Владислав Крапівін - Зброєносець Кашка

Потрібен стерильний бинт. Дивись, він цей у піску вивозив. Зірвався мов навіжений. Дівчата, дайте йод.

Вона розгорнула новий моток бинта. Кашка слухняно підставив лікоть. Дивився він не на Раю, а на Володю, Байдужий до болю і, зовсім щасливий.

— Кашко, а чого тебе на пошту понесло? — поцікавився Володя.

— Щоб швидше листа відправити. Щоб мама швидше відповідь написала… — Кашка зам'явся. Незручно було пояснювати Володі, що без маминого дозволу він побоювався везти до себе гостя.

— А бився навіщо?

Кашка насупився. Глянув скоса на Раю.

— Я потім… скажу.

Рая зав'язала бинта.

— Ходімо, дівчата. Нехай вони секретничають.

Дівчата з незалежним виглядом пішли. Навіть їхні спини промовляли: «Дуже потрібні нам ваші таємниці!»

— Ну? — сказав Володя.

— Мишко Зиков казав, ніби вона навмисне мимо стріляла… — Каліка сердито кивнув услід Раї. — Навмисне, щоб тобі перше місце дісталося. Тому що… Мишко — він дурень. Каже: тому, що вона в тебе закохалася.

— Тьху ти… — Володя сказав це безтурботно, а в самого одразу ж заскніло, зашкребло на душі. Неспокій — як зла миша.

Він ніколи не любив незрозумілі розмови й загадки, напівнатяки й хитрі погляди. Це його злило. А тут… Це було ще гірше. Він не розумів, що й чому гірше, тільки відчув: щоб не стало зовсім погано, треба вирішити все негайно:

— Раю, стій!

Дівчата зупинилися, здивовано озираючись. Володя підійшов майже впритул.

— Слухай-но, — виразно промовив він. — Хлопці кажуть, що ти навмисне мазала по мішенях. Для мене. Так?

Дівчата аж повідкривали роти. Рая зробила круглі очі.

— Якщо так, кажи одразу, без дурників, — зажадав Володя.

Він невиразно відчував, як рвуться між ними ниточки-павутинки. Ниточки, про які він досі й не здогадувався. Але поряд стояв увесь натягнутий, напружено чекаючи відповіді, Кашка, співучасник його перемоги, вірний і довірливий зброєносець. І це було головне.

— Кажи, — твердо повторив Володя.

Рая відступила, прихилилася до берези, задерла догори голову й засміялася. Сміялася вона старанно й голосно. «Аут», — подумки промовив Володя. Він, як і раніше, відчував досаду, але неспокій зник.

— Ходімо, Кашко. Хіба їх зрозумієш, дівчисьок… Ходімо. Ти мені допоможеш просунути нитку в голку.

Дні спливали. Чим ближче до кінця, тим швидше. А лист для Кашки не приходив.

Чергові вирушали на пошту після обіду, в тиху годину, яка тягнулася не одну, а дві години. І цей час був для Кашки не сном, а мукою. По кілька разів він зривався з ліжка й вибігав з палати, ніби у невідкладній справі. І дивився, чи не повертаються чергові. Іноді Кашці вдавалося зустріти їх. Але такі зустрічі приносили тільки поганий настрій: листа не було.

До прощального вогнища залишилося чотири дні. Точніше, три з половиною.

Кашка лежав і дивився на стелю. По дерев'яній балці ходила блискуча зелена муха. Кашка загадав: якщо муха перейде через довгу тріщину, лист сьогодні буде неодмінно. Муха через тріщину не йшла. Кашка то вмовляв, то лаяв її пошепки, але марно. Муха погуляла уздовж балки і зупинилася біля круглого сучка. Несподівано вона почала товстіти, рости і перетворилася на кумедного чолотяпика з вусами і шпагою. Кашка не здивувався такому, тільки не зрозумів: як він там тримається униз головою. І ще виявилося, що сучок — це не сучок, а дерев'яна пробка. Чолотяпик обхопив її, почав розхитувати і нарешті висмикнув з гнізда. Пробка полетіла вниз і стукнула Кашку по лобі. Він кліпнув і побачив, що ні пробки, ні чолотяпика немає, а є Олекса Малютов, який приготувався вдруге бацнути Кашку в лоб.

— Чекав листа? На, — прошепотів Олекса. — І ось іще, віддай своєму Володьці…

Хороша людина Олекса! Просто диво, яка хороша!

Кашка перевернувся на живіт, рвонув конверт! Швидше! Ой, довгий який! «Здрастуй, дорогий сину…» Так, це як завжди, це добре. «Батько здоровий…» — це чудово. «Бабуся пише…» Байдуже, що вона пише! Де ж головне? Ой, ось! «Звісно, нехай приїжджає, ми будемо дуже…» Ура!

Кашка тихою блискавкою ковзнув у коридор, а звідти в сусідню палату.

Великі хлопці, звичайно, не спали. Двоє грали в шахи, один жував печиво. Юрко Земцов цілився у когось мильницею, ще двоє накачували велосипедним насосом залатаний волейбольний м'яч. М'яч не накачувався і шипів. Хлопці теж шипіли і лаялися.

Володя лежав на животі й читав книжку.

— Володю, — радісно зашепотів Кашка, — дивися, мама пише: «Нехай приїжджає». Поїдемо, так?

Володя не одразу зрозумів. Потім відкинув книгу. Ох, нехай йому біс! Певно, Кашка всерйоз утовкмачив собі це в слову…

— Бачиш, мама пише: «Будемо дуже раді…»

От, не було клопоту!

Але ж він насправді тоді пообіцяв. Як же тепер викрутитися?

А втім… Чи треба викручуватися? Коли вже обіцяв… Додому вже, звичайно, дуже хочеться. Але ж Кашка також…

Володя сів у ліжкові. Ех ти, Кашко… Ось він стоїть перед ним, тонконогий малюк — зброєносець. Дивиться радісними сірими очима. Повірив уже.

А може, справді з'їздити? На кілька днів. Удома, звісно, буде прочухан, але… певно, не дуже сильний. Рая відвезе записку. Батько зрозуміє. Мати? Пошумить і теж заспокоїться. Адже в Білий Ключ він також сам їздив, а був на рік молодший.

Може, й справді з'їздити? Бо роз'їдуться вони з Кашкою в різні сторони і, хто знає, чи побачаться коли ще.

— Добре, Кашко. Адже у нас ще чотири дні. Домовимося.

— Три, — насторожено сказав Кашка. — А хіба ми ще не домовилися?

— Ну… Ет, нехай. Домовилися. Якщо все буде гаразд, то домовилися… А що це за лист іще?

— Ой, він тобі. Я навіть забув…

Від кого б це? Треба ж, від Надії! Цікаво… Але він прочитає, коли ніхто не заважатиме. Так краще.