Степан Васильович Васильченко - Оповіда́ння

class="p1">Пекучий жаль дитячий обгортає хлопців на таку привабну, а нежалісливу й погордливу маму. І вже не здержуючись, вони обливалися слізьми і з докорами, перебиваючи один одного, поспішали розказати їй свої сирітські кривди. В колисці прокинулась дитина. Незабаром у хаті було повно плачу. Плакав Петько, тіпаючи колиску, плакала дитина, плакав Коля коло вікна, схиливши голову на лутку.

А в сінешні двері щось стукало... тихенько, з осторогою, щоб не сполохати.

Хлопці почули.

- Мамо! - з криком радості кинулися обмарені діти до дверей. В одну мить защіпка злетіла з залізного гачка.

В хату увійшов дядько Михайло, ласкавий і смутний.

- Що у вас тут таке?.. Полякалися чого, що крик зняли? - спитав він дітей.

Хлопці держалися за його поли й мовчали.

- Мама... не йде,- промовив Коля й схлипнув.

Дядьо помовчав, і його очі понялися слізьми.

- Не йде? Ото горенько,- промовив він щиро.- Ну, не плачте: я оце зустрів вашу маму в переліску: вона ось вам крашанки подала,- і дядько дав їм по крашанці. Хлопці і вірили й не вірили, а їхні очі помалу почали загоратися тихою радістю.

А дядьо сів на лаву, меншого взяв на руки, а Петька посадив поруч і став їм довго розказувати про маму. Казав, що мама їх не забула, що вона дивиться на їх з неба, бога за них благає, щоб дав їм долю щасливу. Казав, що коли вони плачуть, то й вона там плаче.

Хлопці прищулились, як пташенята, слухають. А дядьо все розказує, розказує, а сльози котяться по його смуглявому, вітром запаленому обличчю.

А десь дзвони серед ночі гудуть-гудуть. Замовкнуть, прислухаються та й знову загомонять, немов розказують про те, що там почули.

1912

ГРІХ

Настя Григоровна, погасивши огонь, хотіла вже лягати в постіль, коли її немов торкнуло щось: здалося - чогось іще не зробила. Стала посеред кімнати, взялася за голову, пригадує. Сама в кімнаті, а очі блукають за вікном.

А там одмінилося все, що й не впізнати: де стояв удень хутір, тепер чорніють самі скелі з мороку; під скелями самотно догорає, як червона жарина в печі, останній у хуторі вечірній огник. Мріє темний степ через шлях, а по йому гонять одна одну нічні тіні. У вікно товпиться темне віття: ще недавнечко бриніли там голі парості,- незчулася, коли це так густо зрясились вони цвітом та листом. Летить весна, як крилами...

Не ті думки йдуть Насті в голову, не пригадає.

А ніч зайшла темна, зоряна, в травах та в квітках купається.

Настя одчинила двері, зазирнула в клас: може, там який непорядок.

З класу подуло свіжим холодком - сьогодні мили мостини. Обійшла помацки ряди парт, обдивилась усе, що можна. Стіл сукном застелено, картини вквітчано, як на зелених святах,- усе, здається, як слід: проте щось непокоїть.

Вернулась у кімнату, почала оглядати: списки до екзамену, шкільні журнали - все чепурненько поскладано на столі. По стінах малюнків та фотографій - рідко; подекуди вирізуються тільки з тінів суворі голови якихось отців. Каламарчики та коробочки з дівочими чарами, томики віршів та романів, дзеркальце в квітках - усе кудись спливло з маленького столика, а на їх місці темніла тепер гора шкільних книжок. У кімнаті віє чернечим спокоєм.

«Мабуть, мені так здалось»,- подумала Настя. Поклалася в ліжко, похрестила подушку. Руки помостила під голову, водить очима по кімнаті.

Боязко чогось Насті. Так боязко, що аж у грудях холоне.

«І чого мені боятися! - розважає себе Настя.- Хлопці в мене вишколені, інспектор...» Настя задумалась,- він, правда, грізний, суворий панюга, вчительки духу його бояться, проте до неї він ласкавий, хвалив її перед іншими. Бо вона таки й справді і слухняна, й почтива, і на шори та вбори та на паничів не вабиться, а роботи своєї пильнує. Посумує часом, що живе в самотині, повтішає себе думкою і про вбори, і про панича, та й ніхто про те не знає.

Добре тим, що в земстві руку мають та атестати більші: завжди знайдуть собі службу, а вона - дівчина бідна: пощастило взяти земську школу, то треба шануватися, бо не всякій і з «званням» дадуть земську школу.

Треба боятися, бо до чого тільки не можна причепитись...

І страхи знову починають ворушитись у Насті.

Пригадалося їй, як колись помітив інспектор, що вона, вчителююча, на виду покруглішала. Тоді казав - нівроку, ще й за підборіддя подержав,- а як школярі поріжуться, що скаже?.. Хотіла хоч перед екзаменами трохи схуднути: поралась увесь день, мов у казані кипіла, рісочки в рот не брала,- підійшла до дзеркальця, думала одну тінь свою побачити, а глянула, то мало не заплакала: все лице, мов на лихо, шаріло, як калина.

- Охо-хо!..- зітхнула Настя. Через вікно в очі зазирнув клапоть неба, присипаний срібним пилом, мов гречаник горохом.

Звізда ясна возсіяла...-

прийшли на думку Насті слова якоїсь колядки. Потім зітхнула.

«ІЦо буде, то й буде, а тепер - спать!» - і почала вкриватись.

Тільки заплющила очі, в усі заграв хтось на тонісіньку дудку. «Лю-лю-лю!» - причулась рулада й урвалась.

Далі коло уха немов легенько шарнув хтось шовком об дзвін. Бренькнула десь туго натягнута струна. Ставало легко, немов хто зсував з неї мішки з піском.

«Бач, чого забула,- само прийшло в голову Насті,- забула лампадку засвітити».

І хотіла б устати, та якась ласкава потайна рука силоміць очі закриває, надавлює чимсь.

«Хай уже так,- думає Настя,- а тепер...»

І стоїть вже Настя серед зеленого-зеленого лугу.

Світу-світу, ясного, золотого! Аж очам трудно, аж темний лист на дубі осміхається проти ясного неба.

Травиця шовкова м’якенька, ноги босенькі, - страх як легенько!

«Побіжу!»

Побігла прудко-прудко, вітер об поли б’є, груди розпирає, аж болить. Тільки черкаються ноги об траву. Хочеться підскочити.

«Може б, я й полетіла?» - спадає Насті на думку.

Озирнулась - ніде ні духу. Розбіглась, махнула руками.

«Фрр...» - плавно, рівно пролетіла дугу в повітрі. Стала легенько, немов хто поставив.

«Чи не диво! - радіє Настя.- А кажуть, що людина не полетить. Ану ж ще...»

Махнула руками раз, вдруге, втретє, знялася вище й вище, попливла врівні з вербами.

Дух займає. В грудях коле гострий холодок. Так і випирає звідтіль чи сміх, чи крик - всилу здержує.

«Ану - вниз: чи не вб’юся?»

Заплющила очі й шугнула. Над самою землею немов хто на рядно підхопив її - легенько полинула над травою.