Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— додав Сен-Лу. Як усі, хто не закоханий, він уявляв, що кохану людину обирають по довгих роздумах, враховуючи ті чи інші прикмети, обирають з різних міркувань. Засліплений гнівом, Робер відгукувався про пана де Шарлюса надто легковажно: зрештою він помилково вважав свого вуйка за бабія. Не завжди безкарно можна бути чиїмось сестринцем. Дуже часто через вуйка рано чи пізно передається якась спадкова звичка. Можна було б спорядити цілу портретну галерею, запозичивши для неї назву німецької комедії «Вуйко і сестринець», і відвідувачі побачили б, як ревне, хоч і несвідомо, вуйко стежить за тим, аби сестринець зрештою став на нього схожий. Додам навіть: галерея була б неповна, якби в неї не заводилося вуйків, не пов’язаних із сест-ринцями по крові, бо вони доводяться вуйками лише сестринце-вим жінкам. Барони де Шарлюси по суті непохитно переконані в тім, що таких взірцевих чоловіків, як вони, нема ніде, ба більше, що тільки їхні жінки позбавлені підстав для ревнощів, тож-бо звичайно з прихильности до сестрениці видають її так само за якогось Шарлюса. 1 це заплутує клубок подібностей. Добре ставлення до сестрениці часами переноситься на її обранця. Такі шлюби не рідкість і часто ці шлюби ще й щасливі.

«Про що ми мовили? Ага, про цю високу білявку, камеристку пані Пютбюс! Вона любить ще й жінок. Але тобі, гадаю, це байдужки; кажу тобі цілком щирісінько: зроду я не бачив такої вродливиці». — «Щось у дусі Джорджоне?« — «Ще й якого Джорджоне! Ех, пожити б мені в Парижі! Як гарно можна тут бімбувати! Набридла — до іншої. Бо кохання — це, знаєш, бридня, я від нього зцілився». Незабаром я з подивом зауважив, що зцілився він і від письменства, а мені ж видалося при нашій останній зустрічі, ніби він розчарувався тільки в письменниках. («Майже всі вони — шушваль», — заявив він, і ця репліка могла цілком пояснюватися уразою, завданою йому деякими Рахиліними приятелями. Вони вбили Рахилі в голову, що правдивою актрисою їй ніколи не стати, якщо вона не вирветься з-під Роберового ярма, «людини іншої раси»; вкупі з нею вони висміювали його на обідах, які він для них давав). Та річ у тім, що Робер як і кохався в письменстві, то не глибоко, його замилування не корінилося в його натурі, воно було лише наслідком його кохання до Рахилі й зів’яло разом із нехіттю до марнотратців життя та побожним схилянням перед жіночою цнотою.

— Які чудні ці молодики! Подивіться, маркізо, оце справді завзяті картярі, — сказав пан де Шарлюс, показуючи пані де Сюржі на обох її синашів, ніби уперше їх бачив. — Вони, либонь, зі Сходу, в них упадає в вічі щось східне, може, це турки,

— додав він на те, щоб таки переконати маркізу, ніби їх не знає, а також, щоб дати їй відчути свою легку антипатію до них, яка далі, замінившись на доброзичливість, довела б їй, що він їх трактує прихильно лише як синів її і що він змінив гнів на ласку тільки потому, як з’ясував, хто вони. Може, також пан де Шарлюс, на вдачу зухвалець і скорий до зухвальства, скористався з нагоди й дозволив собі не знати, як звати цих юнаків, щоб позбиткуватися з пані де Сюржі і своїм звичаєм уджигнути її, — так Скапен, послуговуючись тим, що його пан переодягнувся, парить його кийком.

— Це мої сини, — сказала пані де Сюржі, почервонівши, а проте, якби вона була не доброчесніша, ні, а просто кмітливіша, то не пекла б раків. До неї б дійшло, що геть-то байдужий чи ущипливий тон, якого пан де Шарлюс прибирав при зустрічі з молодиком, був такий самий нещирий, як наскрізь фальшивий захват перед жінками, що не передавав його істинної сутности. Та, якій він садив найхвацькіші компліменти, могла б відчути ревнощі, якби перехопила погляд, що його барон, розмовляючи з нею, кидав на чоловіка, хай би він потім і переконував, що не помітив його. Бо то був не той погляд, яким пан де Шарлюс дивився на жінок; то був особливий погляд, який ішов із глибин його єства, погляд, який навіть на вечорі наївно падав на молодиків, — так погляд кравця зраджує його фах, бо одразу спочиває на вбранні.

— О, як цікаво! — підхопив нахабно пан де Шарлюс із такою міною, ніби його думка здолала довгу путь, перш ніж добратися до щирця, що геть розбігався з його гадкою. — Але я з ними не знайомий, — додав він, потерпаючи, що надто зарвався у виразі своєї антипатії й знеохотив маркізу познайомити його з ними. «Чи пан дозволить ласкаво рекомендувати їх собі?» — спитала несміливо маркіза де Сюржі. «На Бога, мені не треба вам казати, який я був би радий, але, може, їм, таким молодесеньким, буде зі мною нудно?» — виспівав пан де Шарлюс нерішуче й холодно, ніби з нього витискали чемні словеса.

— Арнюльфе, Віктюрньєне, ходіть мерщій! — покликала маркіза де Сюржі. Віктюрньєн жваво підхопився. Арнюльф. тінь свого брата, слухняно потяг слідком.

— Тепер черга за синами, — кинув мені Робер. — Можна вмерти зо сміху. Він примиляється до всіх, навіть до панського пса. Він цих жовтодзьобих не терпить — ось що найкумедніше. А диви, як поважно їх слухає. Якби познайомити його з ними заманулося мені, він послав би мене к бісу. Слухай, мені слід піти привітатися з Оріаною. В Париж я ненадовго, тож хочеться побачити всіх тих, кому інакше довелося б кидати візитівки.

— Як добре вони вишколені, які в них гарні манери! — щебетав пан де Шарлюс.

— Ви так вважаєте? — відповіла врадувана маркіза де Сюржі.

Сванн, помітивши мене, підійшов до нас із Сен-Лу. Жидівська дотепність Сваннова була не така субтельна, як його жарти світовця.

— Добривечір! — промовив він. — Боже мій! Гуртом уся трійця — можна подумати, засідання синдикату. Бракує тільки, щоб почали запитувати, де каса!

Сванн не побачив, що за його плечима пан де Босерфей стоїть і наслухає. Генерал несамохіть ізсунув брови. Голос пана де