Борис Опанасович Комар - Векша

Векша від несподіванки, здивування і страху ледве не випустив з рук списа й щита. Не менше, мабуть, були вражені й налякані маври. Перестали бити поклони, отетеріло дивилися на те незвичайне видиво.

Врешті цар кивнув головою. Почався прийом.

Сам цар мовчав. Від його імені перемови вели його дорадники. Спершу вони прийняли чималу скриню з дарами від маврських посланців, довгенько про щось із ними гомоніли, потім обдарували і їх царевими дарами — всіляким золотим і срібним узороччям. Маври ще раз покланялися й рушили до виходу.

Трон знову опустився вниз. Цар встав з нього й вийшов із зали з своїми мужами-дорадниками через бічні двері…

Раніше Векша гадав: ото щасливо живеться всім при царських теремах! А далі придивився: не таке вже й щастя тут. Ні сміху, ні жартів не почуєш, розмовляють тільки пошепки і то ще й рот прикривають рукою.

Ось хоча б і дорадники, служки царські чи ратні мужі. Все, здається, у них є — і шана велика, і одяг розкішний, і харч смачний. Зустрінуться, вклоняються один одному улесливо, а одвернуться, супляться, очима хижо блискають. Ворожнеча, видно, між ними якась…

Навіть сам цар немовби чогось побоюється. На люди рідко показується, у теремах його увесь час гвардійці чатують, цілу ніч світильники в покоях горять, по темних кутках і переходах із смолоскипами служки нишпорять, чи не притаївся там, бува, хто з умислом лихим. А що не охоронник біля царя, то й із землі іншої, і тримають їх нарізно, щоб дружби між собою не вели. По-грецькому вчать розуміти тільки самі накази. А як багато в нього цієї охорони! Мабуть, чимало зла накоїв, коли так боїться…

Служба нова, як звик до неї, була для Векші не важка, але нелюба. Гнітила вона його повсякчас. Однак він зносив її, сподівався, що колись, може, до царя прибудуть і від київського князя сли. Тоді вчинить те саме, що Синко колись учинив. Упаде перед ними на коліна, впросить, ублагає визволити з неволі.

Та слів від князя Ігоря все не чути й не чути, хоч минуло он скільки часу.

На гостей уже не надіється. Може, вони й знову приїжджали (еге ж, напевно, що приїжджали, бачив, як одного разу несли в царські хороми в’язки хутра, таке тільки на Русі буває), та хіба побачиш їх за мурами цими. Відколи тут, ще ні разу з двору не пустили.

Не витерпів, запитав якось мимохіть дідка-варяга про слів і гостей руських.

— Забудь ти про них, не згадуй більше, — невдоволено відказав на те дідок. — Не дуже їм тут раді… Це ваш Олег, зборовши колись Царград, змусив данину давати Русі й приймати її гостей. Та Царград не забув про відплату за цю ганьбу. І коли своя рука до помсти коротка, то інша за дари знайдеться… Отож цькував потроху цар гостей ваших печенігами, а тепер час настав і зовсім їх позбутися…

— Позбутися? — мимоволі вихопилося у Векші.

— Авжеж позбутися. Їде днями василевс Роман до межі болгарської, зустрітися там з каганом печенізьким і намовити його, щоб порвав мир з Ігорем і всіма силами на Київ несподівано вдарив… Тобі ж нагода — супроводжуватимеш його, на землю ромейську подивишся…

Ледве тримається на коні Векша. Не бачить ні городів-красенів ромейських, ні садів-зеленів розлогих, не чує дзвону церковного, захоплених вигуків людей, які шану складають цареві, путь його колісниці золотій квітами встеляють. Везе він присуд смертний отчині своїй та й собі заодно: бо як поневолить Греччина з дикими печенігами край, люд рідний, — як його, Векшу, оце зневолили, для чого ж тоді й жити.

Слово, одне б слово застережне кинути своїм! А де тому слову крила взяти, море, поля перелетіти?..

Диво дивне: відколи попав у полон, ні разу не видів Векша сну. А скільки вже часу минуло! Друге літо поневіряється на чужині. Йому ж так кортіло хоча б уві сні побувати вдома, глянути на своїх, погомоніти з ними. Та ось цієї ночі сон до нього, нарешті, таки прилинув!

Звечора Векша довго крутився, перевертався, голова гуділа, тіло нило, мов побите, лише опівночі задрімав.

…Чує, хтось торсає легенько, й над саме вухо шепоче знайомий, рідний голос:

“Тікаймо, поки всі сплять!”

Бере Яна Векшу за руку (долонька в неї ніжна, гаряча), виводить з намету. А там, надворі, уже світає. Глянув на дівчину — у віночку, простоволоса, така, як була в пущі біля Олегової могили.

Тільки-но вони ступнули на стежину, щоб майнути в хащі, бачать — на гілці стара недолуга ворона сидить. Повагом розплющує очі, каркає людським голосом:

“Пр-р-роданий, пр-р-роданий!.. Владар-р… ка-амінь твер-р-р-дий… Кр-р-раплі кр-р-рижані… пр-р-рикутий…”

І раптом, стріпнувши крилами, ворона перекинулася дідком-ва-рягом.

“Забудь ти про них! Кинь ту діву знадливу! Вернись до найсвітлішого, найбоголюбивішого василевса!..” — почав умовляти-веліти.

“Хто це?..” — питає Яна й боязко тулиться до Векші.

Він нічого не каже, тягне дівчину далі від дідка.

Пробігли трохи, чують: позаду крик, лемент. Озирнулися — за ними гоняться маври, ті, які на прийомі в царя були, в довгому одязі й з накрученими на голові рушниками. І піші, і на конях і на отих потворах горбатих, що шиї в них — гусячі, а голови — зміїні.

Втікати важко, бо зарості попереду наче розтанули і пустеля піщана, розпечена, безкрая простягалась перед ними. Та не зупиняються Векша з Яною, хоч і вмиваються потом, як водою, все біжать, біжать, побравшись за руки…

І нараз пустеля перетворюється в трав’янисте поле, а маври на печенігів. Свистять