Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Останнє речення знімаємо,— мовив Артур.— Усі повинні бути згодні із кожним словом клятви. Однодушно. Решту тексту приймаємо?

— Приймаємо,— сказали ми.

І ми почали урочисто проказувати клятву. Коли ж це чинив я, в мене мурашки бігали по спині: щиро переймався тим. Потім ми ще посиділи, покурили, майже не розмовляючи. Вогонь догоряв.

— Як будемо розходитися? — спитав я.

— Ти іди з Ларисою, а я із Славком,— сказав Артур.

Я глянув на нього вдячно: ні, про те, що Славкові важко дертися по кручах та кущах, а ще вночі, не забував. Очевидно, вони й сюди прийшли разом.

Лариса встала й поправила спідничку, яка була завузька.

— Тобі не холодно босій? — спитав я, коли ми вже пішли й продиралися крізь кущі.

— Не буду ж іти тут на високих каблуках,— спокійнісінько мовила вона.— Дай руку!

Я дав руку й допоміг зібратися на горбка. Нас освітило місячне проміння — стояли ми в полі.

— Тепер ми з тобою друзі, зв’язані клятвою,— мовив я.— Можна у тебе щось запитати?

— Ліпше не питати,— відповіла Лариса, рушаючи босоніж по зарошеній траві.— Але коли тобі так потрібно...

— Потрібно, Ларисо,— сказав я, наздоганяючи її — в мене ледь тремтіли губи.— Навіщо вдаєш перед хлопцями, що ми з тобою пара?

— А хіба ні? — наївно продзвенів її голосок.— Я ж твоя подружка.

— Перестань, Ларисо,— тужно сказав я.

Вона тихо засміялася.

— Так говориш, ніби ревнуєш,— мовила.— Жахливо люблю, коли мене ревнують... Але чого тобі ревнувати?

— Ревную, Ларисо. І ти чудово знаєш, що є чого...

— Бачив сьогодні?

— Бачив,— дихнув їй у волосся.

— Але ж ви мені дозволили мати свою компашку,— наївно сказала вона.

— Не про компашку йдеться, і ти чудово це знаєш, Ларисо. Не ставлю тобі претензій, але мене цікавить одне: навіщо вдаєш, що ми з тобою парочка?

Вона зупинилася. Стояла до мене спиною, я ж завмер упритул за нею і дихав якимсь по-особливому духмяним, ніби трава чи опале листя, її волоссям.

— Ти ж розумний хлопець, можеш сам здогадатися,— сказала вона.

— Але тут я не розумний і не здогадливий.

Вона мовчала. Знову рушила, а я посунув слідом.

— Скажи,— попросив я.— Мені це конче потрібно знати.

— Бачиш,— мовила вона.— Славка й Артура я боюся, а тебе ні.

— Тому, що я бідолашка?

Вона засміялася і сказала тим грайливим тоном, яким говорила зі мною завжди:

— Ну да! Є такі хлопці, яких дівчата не бояться. Отож ти такий!

— Виходить, що ти мною боронишся від Славка і Артура?

— Ну да! — сказала Лариса.— Міг би й сам здогадатися. Хіба не бачиш, як той Славко на мене дивиться? Він славний хлопець, але я каліки полюбити не можу.

— А Артур?

— Артур те саме,— коротко різнула.

Ми спускалися з гори, і вона знову подала мені руку. Зрештою, посковзнулася і впала мені в обійми. І сам не знаю, як так вийшло: чи її губи опинилися близько моїх, чи то мене струснула нагла близькість її тіла, але я дівчину поцілував. І раптом відчув, як вона стрепенулася, напружилася, мов кішка, і, як кішка, відстрибнула від мене. І я побачив запалений, як у кішки, погляд і перекривлене гримасою, облите місячним світлом лице.

— Ти обіцяв до мене не приставати? — зашипіла вона.

Відразу ж згадав отого високого, білявого і гарного хлопця, якому я за зовнішністю і в підметки не годжуся, згадав, як натхненно кружляли вони в танці, їхню самозаглибленість; згадав, яким поглядом дивилася на нього Лариса — на мене таким вона ніколи не дивилася й не подивиться, і подумав, що я тільки миша в лазурях ситої кішечки, і ця кішечка мною грається й перекидає з лапки на лапку, а часом легенько запустить у мишу пазурчики, щоб та енергійніше борсалася — саме це й складало її задоволення, а вона така сита, що, може, й не душитиме миші, а меланхолійно проведе її поглядом, коли та перестрашена й майже мертва від страху кинеться навтьоки. Але я від неї не втікав і страху не відчував.

— Вибач, Ларисо,— мовив.— Це в мене голова запаморочилася.

— Бачу,— сказала звичайно і знову подала руку. Ми спустилися вниз, але руки своєї в мене вона не забрала.

Отак