Микола Миколайович Панов - В океані

Коркін — фронтовики, з гвардійських кораблів. Електрики Афанасьєв і Милін — теж із старих кадрів… Боцман Ромашкін… Пекар Кубиков — колишній кок з морської піхоти… І в комсомольській організації вже бачу, на кого спертися… Між іншим, — мічман злегка усміхнувся, — є у нас такий в'їдливий хлопчина — Мосін. Поки що костричиться ще, але напевне буде у нас з ним справжня дружба.

— Так… — Андросов простяг Агєєву пачку аркушиків. — От прочитайте тези бесіди про Швецію. Тут проведу збори з агітаторами сам, а на доку доведеться вам як секретареві парторганізації зайнятися цією бесідою. Прочитайте зараз, може що неясно…

— Єсть, — сказав Агєєв і заглибився в читання…

Коли, закінчивши розмову з Андросовим, мічман вийшов на верхню палубу криголама, погода розгулялася зовсім.

Високо в небі стояло яскраве, гаряче сонце. Сяяли навколо золотистосині хвилі.

Широкий чорний «Топаз» похитувався біля «Прончищева», йдучи з ним майже борт коло борту.

— Ще не відходимо, товаришу мічман, — крикнув старшина з посильного судна.

— Так я в бібліотеку забігти встигну. Будете відходити — просигнальте, — сказав Агєєв і раптом відчув, як налилося жаром обличчя. — Подивлюсь, чи не звільнилася книжечка одна, потрібна мені для занять, — поважно звівши брови, кинув він матросові біля поручнів і тут же спохмурнів ще більше. Мічман не терпів неправди і прикидання…

Ні, не книжка для занять потрібна була Агєєву… Швидко пройшовши коридором, глянув він на двері з начищеними до блиску мідними буквами «Бібліотека». Двері були напіввідчинені.

Таня Ракитіна сиділа за маленьким столиком серед книжкових полиць. Перед нею білів незаповнений аркушик картотеки. На голові дівчини не було пов'язки, в якій вона обслуговувала салон. Густі кучері падали їй на очі, білий аркушик відтіняв руку, що лежала на ньому. Дівчина про щось замислилась, глибоко й сумно.

Стрепенувшись, Таня глянула на Агєєва. «Не виспалася теж, бідолашна», подумав боцман, побачивши синюваті тіні під очима дівчини.

— А, Сергію Микитовичу, ви тут? — усміхнулася Таня, простигши руку. Мічман зрадів у душі, що до нього звернена ця посмішка, але, як завжди стриманий майже суворий, ледве потиснув її тонкі пальці.

— Так, прийшов ось на «Топазі»… До речі, прочитати що-небудь узяв би, Тетяно Петрівно.

— А ту книжку, що взяли раніше, не здали? — сказала Таня з жартівливим докором. — Поки не повернете — іншу видати вам не можу.

— Як же не здав? Пам'ятаєте, ще в базі, коли ви з берега вночі повернулися, в бібліотеку йшли з товстою книжкою… Я вам тоді свою приніс… Тієї ночі, коли тривогу зіграли… На доку я вам набридав.

— Справді, я й забула в цьому клопоті.

Її рука ковзнула, по палубі розсипались аркушики картотеки. Мічман нахилився за ними, але Тетяна Петрівна швидко зібрала, уважно вирівняла їх перед собою.

— Та ось ця книжка стоїть! — пильний погляд мічмана зупинився на одній із полиць. Агєєв вийняв книжку з ряду інших. Покрутивши в руках, поставив на місце.

— Ну, а тепер що вам запропонувати?

Таня діловито підійшла до полиці.

— Чернишевського «Що робити?» читали?

— Ні. «Що робити?» ще не читав… А може, з радянських письменників щось прочитати? Або про плавання російського військового флоту? Цікавляться матроси.

Мічман сперся долонями на бібліотечний бар'єр.

— Розповів я їм, що, за вашою порадою, прочитав про лейтенанта Прончищева і його геройську подругу життя… Як зміцнювали вони бойову славу Росії…

Таня стояла біля полиці, обернувшись до нього, дивилася ласкавими очима.

— Чи нема чого про героїв Гангута, які при Петрі Першому шведський флот розгромили? — вів далі мічман. — Пам'ятаєте, Тетяно Петрівно, в базі, як пройдеш через сквер, гранітний пам'ятник морякам Тангутського бою?

— Ні, пам'ятника подивитися не встигла, не була з тому районі, — сказала Таня, перебираючи книжки. — А от про Тангутський бій зараз вам знайду дещо…

Мічман чекав, спершись на бар'єр. Ніколи ще, виникла чудова думка, не одержував стільки радості від зовні простої розмови, від такого ось чекання в маленькій, залитій сонцем каютці. Здавалося, не бібліотечну книжку чекає він, а приходу якогось незвичайного, величезного щастя.

Чи не тому, що зараз він побачив знову, ще раз переконався, що на руці Тетяни Петрівни немає більше тоненького, схожого на обручку персня, який завжди носила раніше?

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
ШТОРМ У КАТТЕГАТІ

Копенгаген пропливав лінією нескінчених причалів, стрілчастими вишками соборів, ніби звитих з туману, що оповив місто. Дощ перестав давно, туман на хвилях зник, але берег усе ще огортала вогка перлистосіра імла.

Портові склади, круглі нафтові цистерни виростали, здавалося, просто з нерухомої чорної води. До тесаних плит причалів тулилися борти теплоходів і шхун, косі смужки парусів. Будинки набережної, що нависли над протокою, дивились у хвилі велетенськими готичними буквами на присадкуватих широких фронтонах.

Андросов закінчив обхід кубриків і вахтових постів криголама, піднявся на палубу з кочегарки. На траверсі розташувалася центральна частина міста. Андросов узяв у штурманській рубці бінокль, стоячи на містку, роздивлявся берегову смугу.

Він повів біноклем убік, і в райдужному обрамуванні лінз плеснулася вода. У здвоєне коло окулярів впливла двощоглова шхуна, нібито впаяна у водний свинець. Лише витягнутий вітром прапор — білий хрест на вицвілому червоному полотнищі — говорив про рух парусника.

Андросов розжав пальці. Місто, що, здавалося, пливло зовсім близько біля борту, віддалилося. Будинки, кораблі, багатовікові камені пристаней злилися в одну невиразну лінію на горизонті.

Біля дверей в рубку стояв лейтенант Ігнатьєв. Світле пасмо волосся вибилося з-під лакованого козирка його кашкета, зсунутого на потилицю. Ігнатьєв щось повільно вписував у загальний зошит.

Побачивши капітана третього рангу, перестав писати, дивився якось винувато.

— Вірші складаєте, товаришу лейтенант?.. — спитав Андросов.

Він знав — Ігнатьєв зараз не зайнятий по службі, тільки недавно здав штурманську вахту Чижову.