уже, коли і як - Настя не пам’ятає. За столом у її кімнаті сидить шкільна комісія, дожидає, поки інспектор переказиться, куняє.

«Признавайтеся, хто моргав на вас над річкою?» - визвірився інспектор.

«Я... він... я не знаю, де він узявся»,- виправдується Настя.

«Не знає... вона не знає»,- уїдливо звернувся інспектор до комісії.

Комісія заплющила очі й мовчки похитала головами.

«Ну, а отой ваш бриль, як решето,- хто одніс до писарки переховати, поки я тут? - встромив на Настю гострі очі інспектор.- Нащо то вчительці такий бриль?.. Голови паничам крутити?.. А у вашій корзині на самому дні картку якого ото шминдрика з патлами приховали звечора?.. Думаєте, не знаю?.. А пудра в шухлядці для чого ото?»

Бачить Настя: все знає! - тремтить мовчки. Інспектор пригнувся ближче до неї.

«А над водою, як узяв я вас за щоку, як рідний батько,- що ви подумали тоді?» - зашипів їй в самі очі.

Кров прилинула Насті до лиця.

«Ану - скажіть?.. Бач, казали, що вона смирна,- повернувсь він до комісії,- а вона, знаєте, що подумала на мене, старого?»

Комісія зітхнула й покивала головами.

«Я, їй-богу, не знаю, що зо мною діється,- щиро, як батькові, признається вона.- Це мені за гріх... за те, що не засвітила на ніч лампадки...» А сама плаче-плаче.

«Ну глядіть же мені,- пом’якшав інспектор,- щоб більш ніколи цього не було!.. Прощаю на первий раз. Починаймо!» - звернувся він до комісії; сів, присунув до себе папери, надувся, як тума. [21]

«Треба бриль дячисі перепродати, а Петрову картку в піч»,- думає Настя й, схлипуючи, сідає теж коло столу.

* * *

А в кімнаті темно, тихо... Десь на стіні цокає в темряві годинник. Скрипнуло вікно, одчинилося, стукнуло об стіну. Тихо вскочив через бузок у кімнату вітер і пішов нишпорити, як злодій, по всіх закутках. Никнув сюди-туди, злетів на ліжко, подув Насті на очі, на щоки, далі добрався до столу й почав порядкувати паперами.

...Бачить Настя - ляснули двері і в кімнату сміливо увійшов Петро, свіжий, хороший, як іскра. І вже не боїться, сідає поруч з інспектором, осміхається, квіткою з бузку грається.

«Й