Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

підставі ми її в один з монастирів під нагляд і запроторили. Під час арешту цю удовицю шляк трафив, і тепер лежить вона безпомічна, а дочка її неповнолітня повсякчасно при ній перебуває. А куди дівчисько піде, якщо у неї ні копійки і ніякого захисту?! Тільки на вулицю в ці… не приведи Господи… Але ж ми добрі. До певного часу… Тому з великої нашої ласки утримуємо дівчину разом із матір’ю. А інакше — удовицю у в’язницю, брата на каторгу, сестрицю на вулицю… у кубло розпусти… Тимофій знає: якщо він почне сваволити, так і станеться. Але родину він ніколи не зрадить! А так і мачусі його, й сестричці дуже непогано живеться: дах над головою мають, обидві нагодовані, напоєні, у теплі гріхи свої замолюють.

— Ага, он воно як…

Грамотін трохи покивав, обмірковуючи почуте, потім запитав:

— Ну, і як він поводиться, Тимофій цей?

— Слухняний — ну просто шовковий! Розумний, кмітливий. Що накажеш, те і зробить. Сам про кожен дріб’язок подбає заздалегідь, наперед продумає, нічого не упустить. Я ним задоволений, чесне слово! Якби не государеве доручення і не твій Микитка — ніколи б тобі його не віддав! Вір, не вір — як хочеш, справа твоя, та тільки як воно є, так і є…

— Стривай, Борисе Олександровичу, — зупинив гостя Грамотін. — Ми ще не домовилися остаточно.

— То давай домовлятися!

— Кажу ж тобі, стривай! Все я зрозумів, окрім одного. Ну, з родини купецької злодюжка твій, хоч і з розореної… І рідня його нова в тебе на гачку… Але що з того?! Чому сам Дементій Минович Башмаков за якогось крадія жалюгідного заступився?!

— А-а-а, вірно, от у цьому і є таємниця!

Рєпнін-Оболенський так і засяяв при цих словах, і його величезна чорна фігура, здавалося, почала світитися самовдоволенням.

— Річ у тім, Іване Тарасьєвичу, що не надто давно Дементій Минович одержав з Розрядного приказу певні дуже цікаві відомості. І ця, можна без усякого перебільшення сказати, державна таємниця цілком пояснює, ким він насправді є, цей вихованець збіднілої купецької родини Дєділових…

— Ну, то ким же?

Рєпнін-Оболенський про всяк випадок боязко озирнувся на всі боки (хоча, окрім них двох, у кімнаті нікого не було), потім підвівся, перегнувся через стіл і тихо зашепотів щось прямо у вухо Грамотіну. Цього разу в дяка Посольського приказу не тільки нижня щелепа відвисла, але й уся його зовнішність неприємно змінилася, навіть очі сяйнули божевільним блиском.

— Отака справа, Іване Тарасьєвичу, — мовив гість, повертаючись на місце. — Тепер ще й тобі відома правда про цю людину. Проте для всіх інших він був, є й повинен лишитися тільки прийомним купецьким синком. Сподіваюся, ти зрозумів, що…

— А-а-а… кому ще правда ця відома? — запитав Грамотін запинаючись. Було очевидно, що говорить він насилу. Очевидно, дуже перехвилювався.

— Окрім тебе й мене, правду знає хіба що Дементій Минович — ну, так без нього в подібних справах ніяк не обійдешся… Та ще й государ.

— Як, і государ теж?! — чи то здивувався, чи то злякався Грамотін.

— Аякже!

— А чи не краще було цього Івана Дмит…

– Іване Тарасьєвичу!!!

Окрик Рєпніна-Оболенського був настільки грізним і страшним, що Грамотін миттю прикусив язика і перелякано обхопив свою величезну голову.

— Отак краще, — мовив дяк Розбійного приказу набагато спокійнішим тоном. — Звуть цього спритника Тимофієм Дєділовим, запам’ятай це. Тимофій Дєділов, купецький синок прийомний — і все тут, і ніяк інакше. А про решту мовчи, як і всі ми, включно з царем-государем.

— А ті, хто його розшукував — вони як же?

— А-а-а, ти маєш на увазі тих, хто справу отсю розплутував?

— Атож, Борисе Олександровичу, саме їх.

— Можеш не хвилюватися за тих нишпорок, Іване Тарасьєвичу, вони вже далеко, дуже далеко.

— Тобто їх в інший приказ перевели чи як?..

— Будемо вважати, саме так, — посміхнувся Рєпнін-Оболенський, тільки цього разу усмішка вийшла якоюсь лиховісною. — Усе саме так і є: перевели їх спочатку до мене в Розбійний приказ, а потім ще подалі відправили, по монастирях та по островах, а там, у разі розголошення таємниці, з ними всяке може статися. Та й хто їм повірить, сам поміркуй?..

І розвівши безсило руками, він прицмокнув, немовби від хвилювання, вимовляючи:

— Тож не сумнівайся: якщо їм життя дороге, то язики триматимуть за зубами.

— А може, його самого було би простіше — той… у приказ Господа Бога?..

— Та що ти таке верзеш, Іване Тарасьєвичу!..

Тепер Рєпнін-Оболенський дивився на співрозмовника чи то із презирством, чи то з відразою.

— Я думаю всього лише, що краще було б… — спробував виправдатися Грамотін.

— Використати купецького прийомного синка на благо нашої держави — от найкращий вихід! Цим і займися, люб’язний Іване Тарасьєвичу. Знаючи все про справжнє походження цього хлопця, ти маєш розуміти, що кров у