Дмитро Михайлович Кешеля - Колиска сонця

Софія не то сумними, не то радісними очима довго, незмигно дивилася на Запотічного і раптом тихо заплакала. Вона вперше в житті плакала від щастя і була в цю хвилину невимовно прекрасна, ніжна, і, здавалося, те світло, яке неспогадано осяяло її із глибин серця, помалу розсунуло, розтопило вечірні присмерки у маленькій кімнатці. Софія на все життя залишиться такою і в своїй любові — тихою, лагідною, ласкавою, просвітленою. Подібне кохання ніколи не спопеляє в одну мить, воно цілющою теплотою зігріває людину впродовж всієї нелегкої дороги, яку їй відміряно долею. Запотічний не раз у думках повертався до того дня, коли його викликав на розмову Семиліт, і завжди був безмежно вдячний вірному другу.

Давно уже Запотічний не ходив так спокійно самотній полями. І вони зараз відкривалися йому якось по-новому — не просто гектарами, пронумерованими і списаними цифрами на картах колгоспу, а благородною широчінню, де душа людини просвітлюється і зливається воєдино із землею, хлібами і небом. І ті тривожні передчуття, тяжкі роздуми, які не давали спокою вночі, із самого ранку, помалу розвіялись дорогою, і він відчув у собі дивну легкість. А юга тим часом ставала густішою, сонце зблідло, небо все нижче почало хилитись до землі, накриваючи собою гори і села, що бовваніли на овидах. Запотічному подумалось, що для людини у літах навколишній простір чомусь непомітно зменшується. І він згадав один весняний день з дитинства.

Недільного ранку Мирослав із матір’ю ішли в сусідні Солонці на маївку. Вночі пройшов дощ, тисячі молодих веселок вигрівалися між травами, повітря свіже, хмільне, настояне на степових квітах. І небо! Синє-синє і дзвінке, як кришталь. Воно знімалося, відкриваючи простори, так високо, що, здавалося, над головою зімкнулася велетенська хвиля океану. Стоїш на його безмежному дні і видиться, що час зупинився і цей весняний день ніколи не буде мати кінця. Ти залишишся у ньому назавжди дитинно юним і час не торкнеться тебе.

У дитинстві далі здаються безкінечними, бо світ тільки відкривається нам для вічних людських пошуків.

Минають роки. Десь ти уже дійшов до тої вершини, якої прагнув, відходять якось непомітно друзі, котрі вірно несли пліч-о-пліч з тобою неспокійне небо долі, і ти раптом помічаєш, що простір все далі звужується. А може, виною тому очі — з роками зір притуплюється.

Друзі… Чи завжди він був з ними до кіпця справедливим? Як часто, не задумуючись, ми завдаємо їм болю, страждання. Ревно оберігаючи свою гідність, дурний гонор, ніколи не підемо першими на поклін. І тільки тоді, коли раптом друг із тихою печаллю в очах відходить від нас, починаємо згадувати навіть найдрібніші образи, завдані йому. Прокидається вічно запізніла совість, картаємо себе, мучимо і просимо в душі собі прощення.

…Четверте літо головування, здавалося, змилостивилося нарешті над Запотічним. За тяжкі роки засухи, повеней, пізніх весняних заморозків воно розкрило людям уповні свої щедрі багатства. На полях доходили красні пшениці, жирувала під благодатним сонцем кукурудза, картопля, городина. У садах згинались від непомірного врожаю дерева, на островах, замкнутих старим засохлим руслом ріки, нагулювалась худоба. Єі на полі, буде державі, буде восени й людям.

Біда, як небажаний гість, завжди приходить нечекано. Паркого липневого дня із придунайської рівнини висунулись злодійкувато кілька хмар, почекали, роздивились навкруги, немов шукаючи дороги, і рушили на Підгірне. За якусь годину небо потемніло, набрякло, звалилось на землю і покотилось чорним колесом до села.

Зачувши гуркіт грому, Запотічний в одній сорочці вибіг із контори. Тривожно глянув угору і, мов божевільний, побіг у поле. Вітер крутив пилюгою, запорошував очі, спирав дихання…

Блискавка блакитним вогнем осяйнула навколишній світ. Від грому застогнала земля. Краплинами гарячого полум’я пішов рясний дощ, за ним — град.

— Не смій! — бігав довкола пшениць Запотічний, розкинувши руки і застеляючи собою поле.

Але град і вітер були невблаганними.

За якихось п’ять хвилин тучні хліба лежали побиті на землі. Осліплений безсилою люттю, опустивши голову, як після великої поразки, вертався крізь зливу Запотічний повз це побоїще до контори. І тоді він згадав, до болю в серці згадав заломлені у вогнищі руки селянина-галичанина, руки, благаючі помилування хлібові.

За градом відразу прийшла ще одна біда: ріка прорвала дамбу, повернулась у своє старо русло і затоплює острови з худобою.

— Збирай відразу людей, худобу рятувати треба! — наказав Запотічний секретарю партійної організації і сам кинувся туди.

Цілу ніч під пролившім дощем, при світлі автомобільних фар переводили люди худобу на берег. Рятували не думаючи, що в одну мить можуть самі опинитися відрізаними розбурханими потоками. Але в таких випадках інколи й щастить; десь опівночі вода зупинилась на одному рівні, а під ранок повінь почала спадати.

На другий день, після грози, у село з начальником міліції приїхав Семиліт. Знервований, не увійшов, а влетів у контору. Чорні думки спутали у цей час Запотічного, чорно було на серці і душі: за один день всі надії, якими жило село, згоріли майже дотла.

— Хто дозволив самоуправство! — почав шаленіти із самого порога Семиліт.

Запотічний бездумним поглядом втупився в секретаря.

— Яке самоуправство? — повільно витягнув з себе.

— Ризикувати людьми! Тобі життя худоби дорожче за людське!

Секретар по-своєму був правий: під час торішньої весняної повені за подібних обставин в одному з господарств району через близорукість голови загинуло двоє чоловік. Випадок набрав широкого розголосу в області, і Семиліт мав чимало неприємностей.

— Ти думав про людей, посилаючи їх, може, на вірну смерть!?

До Запотічного тільки зараз почало доходити, про що вів мову Семиліт. Он як! Він ризикував життям, рятуючи людське добро, а опинився ворогом народу. Оце тобі й подяка! Запотічний хотів заперечити. Але занадто багато він пережив за цю добу, і сил просто-таки не вистачило на злість. Натомість прийшло глибоке розчарування, тупа байдужість.

— Ге-ге-ге-ге-ге! —