Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

і від старості, бо вони нізащо не підуть проти природи. Тому чарівник просто не звертає на них уваги. На щастя, потяг до чаклунства залишається в дитинстві для більшості з нас. Маг мусить бути або марнославним, або егоїстичним, або циніком. Концентруватись на одній ідеї упродовж багатьох років, оминати все людське на своєму шляху, переступати через почуття близьких — і опинитись у піщаній норі міста Безсмертних. Бачити довкола себе лише письмена, знаки, намагатись їх розшифрувати, не помічаючи найсуттєвішого: ми живі серед живих і не повинні завдавати шкоди одне одному. Безсмертя когось не обернеться безсмертям інших, але на певному рівні ми усі разом складаємо безсмертну цілість. Вічно кружляти в колесі — цього не хотів навіть Фавст. Істина відкривається йому перед смертю, в чорну годину поразки. Мабуть, безсмертя людини полягає в тому, щоб передавати дух остаточної істини наступним поколінням. Як тоді було б усе просто — рух по прямій лінії, та завше виникає сумнів: чи має усе це сенс? Адже повторюються ті самі помилки, відбувається заміна справжніх вартостей фальшивими, вижити вдається завдяки компромісу… Дон Кіхот одягає лати і йде воювати зі вселенським злом; він одержимий і не знає сумнівів. Та він так само, як і Фавст, зазнає поразки. Обидва старі, обидва самотні, обидва намагаються повернути втрачені духовні цінності, — і обом залишається старий мотлох: лицарство і античність. Час йде вперед, за свободу потрібно боротись, і нарешті кожен зустріне на небесах свою Дульсінею чи Гретхен, але вже не з плоті і крові. Така винагорода.

Досвід маленької людини, для якої найбільшою винагородою є звільнення від негуманних суспільних обов’язків при збереженні усіх її фундаментальних прав, не менш значний. Власне, усіх зрівнює між собою смерть, і за нею стає видно, чи бережуть про нас пам’ять. Бентежний дух штовхає до боротьби, яка може виявитися звичайною штовханиною. Дух спокійний та врівноважений часом приховує душевні лінощі. Таким чином, на старості людина отримує сповна. Її судять ще за життя інші люди та власне сумління. Монтень говорив, що сумління повинне прокидатися не тоді, коли згасають бажання, а коли розум вдосконалюється. Цей суд застає людину зненацька. Досі вона була забезпеченою, сильною, навіть агресивною, судила інших, а нині — беззахисна. Люди чомусь відступаються від неї, й вона опиняється в порожнечі, наче прокажена. Бо її час скінчився. Якщо вона не відшукала собі опори, або не задурила чимось голови, то буде невимовно страждати. Але навіть такі страждання ніхто не сприйматиме всерйоз, бо вони менш естетичні, ніж муки кохання чи ревнощі. Втім, ніхто людині вже не дорікатиме, чому вона не зробила чогось більшого, коли мала силу й вдосталь часу. Тепер просто чекатимуть її смерті: спадкоємці й чужі люди. Старість — наче ліфт, що поволі спускається, навіть деколи застрягає, до пекла.

Лев Толстой, спускаючись у ліфті старості, вважав похилий вік навіть привабливим. Він владарював над оточенням, став гуру для людей з різних кінців світу, однак надійшов час, коли і йому довелося відчути жалюгідну слабість старості, й він зробив те, що роблять старі тварини: пішов помирати. Він не мав Фавста, як Ґьоте, котрий створив його ще молодим і шукав з ним істину впродовж шістдесяти років. Слава на схилі віку дає змогу відчути опіку й турботу, але вона не поверне сили і не дасть здійснити усіх бажань. Неминучість і неможливість — це той ліфт, у якому ми усі спускаємось донизу. Безглуздо нарікати перед Богом чи кимось іншим на втрачені можливості або звинувачувати їх у власних нещастях, як це робив праведний Йов. Англійський поет і гравер Вільям Блейк дорікає біблійному герою, що той оплакує реальне життя з його достатками, сімейною стабільністю і гарантованою безжурною старістю, де душа дрібніє, а емоції не підіймаються вище земних цінностей. Бог стає для Йова владикою-благодійником, котрий винагороджує за покірність і добрі вчинки. Можна цю історію тлумачити більш містично, однак ніщо не відмінить гіркої правди життя. На порозі старості людина починає усе потрохи втрачати. Вона стає схожою на дерево, з якого опадають листки. За теплої погоди вони падають поволі, але можуть облетіти й за одну ніч, коли подме вітер чи вдарить мороз. Щастя — нетривке. Коли людина почуває себе безмежно щасливою, це не стосується часу. Ось уже ті, хто нас потребував, ступають на власний шлях; ось уже ті, хто любив нас, перестають любити наше віддзеркалення-обличчя… Людина хвора на ілюзію особистої вічної молодості й безсмертя. Тому вона вважає душу, тобто свідомість, чимось таким, що входить у тіло на початку життя і виходить з нього, коли фізичний стан тіла незадовільний. Навіть коли людина є атеїстом, то й тоді вона шанує вищу силу, яка керує її вчинками і формує долю.

Тим-то у сучасному світі, де вийшли з ладу будь-які культурні та моральні гальма, втрачається природна послідовність станів тіла й душі, а старість вважається ганебною інфекційною хворобою. Її можна уникнути, лише коли помреш молодим. «Краще смерть, ніж старість!» — здригається двадцятилітній. «Якщо я збережу добру фізичну форму, то не буду старим», — міркує сорокалітній. Дискримінація за віком ніколи не була такою цинічною, як у XX столітті. Діти віддають старих батьків під опіку суспільства, бо вони так виховані: кожен відповідає сам за себе. Обов’язок — річ обтяжлива, натомість любов і взаєморозуміння між людьми різного віку звільняють з пут обов’язку. Але де їх знайти у світі, позбавленому сентиментів, коли після молодості одразу наступає глибока старість, настільки молодість розтягнута? Старість замкнена у притулки, де особистість зазнає всіляких утисків та обмежень. Таким чином втрачається та важлива ланка, у якій і молоді, й старі знаходили опору. Втрачено ритуал оплакування, догляд рідних за недужими, спільне проживання принаймні трьох поколінь у домі. Родинні свята на кшталт Різдва мають давно несправжній, комерційний присмак. Конкуренція та кар’єра висмоктують усі сили. Нехай старі бавляться своїми іграшками й не заважають дорослим. Американський стиль, а він давно вже побутує і в Європі, — це набір стандартних цінностей, що не мають жодної духовної вартості. Гроші й розваги нібито ведуть до свободи, хоча свобода — це завжди протистояння більшості, й випливає вона з бажання мислити самостійно. Наслідування, копіювання — від них тепер можна звільнитися лише тоді, коли опиняєшся поза суспільством, котре простує собі в темряві зі слабеньким економним вогником сумління,